(Не) криваві 90-ті українського кіно

Очима дебютантів та досвідчених режисерів

Торби в клітинку, черги в продуктових магазинах та вишневий колір надовго залишаться у спогадах усіх, кого зачепили 1990-ті роки. Український кінематограф досі не почав ґрунтовну рефлексію періоду життя, який заповнювався небезпекою, мріями та розчаруваннями. Після розвалу Радянського Союзу українці переглядали фільмографію Олексія Балабанова та вкотре захоплювалися «Ворошиловським стрілком», що неабияк повпливало на світогляд. Дев’яності роки в уяві миттєво перетворилися на криваві. Втім, це не свідчить про те, що хтось бачив тоді кров. Доводилося ділити соціальний та культурний простір із російським контентом, доки не з’явився свій. Це не скасовує бандитизму та свавілля, але масштаби, звісно ж, не ті.

Із виробництвом власного контенту змінилося і ставлення до російського. Романтизація бандитизму не стала близькою темою, яку перемелює український кінематограф. Та й дев’яності в культурному просторі радше спричиняють ностальгію за часом, до якого не хочеться повертатися, але ніхто ним і не залякує. Брак кінотеатрів та майданчиків для показу фільмів не міг спровокувати нову хвилю виробництва. А проте, кінопрокат почав жити лише з 1995 року після укладання контракту з компанією «Буена Віста Інтернешнл» про дистрибуцію фільмів.

Українські стрічки того періоду реставрували та показали лише у 2011 році в Центрі Довженка. Спеціальна добірка «Невідомі 90-ті», може, й не спровокувала шквал зацікавленості, але показала, що Україна жила не лише поетичним кіно. За нечисленними екранізаціями книжок Валерія Шевчука та Андрія Куркова можна знайти, наприклад, «Оберіг» Миколи Рашеєва – рідкісний горор про перетворення на вурдалаку.

Кадр із фільму «Оберіг» Миколи Рашеєва

Такими сміливими сюжетами навряд можна підкупити продюсерів зараз. Якщо раніше ці фільми мали суто дослідницький інтерес, уже в наші часи таке кіно викликає в глядачів щире зацікавлення. Відмежовуючися від доби рекету, сучасне українське кіно рефлексує переважно над війною та особистісними історіями непорозуміння між батьками та дітьми. Але це не означає, що кіна про дев’яності немає.

з добірки «Невідомі 90-ті» Довженко-Центра

Наразі в розробленні відразу три проєкти, які по-різному розглядають феномен першого десятиліття незалежної України. Короткометражний фільм «Джордан’96» (робоча назва «Ботіночки») Катерини Лесик розгортається навколо 18-літнього Андрія з бідної сім’ї. Зустрівши старого друга Женю, який давно переїхав із родиною в Ізраїль, він проводить із ним ніч у спогадах про минуле. Женя модно одягається й узагалі не схожий на хлопця зі світу 1990-х, але в розмові виринають приниження, тому діалог переростає у сварку. І миттєво на насилля відповідають насиллям. Для Катерини Лесик це особиста історія, що трапилася з батьками за кілька тижнів до її народження. Її дев’яності сформували розповіді близьких і друзів. За словами режисерки, впізнати добу можна буде за локаціями, зовнішнім виглядом героїв, типажами персонажів та їхніми поглядами. «Хочеться також наситити фільм предметами з 90-х. Це мають бути невеликі деталі, які не всі зрозуміють», – розповідає Катерина Лесик у коментарі для Moviegram.

«Джордан’96» не матиме жодної прив’язки до політичних подій, що відбувалися в Україні. Це ще один показовий момент українського кіно. Для Катерини Лесик формотворча фраза дев’яностих – це цитата з «Брата 2»: «Не ми такі, життя таке». З її враженнями про ту добу перегукується роман «Хроніки Роздовбая» Павла Санаєва та фільм «Тіснота» Кантемира Балагова. Тому кіно не відмовляється від жорстокого зображення насилля. «Джордан’96» – драма про безкарність та вихід за межі законів. Ці тези римуються зі сьогоденням, яке переповнюється протестами проти несправедливості в Україні. Але українське кіно не завжди нагадувало буденність. Одним із найбільш обговорюваних повних метрів про дев’яності була драма Марисі Нікітюк «Коли падають дерева». Втім, навіть її дійсність неможливо повністю перенести в епоху Кравчука та Кучми.

