Найнадійніший спосіб заманити музеємана в кіно – це, звісно, запропонувати йому тематичну виставку про режисера. Наприклад, «Ґас Ван Сент» у Французькій Сінематеці.  Із Ван Сента я бачила лише «Розумника Вілла Хантінга», навіть славнозвісного «Слона» пропустила. І ось, подивившись виставку, маю цілий список із must see – і вже потроху ставлю в ньому галочки.

(Фото надані Французькою Сінематекою)


 

Обкладинка каталогу виставки Ґас Ван Сент. Ікони, спільне видання Cinémathèque française та Actes Sud

Чим тішить Сінематека, то це своїм вмінням переробити один і той же простір до невпізнаваності. Кожна нова експозиція – це нові конфігурації залів, стін, простінків і переходів. Нові комбінації кольорів, нові рішення для місць, де стомлений глядач має змогу розслаблено простягнути ноги. Ґаса Ван Сента «поселили» у білі стіни та світле дерево (лавки, рами, вітрини). «Пустеля, ліцей, ліс  та скейт-парк», які, за словами куратора Матьє Орлеана, «ніколи ще не були такими поетичними та хвилюючими», як у Ван Сена – це ж їхні кольори і текстури?

Джон Робінсон у «Слоні» Ґаса Ван Сента (2003) © HBO

 


Фотопластина Америки


Спочатку, вже традиційно – міні-кінозал. Тут тобі наганяють апетиту, показуючи уривки із «Поганої ночі», «Мого власного штату Айдахо», «Ґеррі», «Слона», «Останніх днів», «Не здавайся» та «Гарві Мілк». Звісно ж, ці фільми (разом із усіма іншими), а також дискусії, доповіді та майстер-клас самого режисера супроводжують виставку і тривають уже кілька місяців поспіль. Здається, картини підібрали та нарізали так, щоб підштовхнути глядача до першого висновку: Ван Сент – це про дорогу, пошук,юність і свободу. З цим і прямуєш далі, бо ж усе тільки починається.

Кейсі Аффлек та Метт Деймон у Геррі Ґаса Ван Сента (2002) My Cactus Inc. Copyright (US) All Rights Reserved

«Кіно Ґаса Ван Сента – це фотопластина історії постмодерної Америки (пост-поп, пост-Новий Голівуд, пост-активізм)», – пишуть у вступному тексті до виставки.  І це, здається, не така вже й метафора. Друга зала, заповнена чорно-білими фото, наче підтакує сказаному.

Рівер Фенікс у «Моєму власному штаті Айдахо» Ґаса Ван Сента (1991) © Warner Bros Inc.

Ґас Ван Сент купив свого першого Полароїда у шістнадцять, та знімати став пізніше – вже після закінчення Роуд-Айлендської Школи Дизайну. Коли у середині 1980-х він береться до зйомок своїх перших ігрових фільмів, «Погана ніч» та «Аптечний ковбой», миттєва фотокамера стає його постійною супутницею. Ван Сент фотографує локації, акторів, письменників та просто незнайомців. На виставці у Сінематеці – сотні чорно-білих полароїдних знімків 1983–99 років, простих і надзвичайно магнетичних. Ось він, здається, втілив твою мрію жительки мегаполісу: зафіксувати, зловити, утримати для себе все це розмаїття рис і емоцій, яке щоразу пропливає перед очима і яке незмінно відпускаєш, так і не впіймавши.

Метт Деймон, полароїдні знімки Ґаса Ван Сента, 1983-1999 © Gus Van Sant.

Серед незнайомих облич око інколи вихоплює і вже бачені: ага, ось зовсім юна Портман, ось Джої із «Друзів», ось Кайл Маклаклен біля батареї, ось скромного вигляду Джоді Фостер, ось «Супермен» із «Сексу і міста». На наступній стіні – аж два Кіану Рівзи – юний в сорочці в «огірки» та зрілий зі зморшкою між бровами. Ума Турман дуріє, задираючи, як крила, дощовик у чорно-білий квадратик. Три фотки Траволти – самого та з іншими людьми; Дрю Беррімор на балконі, Стів Бушемі в розхристаній сорочці.

Дрю Беррімор, Кіану Рівз, Ніколь Кідман, полароїдні знімки Ґаса Ван Сента, 1983-1999 © Gus Van Sant.

