Походження образу Каяко
Примарна дівчина з чорним волоссям або онрйо – один із найбільш відомих і, якщо чесно, заїжджених образів іконографії японського та світового горора. Каяко зі серії культових фільмів жахів «Прокляття» – по-справжньому знакова персонажка, що вирвалася з азіатської культурної матриці й без проблем вписалася в західні традиції жанру жахів.
Каяко Саекі була дочкою шаманки-екзорцистки. Вона мала беззаперечний авторитет перед своєю дочкою, владна мати буквально використовувала Каяко як контейнер-утилізатор для демонів під час сеансів екзорцизму. Звісно, Каяко аж ніяк не могла похвалитися популярністю в школі, тому ледь не кожен її день був сповнений жахом або постійною тривогою і смиренністю. У її життя додалося трохи барв, коли дівчина закохалася в Сінсуо Кобаяші. Любов була радше односторонньою, і Каяко, лише за багато років, будучи заміжньою за Такео Саекі, знову зустрічає на своєму шляху Кобаяші. Історія закінчиться погано для всіх: ревнивий Такео по-звіриному вбиває Каяко, їхнього спільного сина Тосіо й навіть, про всяк випадок, топить улюблену кішку сина. Трохи пізніше дух Каяко вбиває Такео, а над будинком, де мешкала вся сім’я Саекі, нависатиме прокляття, методично знищуючи всіх жителів. Найбільшу небезпеку несе привид Каяко, схильної до натурального членоушкодження.
Серед очевидних джерел натхнення для створення образу Каяко Такаші Симідзу назвав свої дитячі страхи, пов’язані зі смертю, але не менший вплив на нього мав моніторинг випадків домашнього насильства в Японії вісімдесятих і дев’яностих років. Водночас, зовнішній вигляд Каяко, за словами Симідзу, був запозичений із однієї з хореографічних вистав, де оголені тіла акторок були пофарбовані білою фарбою.
Дилогія телефільмів
Створений режисером Такаші Симідзу образ онрйо Каяко вперше з’явився в 1998 році у двох короткометражках, знятих за участі культового Кійосі Куросави, який був вражений першими режисерськими дослідами Симідзу ще за часів навчання останнього в кіношколі. У двох короткометражках – «B кутку» (Katasumi) та «Десять четвірок» (4444444444) – розповідається про два зіткнення юних японців із примарою, що біснується. Ці стрічки були тільки пробою пера, начерком до двох телефільмів, які вийшли в тому ж 1998 році. Примітно, що ці трихвилинні відрізки, як і телефільми, мають підзаголовок – Gakkô no kaidan G, що перекладається як «Шкільна історія привидів G».
Спочатку Kansai Telecasting Corporation задумала зняти антологію з чотирьох фільмів жахів про привидів, і з протекцією Куросави Симідзу написав сценарії до 30-хвилинних фільмів. Однак, до моменту своєї телепрем’єри сценарії були суттєво відредаговані, і замість чотирьох фільмів на екрани вийшли лише два – вони були вкрай сирими в режисурі, проте адекватно вписалися в необхідний телеформат, отримавши зрештою високий глядацький рейтинг.
Протягом 2000 і 2003 років, Симідзу випускає чотири фільми, які входять у базовий канон серії «Прокляття». Сюжет усіх чотирьох фільмів не є занадто ускладненим: молоді дівчата за тих чи інших обставин потрапляють у будинок у Неріма. У їхніх життях починається криза, на тлі якої примари, що мешкають у будинку, підходять до свого основного та єдиного призначення – звести з розуму, а потім вбити. Для Симідзу принципово підкреслювати однаковий соціальний статус усіх персонажів, що входили у проклятий токійський будинок. Вони рівні були в житті, й у смерті.
Тема домашнього насильства в японській квадрилогії стає домінантною, причому перший фільм більш детально розповідає про Кобаяші. Окремою лінією йде історія родини Муракамі, що оселилася в будинку. «Прокляття 2» розбавлене елементами детективу, а у фільмах серії 2002 року, Симідзу акцентує всю свою увагу на жінках і їхніх травмах, надаючи фільмам актуальне соціальне звучання. Ці фільми, що стали великими хітами в Японії й у Європі – на рівні з «Дзвінком» Хідео Накати – значно підігріли інтерес до японського горору в США, куди незабаром Такаші Симідзу відправився знімати ремейк. Утім, американське «Прокляття» краще вважати якісним переосмисленням, ба більше, зробленим режисером оригіналу.
