Свого часу ненависниками ЛГБТІ був спалений «Жовтень», культовий київський кінотеатр, один із небагатьох, де можна подивитися свіжі фестивальні хіти. На щастя, «Жовтень» відбудували силами небайдужих киян, але осад, як то кажуть, лишився. Це не єдиний випадок агресивної нетолерантності, та вельми болючий і вкрай показовий для кіноспільноти – ось що буває, коли більшість стоїть осторонь. Редакція Moviegram підтримує КиївПрайд і пригадує дев’ять видатних ЛГБТІ-режисерів, без яких сучасний кінематограф був би набагато гіршим.
СЕСТРИ ВАЧОВСКІ
Про цих ви, безперечно, чули, еге ж? Лана та Лілі колись звалися Лоренс та Ендрю, і саме їм ми завдячуємо унікальним явищем масової культури – трилогією «Матриця», що стала основою цілої поп-філософії та не втрачає актуальності дотепер. Показово, що у «Матриці» нечисленним вцілілим людям доводиться відстоювати власну недосконалу ідентичність, а найбільшою загрозою згодом стає уніфікатор агент Сміт, що володіє ідеальною конформною здібністю перетворювати всіх оточуючих на собі подібних. Чим не гімн ЛГБТІ-спротиву? Також Вачовскі подарували нам «V означає Вендетта», антитоталітарну поему за мотивами графічного роману Алана Мура, та «Хмарний атлас», в одній із новел якого вже напряму піднімають тематику суспільного тиску на гомосексуалів. Та всі ці заслуги перед світовим кінематографом аж ніяк не завадили журналістам робити з Ендрю об’єкт цькування та шантажу, доки він не здійснив камінг-аут. Толерантність, право на приватне життя, свобода особистості? Нє, не чули.
РАЙНЕР ВЕРНЕР ФАССБІНДЕР
Фассбіндер вже з 15 років знав про свою гомосексуальність – втім, це не завадило йому двічі одружитися. Завдяки цьому режисерові Удо Кір, якого ми частенько бачимо у Ларса фон Трієра, а також Гаса Ван Сента, Даріо Ардженто, Вернера Герцога і безлічі інших авторів, з «чоловіка-повії» (цитуючи Вікіпедію) став видатним актором. Творчість Фассбіндера вплинула на величезну кількість нині популярних фестивальних режисерів, яких очолює вже згаданий Трієр, а з його смертю закінчилася ціла епоха нового німецького кіно. Про творця «Чому збожеволів пан Р.?» (1970), «Гірких сліз Петри фон Кант» (1972), «У рік тринадцяти місяців» (1978), «Берлін Александерплац» (1980) і «Суму Вероніки Фосс» (1982) можна писати вічно, та ми облишимо це для справді розлогого матеріалу.
КСАВ’Є ДОЛАН
Навряд чи для когось стане відкриттям, що Ксав’є Долан – один із найвідоміших ЛГБТІ-режисерів сучасності. Окрім того, він володар квір-гілки Канн, яку вважає образливою нагородою (насправді це не так) та мав усі шанси стати наймолодшим режисером, який отримав Золоту пальмову гілку. Але вже не встиг: свого часу 26-річний Стівен Содерберг всіх вразив на старті, в той час як Ксав’є поступово лупає каннську скелю – від другорядних відзнак до вищої ліги. Поціновувачів Долан здобув ще за часів дебюту «Я вбив свою маму» (2009), який, до речі, був показаний на київському кінофестивалі «Молодість».
Ранні фільми Долана («Уявне кохання» (2010), «Лоранс у будь-якому випадку» (2012) інакше як нахабними не називали, але з часом він пішов на угоду з совістю заради нагород: все менше яскравих кольорів, неоковирних запозичень та еклектики. Проте минулі Канни довели: його тактика ефективна. До того ж, саундтрек досі нічогенький.
ПЕДРО АЛЬМОДОВАР
Режисер–подія у світовому кінематографі, як його інколи називають, «Годар із людським обличчям», Альмодовар є відкритим геєм. При цьому він уникає ярлика ЛГБТІ-тематики: для фільмів Альмодовара характерна загальнолюдська чуттєвість, актуальна для будь-яких сексуальних уподобань, а його історії аж надто ексцентричні, аби вписати їх у певні рамки і не знехтувати при цьому якоюсь важливою частиною. Втім, гомосексуали нерідко стають головними героями його творів, що аж ніяк не завадило режисерові створити цілу низку глибоких і переконливих жіночих образів.
Отож, Альмодовар – вкрай розважливий і потужний режисер, що зайвий раз підтверджують два «Оскара», дві нагороди в Каннах і сила-силенна дрібніших. При цьому культовий постановник не лише пожинає лаври, але й виводить у світ молодих кінематографістів, що згодом нерідко стають видатними режисерами. «Хребет диявола», «Дикі історії», «Клан» – всі ці фільми продюсував Альмодовар. Бачите, чого може досягти людина, як не страждає повсякчас від дискримінації?
