Дитина із зіркової сім’ї?

Якщо ваш батько – шестикратний лауреат премії Оскар, чиї фільми цитують напам’ять, дідусь – оскароносний композитор, а прадідусь диригував оркестром та співав у опері, ви маєте дуже малі шанси провести своє дитинство звичайно.

Принаймні, це підтверджує історія Софії Кополли, доньки американського кінорежисера Френсіса Форда Кополли та Елеонор Джессі, режисерки документального кіно. Софія не лише проводила години у знімальному павільйоні, спостерігаючи за роботою батька, а й гуляла коридорами Акіри Куросави, чи проводила час з братом та кузенами (серед яких і Ніколас Кейдж).

«Кіно – це наш сімейний бізнес», – скаже Софія Кополла за кілька років у інтерв’ю.

Акторка?

На екрані дівчинка вперше з’являється шестимісячною, у першій частині «Хрещеного батька». Після цього – ще десяток ролей у фільмах тата та його друзів. Та справжньою ініціацією стає третя частина гангстерської саги. За роль Мері Корлеоне вона отримує «Золоту малину», своєрідний антипод премії «Оскар», що присуджується за найгірші акторські роботи, сценарії та режисуру. «Безнадійно аматорська гра». «Ледве не спаскудила все кіно» – критики ніколи не вирізнялись милосердям. Але дівчина не лише спокійно все сприйняла, а й зітхнула з полегшенням – їй і раніше не подобалося зніматися, зате тепер можна сміливо займатися чимось іншим. Наприклад, вивчати фотографію та живопис в Каліфорнійському коледжі мистецтв.

Режисерка?

Камера в руках, відчуття кадру, історії, які можна розповідати через візуальний ряд – Софія визначається зі своїм майбутнім заняттям. Переводить статику в динаміку.

«Незайманки-самогубці» – перша повнометражна стрічка Софії Кополли. Це дивна і красива казка: суворі батьки «ховають» від повного спокус світу п’ятьох дівчат, і зрештою ті покінчують життя самогубством. Хлопчики-сусіди збирають їхні речі та фото, як реліквію, та й самі дівчата в їхній історії стають реліквією. Місцевою легендою, яку обговорюють на вечірках, тенісних кортах та за чаюванням. Хоча це кіно і прийняли неоднозначно, але на одному все ж зійшлися всі: Софія Кополла – перспективна режисерка.

Від любові до фотографії прийшла в її фільми і плавуча тиша, що часто заповнює весь простір. Герої можуть не вступати в діалоги, обривати речення, не вважати за потрібне говорити (так, перше слово у фільмі «Десь» глядач чує лише на 15 хвилині). Але візуальний ряд розповідає історію так, що відірватися неможливо. Софія Кополла говорить про слабкість, яка робить людину живою, вразливою перед самою собою, і саме тому – вартою того, щоб бути зрозумілою. Хоча з труднощами самоідентифікації герої в її фільмах зіштовхуються настільки часто, що починаєш мимоволі думати – а чи не ставить сама Софія питання про те, ким вона є. Подібно до власного героя зі стрічки «Десь»: успішний актор, розбалуваний увагою красивих і доступних, не може відповісти на запитання «Хто такий Джонні Франко?».

Попри меланхолію, яка шарами фільтрів накладається на фільми Софії Кополли, в них відчувається світло й віра – не стільки у краще, скільки в людину як таку. В героя її фільму є певна межа болю, яку він переступає – і кожного разу… нічого не змінюється. Літак все одно полетить, туфелька загубиться, дерево зрублять, мама повернеться і забере доньку, а сестер ніхто не врятує. А дива якщо і трапляються – то лише на Різдво. Це не фаталізм, це – спостереження.

«Мені цікавіше, коли я дивлюся на світ, а не світ на мене», – говорить Софія і продовжує дивитися. Крізь об’єктив. Крізь листя, що пропускає через себе сонячне проміння (авторський режисерський прийом Софії Кополли, що вперше зустрічається у фільмі «Незайманки-самогубці»). Саме роль спостерігача дозволяє їй так чесно говорити про міленіалів: не романтизуючи і не прикрашаючи. В «Елітному суспільстві» злочинці так і залишаються злочинцями, без виправдань на кшталт «вони це робили заради любові» чи «юності можна пробачити все». Герої цього фільму – загублені, як і в багатьох попередніх. Але вони вже не шукають себе. Вони шукають сумки та туфлі у квартирах зірок.

Софія Кополла – стримана й відверта, вона говорить мовою, якої її навчали з дитинства – мовою кінематографу.

 Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати кращим

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Кіно

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.