Американська трилогія жаху
У Голлівуді Такаші Симідзу знімає дві частини «Прокляття», доповнивши суто японську історію мотивами мультикультурного вторгнення. У будь-якому разі, американці, які потрапляють у будинок Неріма, спочатку виглядають чужорідним елементом, хоча вони дотримуються внутрішньої етики поведінки у ставленні до своїх японських візаві. Проте, у фіналі першого фільму американської трилогії Карен Девіс, героїня Сари Мішель Геллар, спалює проклятий будинок, але виявляється, що прокляття не так легко знищити. У другому фільмі Каяко вже виходить за межі Японії, переслідування кровожерливою примарою відбувається майже повністю в Чикаго. До цього моменту історія Каяко зовсім зливається з американським бекграундом, а весь конфлікт у стрічці 2006 року легко звести до типового протистояння помірно позитивних героїв і вселенського зла, яким помилково видається бентежна Каяко. У випущеній відразу на DVD третій частині, яку зрежисував Тобі Вілкінс, «Прокляття» мутує під другосортний передбачуваний слешер, що переважно складається з джампскейрів і скрімерів. До того ж, у 2009 році інтерес США до J-horror остаточно впав, і в трендах були насамперед псевдодокументальні фільми жахів.
Кросовери
Навіть у рамках такого жанрового постмодерністського конструкта, як кросовер, фільм Коджі Шираіші «Садако проти Каяко» (Sadako vs. Kayako) здавався жартом, і не найсмішнішим, ба більше, тизер стрічки був випущений якраз на 1 квітня 2015 року. На звичний сюжет про зіткнення з примарами чергової соцпрацівниці нанизується протистояння між двома іконами японського горору – Садако з «Дзвінка» й Каяко з «Прокляття». Масований вірусний маркетинг фільму, все ж не допоміг йому стати повноцінним хітом, «Садако проти Каяко» навіть не був розібраний на меми. На відміну від, наприклад, «Фредді проти Джейсона» або «Чужого проти Хижака», кросовер Шираіші намагався бути надмірно серйозним там, де жанром передбачений кітч – і нічого більше. І навіть фінальний акт стрічки з переродженням і хтонічним жахом не покращив загальне здивування від неї. А також від необхідності продовжувати франшизи, що відчувають сценарну кризу, яка вже була помітною у 2009 році, коли Симідзу випустив до десятиліття франшизи два фільми – «Прокляття: Стара в білому» і «Прокляття: Привид у чорному», що повністю складалися з жанрових кліше й надто простих сюжетних ходів.
Нова японська трилогія
У 2014 році франшиза «Прокляття» була перезавантажена японським режисером Масаюки Отіаєм і сценаристом Такашіге Ічісе. Отіай, на відміну від Симідзу, не уникає графічного насильства – інтонація перезавантаженого «Прокляття» була більш агресивною й жорсткою. Чи допомогло це загалом франшизі, яка за 15 років перетворилася з міжнародного горор-феномену в автопародію, виткану з однакових героїнь, однакових сюжетів і занадто передбачуваних дій Каяко? На жаль, ні, і з нової трилогії лише перший фільм «Прокляття: Початок кінця» вартий принаймні факультативного ознайомлення.
Невдалий ребут
Про те, що Голлівуд готує повний перезапуск франшизи для американського глядача стало відомо ще у 2011 році. А у 2014 році до написання сценарію підійшов Джефф Бюлер, зокрема причетний до невдалих оновлених адаптацій «Кладовища домашніх тварин» і «Сходів Якова». Однак, до моменту своєї прем’єри фільм повз шість років поспіль, у продюсерах фільму почав з’являтися Сем Реймі, у режисерське крісло сів молодий візіонер Ніколас Песке, а акторський склад ребута, де були Деміан Бішир, Лін Шей і Андреа Райзборо, навіть вселяв оптимізм. Та в результаті цей ребут по-справжньому ховає франшизу, виявляючися не тягучим, повним внутрішньої напруги надприродним фільмом жахів, а радше вкрай фізіологічним, позбавленим смаку трешем, сюжет якого настільки ж схематичний, як і просто нудний. Каяко повинна нарешті померти!