Катерина Лесик, режисерка стрічки «Джордан'96»

«Коли падають дерева» – це суміш фільмографії Бели Тарра, творчості Ґабріеля Ґарсія Маркеса зі дрібкою «Невбиваного» Квентіна Тарантіно. Звісно, у фільмі є й нещасливе кохання з бандитськими війнами, але Марися Нікітюк серед багатьох референсів залишає багато своєї уяви та розповідей колег. Щоби переконливо написати сюжетну лінію бандита Шрама, Марися Нікітюк звернулася за допомогою: «Сценарист Ваня Тимчишин закинув мені історію з 90-х про «сумських молоточників», і ще багацько історій із пацанського досвіду, драматичні повороти з яких я відверто запозичила. А коли не вистачало власної інформації по «криміналу», я спілкувалася з кількома хлопцями з навколо бандитських кіл».

Урешті-решт, режисер або режисерка ніколи не зможуть відмовитися від власних уподобань, тому їхнє кіно всотує чимало побаченого за життя. Оскільки повнометражний дебют Марисі Нікітюк сміливо можна зарахувати до магічного реалізму, вписати його в рамки 1990-х не завжди вдається. Наприклад, п’ятирічна дівчинка Вітка в одному з епізодів фільму наспівує пісню гурту «Тік», який з’явився лише у 2005 році. Та саме локації, поведінка та стиль персонажів вказують на те, що події цілком могли б розгортатися два десятиліття тому.

Казковість подій «Коли падають дерева» не здається однорідною. Це трагедія молодої дівчини, яка наївно закохується та хоче вирватися зі села. Але саме фантастичні вкраплення, що пов’язані передусім із Віткою, не роблять із повнометражного дебюту Марисі Нікітюк чорнуху, з якою звикли ототожнювати важкі часи. Про спадок поетичного кіно вдало висловився керівник Центру Довженка Іван Козленко: «Ми якраз спостерігаємо, що народжується покоління, яке або не перебуває, або заперечує попередній процес. Це особливо видно в естетиці, у відмові від канону поетичного кіно, яке було нав’язливим кодом, і в якийсь момент стало просто завадою для його розвитку». Козленко пояснює, що поетичне кіно не може переконливо відтворити реальність, тому від нього й почали відмовлятися: «Це заперечення попереднього покоління в цьому сенсі, мені здається, якраз цілительне».

У порівнянні з Катериною Лесик та Марисею Нікітюк із дев’яностими зовсім інакше працюють режисери Павло Остріков та Віталій Кікоть. Короткий метр Острікова «Випуск 97» лише перегукується з 1990-ими, але робить це у зворушливо-комедійній манері. Коли розпад Радянською Союзу міцно засоціювався із новими можливостями в пам’яті громадян, то разом із цим відкриттям з’явилися й нові розчарування. У «Випуску 97» мова про чоловіка, який ремонтує телевізори. За 20 років після випуску він зустрічає однокласницю і відчуває до неї потяг. Тому доводиться знову зіставляти очікування та реальність, які болісно вилазять спогадами з головних героїв. Цього не скажеш про персонажів «Людини з фотоапаратом» Віталія Кікотя – зарисовки з життя фотографа, який робить на місці вбивств знімки для міліції. Друзі та родичі головного героя тиснуть на нього через брак амбіцій, але для фотографа цей стиль життя став найбільш комфортним. Він бачить у своїй роботі мистецтво, нехай решта й дивляться на його методи роботи, крутячи пальцем біля скроні.

І в Острікова, і в Кікотя немає цілі осягнути в короткому метрі цілу епоху. Так, глядач бачить злидні, але вбивства та насилля відбуваються за кадром, поки в кадрі вирує життя. Це не фільми про бандитів, але історії про людей, які перебувають на периферії бандитизму. Вони не переступають тої межі, яку собі окреслили. 

В Україні досі немає прокатного кіно про бандита з великим серцем, але цю помилку восени буде виправляти Олег Сенцов. Його проєкт «Носоріг» уже одержав фінансову підтримку. Якщо коронавірус не завадить, режисер планує розпочати зйомки вже у вересні. «Носоріг» виграв пітчинг Держкіно ще у 2013 році, але через ув’язнення українського режисера зміг реалізуватися лише зараз завдяки Польському інституту. За сюжетом, молодий бандит згадує своє життя. Бійки, розбірки, вбивства та катування зіштовхують головного героя на шлях до бандитизму. Він втрачає родину, але зустріч із незнайомцем віщує зміни. Як зрозуміло зі синопсису, це може бути типова історія романтизації бандитизму. Все залежить від інтонації проєкту, що може зробити з фільму Сенцова або сентиментальний, або брутальний бойовик.