Окремо виставлені збільшені полароїдні портрети Девіда Бові та фото-колажі з 2000-х. Все – із особистої колекції режисера.  Закинувши свій Полароїд, Ван Сент  усе ще фотографує: робить зйомки для глянцевих журналів чи для знайомих рок-груп. Це, як стверджує куратор, «уявний спосіб далеко розсунути межі, вдосконалити смак до композиції, і особливо – шукати джерело натхнення поза цариною кіно».

Cut-Ups (2010). Цифровий колаж Ґаса Ван Сента, зроблений на основі полароїдних знімків. © Gus Van Sant.

 


Кізі та два сторіборди


У наступній залі – іще фотографії, тепер уже кольорові: роботи Ван Сента і не тільки. Тут – серія знімків Брюса Вебера, створена у момент виходу на екрани «Мого власного штату Айдахо» із Рівером Феніксом та Кіану Рівзом. Тут же – єдиний повний сторіборд, який молодий режисер створив для свого першого фільму «Погана ніч». Поряд – сценарії та синопсиси у графічному вигляді, більшість із них – так і не реалізовані; плани зйомки, фото локацій – словом, все, щоб уявити кухню, яка передує початку зйомок.

Mala Noche Ґаса Ван Сента (1986) © Sawtooth Film Company

Трохи далі – окрема мікро-експозиція, присвячена взаєминам режисера із Кеном Кізі. Тут – Ван Сентові фото легендарного автобуса Кізі та сторіборд, намальований письменником та підписаний «для Ґаса». Режисер не раз зустрічався із Кеном Кізі у 1980-х, і, звісно, хотів зняти фільм про автора «Пролітаючи над гніздом зозулі», написав кілька відповідних сценаріїв, однак ця мрія досі не здійснилася. «Втім, – пише куратор, – ця латентна одержимість робить із Кена Кізі тотемічну фігуру, таємничий вплив якої ще треба віднайти у його зачудуванні Америкою наркозалежних та меншин».

Майкл Пітт у «Останніх днях» Ґаса Ван Сента (2005) © HBO

 


Послухати-подивитись


Щоб не просторікувати про те, що ж бачиш, коли всідаєшся на спеціальні дерев’яні лавки, одягаєш навушники та втуплюєшся в індивідуальні екранчики, просто пораджу переглянути оце :


І швець, і жнець, і на дуді грець


У наступних двох залах відвідувача занурюють в океан додаткових талантів автора «Слона». У першій – його колажі із кінця 60-х та із 70-х, а також акварелі, що у 2011 році виставлялись у лос-анджелеській Gagosian Gallery. Великі формати, багато повітря і свіжих кольорів, кілька знайомих облич: здивована Ніколь Кідман, Рівер Фенікс  розчерком бузкової туші. Куратор пише: «Живопис Ван Сента – аматорський від оригінального значення цього слова: «той, хто любить». Живопис дозволяв йому створювати робочий простір, що вивільняв моменти чистої емоції. Він ніколи не говорить про своє життя, але живописом більше, ніж будь-чим іншим, приручає та метафоризує його. Він пише дім свого дитинства. Пише пейзажі, які сформували його. Пише неявні об’єкти свого бажання. Пише свої ікони. Пише своїх демонів».

Ґас Ван Сент, Без назви (Чоловік у капелюху), 2011, папір, акварель. © Gus Van Sant. Courtesy of the artist and Gagosian Gallery

Емоцій, бажань, ікон та демонів режисерові вистачає не лише на акварель, але й на музику. Наступна, вона ж остання, зала виставки, – просто мрія стомленого подорожнього. Це темна кімната, де в нішах лежать подушки для сидіння й лежання, а центр займають два екрани. Тут показують уривки кліпів, які зняв Ґас Ван Сент, та уривки фільмів із саундтреками, які він написав особисто або ж адаптував. Супербонусом – уривок із «Last Days» (2005) у супроводі музики виконавця головної ролі Майкла Пітта: у фільмі про останні дні Курта Кобейна немає жодної пісні Нірвани. Ґас Ван Сент, здається, знаходить особливу втіху в тому, аби фруструвати та зачаровувати глядача, і не лише музикою.

Джейк Міллер та Ґейб Невіс у «Параноїд-парку» (2007) © Patrick Scott Green

«На споді кожного із його фільмів, здається, вічний підліток, яким він колись був. Це дозволяє йому знову прожити у кіно фрагменти попереднього життя, його найраніші зустрічі, його зачудування Матісом («Розумник Вілл Хантінг») і «Velvet Underground» («Останні дні»). Ван Сенту зображення потрібні, щоб розказати свою історію або просто для того, щоб бути – так, наче кожен фільм – це глибоке примирення із самим собою та мрійником, яким він є».

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Тексти