Ще 1988 року Роберт Земекіс зіштовхнув справжніх людей із намальованими героями у «Хто підставив кролика Роджер?». Нині, тренд на вихід персонажів дитинства з мультиплікаційного світу в кіно показує непогані прокатні результати. «Їжак Сонік» зібрав у чотири рази більше свого бюджету. «Детектив Пікачу» збурив нову хвилю популярності покемонів. Тепер до їх числа додався ще й фільм «Том і Джеррі».
«Том і Джеррі» в пантеоні культових персонажів займають особливе місце, адже вони старожили малих екранів. Перша короткометражка з’явилася в 1940 році, коли найкращі вороги ще не мали імен. У жанрі буфонади вони ворогували та вигадували нові методи покарань одне для одного. Досі їх не переносили у світ реальних людей, можливо, в цьому не було потреби. У 2021 році, ймовірно, все змінилося. Тепер кіт та миша переїхали з передмістя до Нью-Йорку та допомагають менеджерці готелю влаштувати королівське весілля. Будь-який сюжет перетворюється на непередбачуваний, коли головні герої виходять із анімаційного скетчкому. Здавалося б.
Справжня зброя та мультиплікаційне насильство
Геги «Тома і Джеррі» часто доводили до абсурду в інших популярних шоу. Чух і Сверблячка із «Сімпсонів» – головні послідовники цінностей та гумору шоу про кота та мишу. Втім, ці герої значно виразніше демонструють насильство, яке робить наголос на «м’ясі». Тобто, якби «Том і Джеррі» дійсно зазнавали травм, вони були би схожі на Чуха та Сверблячку після кожної сутички.
Насильство «Тома і Джеррі» – це насамперед робота над панчлайном, адже будь-яка дія має створювати розвагу для глядача. За методом циркових клоунів персонажі вражають одне одного ударами, які не мають наслідків в наступному епізоді. Від удару дошкою по дупі Тома глядач має бачити не травму, а кумедне зображення гулі або людський зойк. Том часто кричить від болю чоловічим голосом. Ця метаморфоза створює несподіванку – не чекаєш, що маленький кіт волатиме людським криком.
У повнометражній версії анімація втрачає невинність. Том і Джеррі оперують реальною зброєю, а не мультиплікаційною. Удари здаються справжніми й від того не смішними, а болючими. Пам’ятаєте формулу, яку колись придумав Джекі Чан, коли відбивався від нападників тим, що було на відстані витягнутої руки? Це викликало комічний ефект, що зброєю можуть стати стільчики, ганчірки та швабри. За той недовгий час кінематограф змінився. Навіть Джеймс Бонд може задушити ворога предметами побуту й це не виглядатиме комічно.
Хоча кіт та миша намальовані, поряд із ними тепер є справжні люди, які своєю реакцією вказують на інтонацію сутички. Акторам не дозволяють посміятися над битвою головних героїв. Усі сприймають їхнє протистояння серйозно. Часом від їхньої боротьби залежить доля головної персонажки, яка може втратити роботу. Тут уже не до жартів! І якщо в анімації конфлікт тварин зупиняла темношкіра хазяйка Тома, а у решті випадків світ намальованих людей не впливав на Тома і Джеррі, то у фільмі вони впливають.
Том і Джеррі – не головні герої
Неочікувано, але головну роль у фільмі виконує Хлоя Грейс Морец. Її персонажка показала чуже резюме власнику готелю і далі прикидалася професійною менеджеркою, яка може організувати весілля. Звісно ж, наприкінці фільму самозванку розкривають. У цьому неостанню роль грають Том і Джеррі, але мультиплікаційні тварини виглядають допоміжним механізмом для перевтілення персонажки.
Том і Джеррі заповнюють простір історії нескінченними гегами, які повторюються з оригінального мультсеріалу. Навіть поява пса Спайка та кішечки, у яку закохується Том, нічого не додають фільму, який паразитує на спадщині скетчкому. Це можна назвати грою у фан-сервіс або спробою викликати ностальгію в глядача, але «Том і Джеррі» ніколи не експериментував зі невпізнаваними персонажами. Усі другорядні герої мультиплікаційного шоу були тим, що створювало або рухало конфлікт Тома і Джеррі. Тепер же – другорядними стали самі Том та Джеррі, яких затьмарюють люди в кадрі.
Формат скетчкому не підкорюється правилам повного метру
Ця проблема трапилася й із повнометражним фільмом «Пригоди Рокі та Бульвінкля», де летюча білка та лось щосерії боролися з підступними агентами Борисом і Наташею. Кожен епізод закінчувався кліфхенгером, який тримав глядачів в очікуванні наступної серїі. У кіно кліфхенгер працює лише один раз – коли він залишається наприкінці фільму. Тому повний метр відразу втратив цей ефект.
Ще один важливий аспект: конфлікт у «Пригодах Рокі та Бульвінкля» полягав у тому, щоби не дати Злому лідеру стати президентом США. Повний метр про лося та летючу білку мав вищі ставки, ніж серіал. Це непогана тактика, щоб зацікавити глядача, але про неї не чули творці “Тома та Джеррі”. Натомість стрічка «Тома і Джеррі» взагалі не додає ризику для життя героїв. Їхня найбільша небезпека – та, з якою щодня стикаються мешканці Нью-Йорку і не більше.
Щоби створити фільм за серіалом, треба вийти за рамки формату оригінального першоджерела. Скажімо, помістити світ Looney Tunes у світ баскетболу або ж поселити намальованих героїв у жанр нуару. Том і Джеррі переходять у своєму первісному стані у світ сучасного міста. Їхні правила гри не змінюються, що спричиняє дисонанс. Наприклад, головні герої не вміють говорити, коли решта намальованих тварин вміють.
Замість Тома і Джеррі в ролі кота та миші могла опинитися будь-яка інша випадкова пара анімаційних героїв. Ніхто би не помітив різниці. І в цьому полягає головний недолік повного метру. Він не додає нічого нового в канон Тома і Джеррі, але й нічого не забирає. Найстрашнішим вироком для такого кіно може бути посередність, і, на жаль, саме таким він і є.
