Може здатися, і небезпідставно, що останній свій дійсно великий фільм Вуді Аллен зняв 14 років тому. Це був «Матч Пойнт», який де-факто відкрив нью-йоркського невротика для нового покоління глядачів, принісши Аллену у новому столітті кілька безумовних художніх і комерційних перемог зі стрічками «Вікі. Крістіна. Барселона», «Північ у Парижі» та «Жасмин». Втім, інерційна стихія кінематографа Аллена перервалася у 2017 році, коли на хвилі MeToo нова робота режисера «Дощовий день в Нью-Йорку» поспішно лягла на полицю. Поза тим, цю картину можна назвати найбільш уїдливим коментарем до нинішньої епохи, у якій, судячи з усього, таким персонам як Аллен уже немає місця. До того ж, стрічку затьмарила історія про те, як вона діставалася нечисленних європейських екранів, спіткнувшись на старих особистих грішках режисера.
«Дощовий день у Нью-Йорку» сконцентрований на персонажеві Тімоті Шалеме – Гетсбі. Герой молодий, начитаний, але при цьому сповнений низкою рефлексій на навколишню дійсність. Безумовно, Гетсбі – це і сам Аллен, який після довгих європейських кіноподорожей повернувся у рідне лоно Великого Яблука. Навколо Гетсбі вирує світ нью-йоркської богеми, увійти в яку мріє його дівчина Ешлі. І незабаром їй випадає такий шанс. Ешлі має взяти інтерв’ю у гонорового режисера Ролландо Полларда, однак у дівчини врешті все йде зовсім не за планом (плейбой-актор і дивний сценарист додаються). Окрім того, самого Гетсбі обтяжує майбутня зустріч з батьками на сімейній вечері. Ешлі ж виявляється куди спритнішою, ніж міг раніше міг подумати виснажений стражданнями від одвічної нудьги Гетсбі Веллес.
Кінематограф Вуді Аллена не цурається не лише парадоксів, але й буденної амбівалентності, і за усією своєю необов’язковості «Дощовий день в Нью-Йорку» у фільмографії Аллена має вигляд найбільш парадоксальної роботи за останні років десять, а то й більше. Від фільму віє старомодним романтизмом голлівудських комедій і мелодрам Мішеля Літвака, Говарда Хоукса і Престона Стерджесса. Позакадрове життя героїв здається настільки ж безконфліктним, як і та його частина, яку режисер вирішує розповісти глядачам. Фільм випадає з нинішнього часу хоча б через факт надто очевидного авторського ностальгічного ескапізму за часами, коли трава була зеленішою, а Нью-Йорк не був заселений різними типами хіпстерів, до яких Вуді Аллен плекає очевидну неприязнь (як, втім, і до горезвісного «поколінню Z»). Головні герої, які формально належать до того покоління, виведені режисером у типову для нього галерею персонажів, які через власну інтровертність всіляко намагаються уникнути життєвих травм, або хоча б пережити їх по-філософськи, без дикого душевного болю і надриву. Гетсбі та і сам Аллен, відповідно, буквально «подорожують» Нью-Йорком, і мало не щохвилини режисер відсилає то до «Мангеттену», то до «Енні Холл», а то й до «Усі кажуть, що я люблю тебе» та «Відомі люди» (єдиний метафільм Аллена, що розкриває всі таємниці Голлівуду). Вітторіо Стораро знімає Нью-Йорк із неприхованою любов’ю, наповнюючи стрічку властивою цьому мегаполісу безтурботною метушнею і вічним рухом.
І для Гетсбі, і для Аллена надзвичайно важливим є механізм спогадів та, власне, пересування Гетсбі Нью-Йорком, яке має ретроспективний характер. І водночас воно є пошуком самого себе та новою спробою зрозуміти і примиритися зі містом, знайти згодом якусь стабільність, нехай і короткочасну, але необхідну для такого типажу, як Гетсбі. Герой Тімоті Шаламе, який у шкурі персонажів Аллена виглядає природним, водночас, обрамляє другий сюжетний шар фільму, у якому Ешлі Енрайт бере інтерв’ю у Ролландо Полларда та його голлівудської свити.
Однак, цього разу щодо Голлівуду Аллен менш різкий, аніж у «Знаменитості»: інтонації приглушені, і часто критичні випади у бік самовдоволених auteurs, до числа яких належить і сам Вуді, працюють задарма, нехай і не без отруйної уїдливості. Зрештою, ця уїдливість розпорошується не тільки на талантів, але й на їхніх шанувальників і шанувальниць. Цікаво помічати, як сюжетна лінія Ешлі та її перманентної захопленості Голлівудом резонує з реальністю, яка абсолютно позбавлена будь-якого романтизму. Саме у цій сюжетній лінії картини відчувається справжня драма, у якій ніхто з героїв не викликає жодної виразної емпатії. І навіть Вуді Аллен, який протягом 50 років своєї кінокар’єри фактично знімає один і той самий фільм про одне і те ж (про себе коханого), у «Дощових днях у Нью-Йорку» виглядає розчарованим у самому кінематографі, невблаганно втрачає власну справжність. І якщо Гетсбі сподівається цю справжність все ж знайти, то Ешлі якраз від неї відмовляється. Тільки чи було воно того варте?
Юрій Самусенко
Редактор Moviegram
Безумовно варто. Окей, Артур таки правий, що нічого нового цей фільм не приносить у фільмографію Вуді Аллена. Але ми на це і не сподівалися. Якщо останні кілька стрічок були вельми вимученим часом для дозвілля, то «Дощовий день у Нью-Йорку» рятує цю ситуацію із легкістю, яку постійно шукає автор у власних сценаріях. Ймовірно, добрим ділом послужили актори, які, власне, грають своїх типажів. Тімоті Шаламе – це Холден зі знаменитого роману Селінджера, помножений на знання самого Аллена щодо дійсності, Нью-Йорку та джазу. Та Гетсбі Веллес здається таким же поверхневим персонажем, як і його промовисте (ба навіть кричуще) ім’я. Ешлі – це в цілому суцільна посмішка Ель Фаннінг на добру половину фільму. Джуду Лоу, Ліву Шрайберу та Ребеці Голл дісталися ролі куліс для любовного трикутника між Шаламе, Фаннінг та Селеною Гомес, яка приміряла на себе образ Енні Голл.
Оператор Вітторіо Стораро, який зняв останні два фільми для Аллена, нарешті чудово працює не лише зі світлом, але й прекрасно передає фокус та рухи головних героїв. Тобто естетично кадри все ще нагадують роботи Вуді, оповиті невидимим туманом, але технічно це крок уперед. Та ось на сценарному рівні «Дощовий день у Нью-Йорку» – це набір якісних та кумедних скетчів, які пов’язані схематичними персонажами з уже усталеним псевдоінтелектуальними сентенціями. Скучили за Вуді Алленом? Таке кіно цілком задовольнить потребу. Чекаєте нової «Півночі в Парижі»? Шукайте магію деінде.
