Вікенд на Венеційському кінофестивалі приніс ряд довгоочікуваних прем’єр. Власне, фільми Соррентіно, Зайдля і документалка про Лінча самі по собі вартують якогось невеличкого фестивалю.

 


Молодий Папа / Young Pope (2016), реж. Паоло Соррентіно


 

Пій XIII, в мирському житті відомий як Ленні (Джуд Лоу), стає наймолодшим Папою, та ще й першим американцем на такій короткій відстані до Бога – і починається. З самого початку очевидним видається те, що герой Лоу озвучує ближче до середини змонтованих у фільм перших двох серій: Ленні прагне зробити із Папи чи то актуальну медіаперсону, чи то рок-зірку – але виключно в інтересах католицької церкви. Особистими мотивами тут і не пахне, принаймні, нині – адже маємо попереду цілий сезон у жовтні.

maxresdefault

Стилістична єдність та сформований арсенал методів не завжди дають однаковий результат; нерівноцінність робіт, скажімо, Вуді Аллена – найкраще тому підтвердження. Авторський почерк Соррентіно в нинішньому вигляді сформувався ще десь за часів «Дивовижного», і з тих пір приносить вельми відмінні між собою плоди. «Де б ти не був» отримав змішані відгуки в пресі, ще холодніше (на противагу глядацькому захопленню) була сприйнята «Велика краса», після якої Соррентіно закидали епігонство великих майстрів (здебільшого, звісно, Фелліні, бо ж аби знайти паралелі з Антоніоні, треба спочатку подивитись Антоніоні). Менш із тим, усі на світі звинувачення не завадили Соррентіно отримати «Оскара».

Найчастіше успіх робіт режисера настільки гучний, що критика на цьому фоні губиться десь в безвісті – та не для Соррентіно, який чи то прислухається, чи то просто із нею резонує. «Юність», естетично споріднена із «Великою красою», все ж стала кроком в бік більш класичного наративу і вже не справляла враження масштабної кінофрески. Власне, «Юність» із її стовідсотковою орієнтацією на масового глядача наче стала поверненням боргу Кіноакадемії, після якого Соррентіно зітхнув із полегшенням і знов звернувся до складнішої й витонченішої конструкції, що була напрацьована «Дивовижним».

The-Young-Pope

Як режисер трохи віддалік спостерігав за дивакуватим Джуліо Андреотті у виконанні свого улюбленця Тоні Сервілло (втім, можливо, вже колишнього – дві останні роботи Соррентіно обійшлися без нього), так і Пія XIII у «Молодому Папі» показує трохи осторонь. Прихильники режисера знають, що це може обернутися емоційною кодою наприкінці, як-то було в «Наслідках любові». Презентовані дві серії «Молодого Папи» взагалі справляють враження антології прийомів Соррентіно, що якимось дивом не перетинають тонку межу із самоцитуванням. Герой Джуда Лоу явно споріднений з ексцентричним Шаяном із «Де б ти не був» (уявіть такого Папу і чекайте жовтневої прем’єри іще сильніше), його історія розгортається схоже із манерою оповіді «Дивовижного», естетика та побудова кадру щохвилини змушують пригадувати «Велику красу», а протиставлення молодого (ніжні 47 рочків) Папи старезним кардиналам, деякі з яких могли нести Слово Боже іще якимось пізнім динозаврам, явно посилається на «Юність».

Та все, використане раніше, Соррентіно довів до абсолюту, і в результаті «Молодий Папа» поки видається найяскравішою прем’єрою Венеції. А відзнятий цей серіал так, що його важко уявити в телевізійному форматі, а не на великому екрані. Тож, можливо, наступний кінофестиваль світового рівня влаштовуватиме, скажімо, Netflix.

107426739-young-pope-law-xlarge_trans++eo_i_u9APj8RuoebjoAHt0k9u7HhRJvuo-ZLenGRumA

 


Сафарі / Safari (2016), реж. Ульріх Зайдль


 

