«Солодкий фільм» Душана Макавеєва – один з тих кінематографічних висловлювань сімдесятих років минулого століття, який стає доречним на часі. По суті в картині немає людей як таких; гуманізм розчинений в сірчаній кислоті тотального абсурду, а «людина розумна» перетворена режисером у щось, що не піддається виразній класифікації за Дарвіном, вдаючи із себе лише такого гомункулуса з цілим комплексом невиліковних девіацій від Фрейда і Крафт-Ебінга.
При всій очевидності наслідування режисером французької «нової хвилі» (об’єктивно зображаючи всіх одразу, адже сам він належить до «чорної хвилі» кінематографа Югославїі), який не соромиться навмисних постмодерністських відсилань, починаючи від «Броненосця Потьомкіна» Сергія Ейзенштейна і завершуючи експлуатаційною сутністю картин Расса Майера. Крім того, взятої на озброєння дихотомії з політичних вторинних статевих ознак, фільм характерний своїм двоїстим наративом, завдяки якому немає повноцінного відчуття наявності головних героїв як таких.
Porn?
У кожному наступному епізоді, все більше страждаючи від трансгресивної надмірності, насичуючи і без того багатошарову кіномову стрічки сюрреалістичними і нудотно-натуралістичними подробицями, Душан Макавеєв стрімко підводить підсумок смертного вироку над усіма основними історичними віхами ХХ століття – часом змін, який приніс мори, війни, революції, розпади, кризи в яких постановник не бачить ніякого блага; його ХХ століття – це століття кошмарного «шоу фриків», непробудного сну розуму, алогічногo жаху, вік безвір’я, вік-містерія. Століття – небуття. Всі сексуальні сцени в цій картині навмисно шокуюче демонстративні та порнографічно виразні. «Солодкий фільм» – це трансгресивнe кіно в самому своєму яскравому втіленні, в якому мова збоченого сексу і витонченого насильства стає єдино можливим знаряддям авторської сатири.
Not porn?
Втім, порнографічні сцени фільму вирішені в трансгресивній манері, а секс у «Солодкому фільмі» викликає дику огиду. Душан Макавеєв в першу чергу стурбований тим, як завзятіше зобразити ненависну йому політичну дійсність. Натомість зображена американська система цінностей у стрічці – сила долара та влади капіталу є значно персоніфікована в картині. Безперечно, перед глядачем карикатури, надто гротескні, щоб над ними можна було сміятися чи жахатися. Весь західний світ у варіанті кіномалювання від Макавеєва представлений також в анархістській комуні Отто Мюля, де режисер в одному з епізодів перекручує «Таємну вечерю», підміняючи вино і святу воду фізіологічними виділеннями людини. Також Макавеєв витончено знущається над свободою думки і тіла «дітей квітів», бо для режисера не існує повної свободи, а є лише більша або менша залежність. Світ хіпі здається нескінченним пеклом, де всі покарані болісним життям, якого вони ще не усвідомлюють. Але не менш потворний світ поза балканською залізною завісою: Мати-Революція, вона ж Анна Планета, поводиться як брудна повія, яка кінець кінцем неупереджено здійснюючи акт неприкритого сексуального насильства над своїми дітьми цієї ж революції.
Almost porn?
Капіталізм – ніщо; соціалізм – ніщо; краса, любов, навіть секс, доведений режисером до брутального антиестетизму, до тваринної інстинктивності – теж ніщо, як і персонажі, доведені до стану повної їх ірреальності, що неминуче веде до смерті. Або до безсловесної прокрастинації або до свідомої смерті: вона чекає і Міс Канаду, що пустила себе по дантовим колам підпілля, і Міс Революцію, яка у прямому сенсі вбиває своїх дітей, що відроджуються вже як нові диктатори. Макавеєв – майстер передбачень. Такими дітьми століття були і Мілошевич, і Броз Тіто. Згодом цей образ країни, що пливе з «нізвідки в нікуди», перекочував в «андеграунд» Кустуріци – коло замкнулося, а потім вже з’явилися «Життя та смерть порнобанди» Младена Джорджевича та «Сербський фільм» Срджана Спасоєвича.