ЛІЗА ХОЛОДЕНКО
Ліза Холоденко, чиї далекі предки прибули в Америку з України, у старшій школі стала відкритою лесбійкою, а нині має постійні одностатеві стосунки та сина Калдера від анонімного донора сперми. У її творчому активі усього три повнометражні фільми, високо оцінені критиками, та декілька серіалів, один з яких, «Олівія Кіттерідж», завоював цілих чотири «Еммі» у 2014-му.
У центрі уваги Холоденко – завжди особисті стосунки, звісно ж, не без ЛГБТІ-ухилу. У «Високому мистецтві» вона створює нетрадиційний любовний трикутник, заразом захоплюючи одвічне питання перетинів комерції та творчості. Десь так режисерка працює і в інших фільмах, невимушено стикаючи серйозне та комічне.
ГРЕГГ АРАКІ
Грегг Аракі ніколи не переймався через сексуальну орієнтацію і знімав яскраві, молодіжні та надто провокативні фільми ще до того, як це стало мейнстримом. Щоправда, перші його стрічки, «Троє здивованих в ночі» (1987), «Довгий вікенд (відчаю)» (1989) та «Оголений дріт» (1992), були чорно-білими і взагалі далекими від того, що можна назвати хоч трохи глядацьким кіно. Та після «Повного П» (1993) йому судилося стати чи не улюбленим режисером маргінальних підлітків, а «Покоління DOOM» (1995) остаточно закріпило цей статус. Одночасно ставши, до речі, й першим гетеросексуальним фільмом режисера, що негайно було винесено у слоган.
Вершиною доробку Аракі слід вважати фільм «Загадкова шкіра» (2004), настільки досконалий, що Ксав’є Долан не раз цитував його без всіляких докорів сумління (хоча коли вони в нього були?) А ще без цієї картини не обходиться жоден поважний рейтинг найкращих фільмів ХХІ ст.
ҐАС ВАН СЕНТ
Ще один культовий режисер нашої добірки – нехай «Море дерев» забукали у Каннах, та минулих легендарних здобутків у Ґаса ніхто не відніме. До роботи над своїм другим фільмом «Аптечний ковбой» режисер залучив самого Вільяма Барроуза, який не тільки порпався у сценарії, але й згодився зіграти невеличку роль. В якості нахабного кіноексперименту Ван Сент перезняв «Психо» Гічкока в кольоровому варіанті, заробивши безліч нищівної критики і «Золоту малину», що не скасовує простого факту: до нього на таке ніхто не зважився. Ба більше – не один Альмодовар виводить у світ самобутніх постановників. Одного з головних американських радикалів, Ларрі Кларка, маємо завдяки Ґасу Ван Сенту, який випустив «Діток» прямісінько з-під свого крила. Це вже не кажучи про «Мій власний штат Айдахо», «Розумника Вілла Гантінґа» і «Слона», який приніс режисерові «Золоту пальмову гілку» та був неодноразово поставлений на один рівень із модерністською манерою Кубрика. Цікаво, що б виграла світова кіноспільнота, концентруючись на засудженні його гендерних уподобань?
АЙРА САКС
З цим американським режисером українські глядачі мали змогу познайомитися під час «Молодості» 2013 року, де була представлена його стрічка «Не вимикай світло». Жорстка автобіографічна драма може вважатися еталоном ЛГБТІ-кіно: хоча герої фільму – гомосексуали, та їхня історія є цілком універсальною. За рік до проникливої репрезентації лесбійського кохання у «Житті Адель» Абделатіфа Кешиша тими ж прийомами користується куди менш відомий Айра Сакс, так само ефектно й ефективно. Його наступна стрічка, «Любов – дивна річ», яка так і не дісталася нашого прокату, розповідає вже не таку епатажну, але куди проникливішу історію про двох немолодих гомосексуалів, що провели разом майже сорок років, та тепер вимушені зазнати вельми образливих утисків через реєстрацію шлюбу. Всім, хто ще не може визначитися, чи потрібні геям якісь права, радимо подивитися цей фільм – Сакс роз’яснить вкрай зрозуміло та зворушливо.
АЛЕН ГІРОДІ
Про Алена Гіроді ми вже писали в контексті минулого Каннського фестивалю, тож додати лишається небагато. Гіроді завжди знімав фільми. які зачіпали тему гомосексуальності, а у 2013-му переміг у каннській секції «Особливий погляд» із вельми розкутим «Незнайомцем біля озера». У Каннах 2016-го Ален Гіроді не зміг вразити журі, а особливо – Джорджа Міллера, якого взагалі ніхто не вразив. Проте журналісти ходили трохи очманілі від його вигадливості через сцену евтаназії, здійснену, гм, методом статевого акту. З нагородами чи без, а Гіроді засвітився в основному конкурсі, отже, тепер у нього все більше шансів дістатися широкого глядацького кола. Можливо, саме зараз ми спостерігаємо за народженням нового великого французького режисера. Принаймні, дуже самобутнього.
От чесно – а не пофік які в них сексуальні уподобання? Це те саме, що слухати чи не слухати Меркюрі через те, що він був геєм…