Якщо ви раптом не стежите за творчістю австрійського режисера, що декілька років тому відвідав «Молодість» і презентував виставку своїх фоторобіт в Мистецькому Арсеналі, раджу негайно це виправити. Зайдль – один із найсамобутніших європейських авторів з унікальною стилістикою відстороненого репортажу на межі між ігровим і документальним кінематографом. Власне, його останній фільм, «Сафарі», на даний момент виглядає вершиною такої парадигми. Здається, у новій роботі режисер полемізує із своєю ранньою картиною «Тваринна любов» (1995): в тій картині Зайдль репрезентував самотність й дивакуватість через надлишок прив’язаності до хатньої звірини, у «Сафарі» ж скупими мазками змальовує відразливий внутрішній світ тих, хто любить поцілити в живу мішень з безпечної відстані. Жорстокий екскурс режисера споріднений із «Бестіарієм» Дені Коте, іще лаконічнішим нарисом, після якого особливо вразливі прямо з кінотеатрів відправляються боронити права тварин.

maxresdefault

Втім, «Сафарі» зконцентроване в першу чергу на людях, ставленням до яких Зайдль маніпулює з філігранною майстерністю. Звичайно, зображене сафарі нічого, крім огиди, не викликає і викликати не може, але щодо його учасників режисер деякий час зберігає ілюзію поблажливої нейтральності – після чого прицільно добиває расистськими висловлюваннями мисливців («Нічого не маю проти чорних… Вони майже такі самі люди, як ми») і жахливою сценою білування зебри й жирафа. Зайдль готує ґрунт поетапно, вводячи в оповідь декілька лейтмотивів, кожен з яких у фіналі дійде тієї стадії, коли викликатиме презирство до персонажів без усілякого режисерського втручання. Напевне, в цьому одна із принад відстороненого стилю – коли його майстер вирішує вряди-годи показати зуби, це перетворюється на справді важку артилерію.

0xC92F1ACCBD6378ECD37E3793CC3CEA13

 


І програли бій \ In Dubious Battle (2016) реж. Джеймс Франко


 

Франко більше скидається на людину-оркестр, аніж на голлівудського актора (за цим амплуа його й досі знає більшість). Він не тільки примудряється зніматися в неодностайних серіалах та сумнівних комедіях із Сетом Рогеном, але й пише прозу, що згодом потрапляє до Джиі Копполи («Пало-Альто»), і знімає вельми пристойне нонконформістське кіно. Нині режисер-актор-сценарист-бозна-хто, здається, замахнувся на власний цикл за творами великих американських письменників, екранізувавши Вільяма Фолкнера (двічі!), Кормака Маккарті, а от тепер зазіхнувши на Джона Стейнбека.

trailer-InDubiousBattle-film-james-franco-avec-Nat-Wolff-ed-harris-selena-gomez

Взагалі «І програли бій» видається безперечним кроком назустріч аудиторії – порівняно із попередніми актами кінематографічної агресії на кшталт напівдокументальних «Франкофренії» та «Інтер’єру», масивного (як уся на світі проза Фолкнера) «Коли я помирала», а також маргінального «Дитя Божого». Коли ж відкинути іронію, яку Франко регулярно провокує на власну адресу, доведеться визнати, що цей фільм – найкращий з усього доробку режисера (якщо ті, хто дивився «Коли я помирала», зараз недовірливо хитають головами, повірте, до перегляду я був сповнений того ж скепсису). Дрімкаст «І програли бій», до якого увійшли сам Джеймс Франко, Нат Вулф, Браян Кренстон, Ед Гарріс, Роберт Дювалл, Селена Гомез та Ешлі Грін (втім, навіть цей перелік не вичерпний), як по нотах сповнює глядача якісним громадянським пафосом, після якого хочеться не обговорювати фільм, а йти і всіляко захищати від лихої долі нуждених працівників яблучного саду.

При цьому режисерське втручання в оригінал позначилось хіба що на зміні фіналу та драматургійній побудові, все інше, включно із візуальним рядом, посилається на Стейнбека та саму атмосферу 30-х. Покінчивши (принаймні, на деякий час) із експериментами, людина, від якої цього найменше чекали (ну серйозно, мова про Джеймса Франко?), видає зрілий класицизм, ідеологічний запал якого не полишає аудиторію навіть після фінальних титрів. Колись Стіг Ларссон і Девід Фінчер довели, що економічна журналістика може і має бути цікавою, тепер те саме для нелегкої справи профсоюзів робить Джеймс Франко. В дивовижні часи ми з вами живемо.

MpNPtiVFP8I

 


З міркувань совісті \ Hacksaw Ridge (2016), реж. Мел Гібсон


 

Цей фільм видається неначе еталоном вторинності – досвідченні кіномани непогано розважаться, вишукуючи, що ж іще Гібсон позичив із доробку інших режисерів. Найбільший вплив на «З міркувань совісті» мала, вочевидь, «Суцільнометалева оболонка», та вона прихопила багацько друзів – від «Врятувати рядового Раяна» до «Мачете», в одній з частин котрого Гібсон знімався. Задля справедливості – режисуру «Hacksaw Ridge» важко в чомусь дорікнути, а от все інше наче бере участь в якомусь змаганні з банальності для професіоналів. В результаті нічого, окрім симулякру невиправданих сподівань (бо будемо чесні – які там сподівання), на виході не лишається. Якщо для Тома Форда мовчання дорівнювало витримці, то Мел Гібсон за десять років перерви з моменту виходу «Апокаліпто» наче розгубив усе зібране непосильною працею.

hacksaw-ridge-2016-andrew-garfield

Думка режисера, сформована на прес-конференції, вельми проста – Мел хоче, аби вигаданих супергероїв замінили реальні. Та чи вдалим рішенням у такому разі було обирати на головну роль Ендрю Гарфілда, чий образ Людини-Павука ще свіжий у пам’яті травмованих глядачів – питання відкрите (хоча варто зазначити, що нині доцільність Ендрю Гарфілда хоча б де завгодно – така сама дискусійна тема). Може видатися, що Гібсон патоково-патріотичним фільмом хотів відмитися від нещодавних особистих невдач, що вельми опустили його рейтинг для голлівудської спільноти. Якщо це так, зичимо йому успіху: хай вже всі пробачать Мела, і він спокійненько видасть дещо, рівнем хоча б віддалено близьке до вже згаданого «Апокаліпто». Бо визнавати успіх десятирічної давності випадковим було б дуже прикро.

andrew-garfield-hacksaw-ridge-1

 


Девід Лінч: мистецьке життя \ David Lynch: The Art Life (2016) \ реж. Джон Нгуєн, Олівія Нергаард-Хольм, Рік Барнз


 

Ті, хто знайомі з творчістю Лінча хоча б на дрібку, давно затямили: маестро не любить нічого роз’яснювати, розповідати значення своїх робіт, розкривати якісь вигадані глядачами таємниці – словом, вкрай не терпить усього цього в принципі. Ставлення режисера до перспективи авторських екскурсів власним доробком висвітлюють два епізоди його біографії. У першому роздратований величезною кількістю питань після виходу «Внутрішньої імперії» Лінч радить журналістам уявити, що він, Девід, давно вже вмер, отож, запитатися ні в кого і доведеться все ж думати самотужки. В другому – чинить куди витонченіше: у книзі «Спіймати велику рибу» Лінч розповідає, нібито колись гортав Біблію і раптом знайшов строку, що повністю пояснила йому весь сенс власної «Голови-гумки». Здогадуєтесь, як режисер закінчив цей пасаж? Правильно: «Навряд чи я колись розповім, що то була за строка». Що тут скажеш. Лінч такий Лінч.

28460-david_lynch_the_art_life_3-9f8d7e3f-4960-4383-9cd3-380c0b6f0519

Отож творці фільму вирішили не лупати ту скалу, а сконцентруватися на періоді, який дещо парадоксальним чином виявився найменш втаємниченим – на дитинстві та юності Лінча. Тут і стає зрозумілим, що для автора «Твін Піксу» й «Малголленд Драйву» режисура є важливою, але не найомріянішою галуззю, адже Лінч досі в міцних стосунках зі своїм першим коханням – живописом. Власне, живопису та поневірянням маестро в ніжному віці й присвячена левова частка вражаючої документалки, що дивовижним чином змушує переосмислити самого Лінча та всю його творчість.

Колись після історії про Гічкока, якого батько за дріб’язкову провину лишив в поліцейському відділку, глядачі начебто стали краще розуміти британського мізантропа. Можливо, так само «Мистецьке життя» трохи наблизить нас до Лінча, хоча, вочевидь, задачею фільму була скоріш альтернативна точка зору на культову постать. Маю крихку надію, що Лінч зрозуміє прозорий натяк, мовляв, коли ти не знімаєш фільми – ми знімаємо фільми про тебе, і все ж подарує стражденому світові хоч якийсь повний метр. А поки ж дивитимемося «The Art Life», що підозріло скидається на стрічку самого маестро, який у кадрі тільки й робить, що невтомно працює. Та не над новим фільмом – над черговою картиною

28462-David_Lynch_the_Art_Life_2

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Кіноподії

Leave a Comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.