Режисер і сценарист Джонатан Ґлейзер («Опинись у моїй шкірі», «Сексуальна тварюка») зняв фільм про Голокост, який не показує геноцид. Ми подивилися цю стрічку у Каннах, і розповідаємо чому «Зона інтересу» вже претендує на одну з найкращих картин року.
У 2014 році Мартін Еміс опублікував книгу «Зона інтересу», яка зобразила природу банальності зла. Там, нацисти засідають у кабінетах і говорять про свою роботу безтурботним та егоцентричним тоном. Невдовзі після виходу книги, Ґлейзер висловлював бажання взятися за екранізацію. Майже через 10 років він втілив своє прагнення в реальність. За збігом обставин, 19-го травня, в день премʼєри у Каннах, Мартін Еміс помер.
За сюжетом родина Гессів веде розмірене життя в акуратному будиночку посеред мальовничої місцевості. Глава сім’ї, Рудольф, – педантичний чоловік, який хоч і важко працює допізна, але знаходить час почитати дітям казку на ніч. Його дружина, Гедвіг, виховує п’ятьох дітей, активно займається господарством і має серйозну пристрасть – райський сад, в який вона, без перебільшення, вклала всю душу. Однак, цьому саду не судилося злитися з навколишньою природою, оскільки їх територія огороджена високим парканом. За ним – Аушвіц.
Режисер звузив коло персонажів/персонажок книги до однієї родини – реального офіцера СС та коменданта Освенцима Рудольфа Гесса. Фільм пов’язаний з ним локацією і знятий в Освенцимі. Ґлейзер наполягає, що не міг би зняти стрічку в іншому місці. Команда картини реконструювала покинутий сімейний будинок Гессів, територія якого упиралася у стіни колишнього табору з колючим дротом. Їхнє завдання було максимально реалістично і прозоро показати буденність родини нацистів, загорнувши це у радикальну за формою кінорепрезентацію.
Обсесивно-компульсивна педантичність візуальної форми разом із простотою рутини створюють психопатичний ефект, який буде справедливо підтриманий сюрреалістичними вставками. У місці, де усвідомлення обсягів зла та меж людської здатності вперто не помічати геноцид за кілька метрів від тебе, сюрреалізм – найвиправданіша оптика.
В «Зоні інтересів» немає властивих класичному кіно про Голокост візуальних підтверджень прямого акту геноциду. Навпаки – вони зовсім відсутні. Ґлейзер чітко розділяє аудіо- та відеоряди на дві «зони», чим створює дієвий контрапункт. Головний формалістський і абсолютно приголомшливий прийом картини – це звук, який викликає чи не рівносильні емоції від перегляду документальних кадрів з Аушвіца. Про геноцид важливо насамперед говорити, дати можливість відчути трагедію через інші органи чуття. Це вже довів Клод Ланзман у своєму майже 10-ти годинному документальному фільмі «Шоа», де немає жодного архівного кадру.
У Ґлейзера оповідання змінюється на емоцію, що звучить в усіх сенсах гучніше і не стихає ніколи. Це жіночі та дитячі голоси, гавкіт собак, постріли та потяги, що не втомлюються прибувати на станцію. Але сім’я Гессів звикла до цих звуків, і метафізичний досвід картини полягає в тому, що і глядач-(ка) упродовж фільму теж перестає звертати на них увагу. Згодом ви зможете, як і головний герой, серед страшенних криків розчути спів птахів.
Так само й операторська робота Лукаша Жала («Холодна війна») майстерно повторює відчуття навмисного дистанціювання і божевілля. Кожен кадр кришталево чистий з використанням теплого денного світла, наче повторює канонічну нацистську акуратність. Камера нерухомо спостерігає за героями, не дозволяючи собі порушувати взяту дистанцію. Герої, відповідно, дуже обережно підходять на перший план і часто повертаються спиною до камери. Найкрупніші плани отримали квіти в саду Гедвіг, що суб’єктивно є найкращим моментом фільму. Чарівність безлічі квітів супроводжується криком жертв, і перш ніж продовжити історію – стається кольорова інверсія й екран заливається кривавим червоним. Здається, що фільм ламається аналогічно відчуттю людяності.
Завдяки певній банальності сюжету, фільм повністю тотожний банальності зла й розкриває її якнайповніше. Однак і світова історія, і фільм Ґлейзера нагадують нам, що погасити голос, що страждає – неможливо, а наприкінці агресор обов’язково повільно зійде сходами у пекло.
“- Як ви могли не помічати дим із димарів концтабору? – Ми дивились в інший бік”.
Хоча фільм має інше літературне першоджерело, виявляється, що “Щурячий лаз” Філіпа Сендса теж наче готує до його перегляду. Після фрагментів щоденників фон Вехтерів про побутові клопоти у Кракові і Львові здається, що цей фільм вже бачив, не дивившись. За попередніми відчуттями Ваші акценти, зокрема на фоновій присутності геноциду, влучні. Було б цікаво показати цей фільм людині, яка б не знала про геноцид під час 2 св. війни, і послухати її враження, перш ніж ознайомити з історичним тлом.