Разюче інакше, ніж попередні спроби кінематографістів, пропонуватиме подивитися на дев’яності цього року Ірина Цілик у фільмі «Я і Фелікс». Після успіху «Землі блакитної, ніби апельсин» на кінофестивалі «Санденс», до її майбутніх проєктів почали ретельніше придивлятися продюсери, але це не похитнуло її погляди. Вона все ще екранізує історії, які близькі їй. Режисерка екранізує ще не виданий роман Артема Чеха. У фільмі йтиметься про дорослішання хлопця Тимофія та його сім’ю, друзів і перше кохання. Його бабуся живе з дорослим чоловіком – колишнім контррозвідником, солдатом ГРУ, десантником радянської армії. Співмешканець бабусі має жорсткий посттравматичний синдром, що стає чималою проблемою для малого Тимофія.

На відміну від Катерини Лесик, 90-ті у версії Ірини Цілик не здаватимуться депресивними та похмурими. Відразу помітно, що режисерок сформували зовсім різні стрічки, книги та музика. Авторка «Я і Фелікс» розповіла Moviegram про свої вподобання: «Якщо на початку 1990-х я вимушено слухала те, що звучало в моєму домі, – Led Zeppelin, Pink Floyd, AC/DC, то всередині 90-х я вже фанатіла від Prodigy, The Chemical Brothers і водночас «Території А», а ще за кілька років із головою пірнула в електронну музику й тогочасні київські рейви. Я була жадібною читакою в дитинстві й без розбору хапалася за різну пригодницьку літературу, переважно зростала на російській літературі, зокрема, любила поезію Срібної доби. Згодом відкрила для себе світ сучасної української літератури і почала писати українською. Щодо кіно, воно відкрилося мені пізніше, коли я вступила на кінофакультет у Карпенка-Карого. Раптом я з’ясувала, що є паралельний вимір крутих незвичних фільмів, значно ширший за категорію радянських картин, які я в дитинстві дивилася по телеку вдома».

Ірина Цілик, режисерка стрічки «Я і Фелікс»

світлини зі зйомок тизера фільму «Я і Фелікс»

Та врешті-решт, західна культура – не єдина відмінність у поглядах на 90-ті. Не демонізуючи цю епоху, Ірина Цілик навпаки працюватиме з контрастом: «Окрім бляклих хрущовок, бідності й відчуття хиткої безпросвітності нашого дитинства, ми ще пам’ятаємо багато іншого. Було боляче й ніжно, ми плакали та сміялися, швидко дорослішали поруч із нашими батьками, які самі були ще молодими й ледве вигрібали все, що на них звалилося. Негативні спогади про дитинство досі зі мною, але я бачу їх доволі розмито, бо фокус наводжу на інше: на залиті сонцем двори, біганину з друзями, замазані зеленкою коліна, щасливі моменти єднання з батьками, коли все було добре: домашні свята, походи в ліс і на рибу, перегляди діафільмів, музику, яка завжди звучала в моїй квартирі, забавки з татовими нунчаками, ігри, розмови – все, що в мене ніхто не забере. Звісно, тут важливо не переступити тонку межу й не романтизувати ті досвіди, які водночас нас травмували. Але тепер дорослі – це ми, я багато вибачила власним батькам та іншим старшим людям, і мені хочеться з ними й із нами так поговорити».

Чому ж досі немає жодного повного метру, який би повноцінно описав у сучасному українському кіно феномен 1990-х? Імовірно, немає потрібної теми або історії, яка би вдало лягла в цей період і не скидалася на пародію. Ця епоха досі залишається в пам’яті періодом кримінальних розборок та безпросвітної бідності. «Брат 2» потужно поставив крапку в цьому питанні, тому якщо до цієї доби звертаються, то рідко та обережно. Тепер хочеться знати, що відбувалося в будь-якому українському місті, поки Данило Багров вершив правосуддя в Москві. Нові проєкти молодих режисерів вперше покажуть 1990-ті роки тим українцям, хто їх не застав.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

Залиште коментар

0 0 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

1 Коментар
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
Сергій
Сергій
2 місяців тому

Чому не згадали про фільм “Цвях” Філіпа Сотніченка? Це один з найсильніших фільмів про 90-ті!

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: