Павло Остріков: «Mia Donna» – мій перший фільм в стилі магічного реалізму, але не останній»

Інтерв'ю з режисером стрічок «Mia Donna» та «Випуск’97»
SPONSORED

19 квітня втретє відбудеться офіційне вручення Національної української кінопремії «Золота Дзиґа». Серед 97 заявлених стрічок картина Павла Острікова «Mia Donna», виробництва Kristi films, увійшла до шорт-листу претендентів на престижну премію в номінації «Найкращий короткометражний ігровий фільм». В очікуванні результатів «Дзиґи-2019», Moviegram поспілкувався з режисером і сценаристом стрічки Павлом Остріковим про його кар’єру, фільмографію, а також про те, чи потрібен інститут кінокритики в Україні.

фото: pink.ua

Як ви прийшли в кіномистецтво? Чим був зумовлений вибір стати режисером?

Я завжди обожнював кіно, але у маленькому містечку, де пройшло моє дитинство, не було кінотеатрів, тому фільми я дивився лише по телебаченню. Вже значно пізніше в мене з’явився комп’ютер і я отримав змогу переглядати кіно, обираючи за власним смаком. Саме тоді я зрозумів, що хочу розповідати історії.

Цим я займався пізніше в університетському КВН, а до цього, у школі, в мене був зошит, куди я записував вигадані жарти. Зараз трохи кумедно про це згадувати, бо то були дуже погані каламбури, але ще тоді я вперше відчув, що таке віддача публіки. Всі мої однокласники завжди сміялися, що давало впевненість продовжувати. Фільми – це ще один спосіб розповідати історії, отримуючи миттєву реакцію. Більш досконалий, сучасний, майже ідеальний спосіб. Мені подобається створювати нові світи, показуючи звичне життя дещо під іншим кутом зору.

Тепер я створюю глядацьке кіно, бо мені все ще хочеться чути, як хтось у залі сміється з моїх жартів. Разом з тим, можу сказати, що новий поштовх до роботи над кіно мені дало знайомство з європейською кінотрадицією. Глибоко вивчати та аналізувати її я почав не так давно. Та мені здається, що це підштовхнуло створити симбіоз арт-хаусу та мейнстріму.

Тобто ваша мрія – стати режисером арт-хаусного кіно, яке було б цікаве й широкому колу глядачів?

Я думаю, так. Є багато режисерів, які вже створюють таке кіно, і мені хотілося б до них
приєднатись. Але, варто сказати, я не поділяю публіку на професійну й масову. Моя мета –
бути цікавим для кожного.

Кому з режисерів, на ваш погляд, вдалося створити таке кіно?

Мені подобається Пол Томас Андерсон, його фільм «Нафта», який я часто переглядаю перед початком нових зйомок. Мене захоплює, як режисер показує акторську гру, використовуючи довгі плани. Роботи Дені Вільньова також вважаю вартими уваги. Одним із цікавих режисерів для мене є Йоргос Лантімос – я його фанат. «Лобстер», «Фаворитка», «Ікло» – всі ці стрічки приваблюють своєю непередбачуваністю.

Якими були ваші відчуття, коли ви вперше побачили лист від організаторів фестивалю в Локарно (Швейцарія), що вважається четвертим за важливістю після Каннського, Венеційського й Берлінського фестивалів?

Пам’ятаю, що в той день я був на роботі. До того моменту, поки лист не опинився в мене в руках, я думав, що це нереально. Невже мій фільм може потрапити на фестиваль такого рівня? Звісно, я дуже зрадів. Ці враження залишаться зі мною назавжди. Це перший чистий, наївний успіх на шляху мого становлення як режисера. Насправді, моя робота там опинилась випадково, – я подав її в останній день. І навіть не очікував відповіді, адже вважав, що Локарно – це фестиваль арт-хаусного кіно, а мої фільми більш прості, глядацькі. Тому сильно здивувався.

Я не поділяю публіку на професійну й масову. Моя мета – бути цікавим для кожного

Якою виявилася специфіка цього фестивалю?

Оскільки я думав, що Локарно – це фестиваль чистого арт-хаусу, в мене було доволі упереджене ставлення до нього. Завжди здається, що це кіно, яке важко дивитись. Зазвичай в програмі є фільми, до яких зовсім не звик глядач – вони глибокі, естетичні, але дуже експериментальні. Відтак, коли я приїхав, то зрозумів, що все інакше. Локарно – це фестиваль авторського кіно, проте різного. Цікавого й дуже глядацького. Деякі стрічки просто не випускали мене із зали – настільки було легко!

Стосовно умов, там існує «право першої ночі». Тобто на фестивалі має статися твоя міжнародна прем’єра. Тож короткометражний фільм «Випуск’97» вперше був показаний саме в Локарно.

Наразі ваша нова картина «Mia Donna» увійшла до шорт-листу претендентів на престижну премію в номінації «Найкращий короткометражний ігровий фільм». Як виникла ідея стрічки?

В основі сюжету – мініатюра про сім’ю, яка купує речі на Хмельницькому базарі, яку я колись написав для виступу в КВН. Якось я згадав цю історію і написав за нею сценарій. Він сподобався Юрію Мінзянову, продюсеру Kristi films, і ми почали знімати. Це наш третій спільний фільм – до цього разом відзняли «Голден лав» та «Випуск’97». З кожною наступною стрічкою ми намагалися залучити все більше фахівців та зробити кіно значно вищого рівня.

кадри з фільму «Mia Donna»

Усі ваші фільми мають суттєвий комедійний радикал. Чи цікавий вам жанр драми?

«Ґолден лав» – це чиста комедія, «Випуск’97» – вже трагікомедія. В написанні сценарію я намагаюся керуватись життєвістю, тоді виникає комічний ефект, і публіка реагує, продовжуючи сміятись навіть тоді, коли перестає бути смішно. Я не думаю, що міг би створити чисту драму. Можливо, в короткому метрі це і ймовірно, та зняти півторагодинний фільм, де не було б жодного комічного епізоду, – це ситуація, яку я не можу собі уявити.

«Mia Donna» – мій перший фільм в стилі магічного реалізму, але не останній. Вперше я дізнався про такий художній метод з книги «100 років самотності» Габрієля Гарсія Маркеса, і після того мріяв спробувати його в дії.

Про що взагалі стрічка?

«Mia Donna» – історія про те, як жінка ставилася до чоловіка, немов до дитини, і він, зрештою, на неї й перетворився. Мені хотілось показати, що кохання з роками перетворюється на материнську турботу, де немає місця пристрасті. При цьому я намагався зняти фільм без моралі та нікого не повчати, адже в мене не знайшлася відповідь навіть для себе, як зберегти своє кохання у майбутньому. Це досить важке питання.

Як ви обирали акторів для «Міа Донни»?

Кастинг – це був найскладніший і найприємніший процес у всій підготовці до зйомок. Там ти бачиш, як поступово оживає історія. В нас було замало часу для відбору, проте ми з Аллою Самойленко – нашим кастинг-директором – впорались швидко: я надіслав їй короткий бриф, вона підібрала фото з потрібними мені типажами. Далі ми знайшли найбільш відповідних кандидатів і запросили їх на живий кастинг.

Жодних об’єктивних критеріїв оцінки акторів у мене немає. Звісно, зовнішність, типаж – це та ознака, за якою ми робимо первинний відбір, але подальше рішення повністю базується на моєму внутрішньому відчутті. Якщо роль ідеально підходить актору, це відчувається.

Мені хотілось показати, що кохання з роками перетворюється на материнську турботу, де немає місця пристрасті

Чому, обираючи акторку на головну роль, вибір пав саме на Ірину Мак?

З Іриною Мак мені пощастило, бо вона справді чудова актриса. Мало хто знає, але заради хорошого актора можна навіть змінити сценарій. Наприклад, «Випуск’97» мав бути «Випуском’89», але заради того, щоб знялась Олеся Островська, яка виявилася набагато молодшою, мені довелось змінити вік персонажів, бо я не хотів шукати когось іншого.

Ірина Мак – гарна акторка, до того ж родом з Поділля, тому їй вдалось відтворити той діалект, яким говорять в мене на батьківщині.

В картині також зіграв маленький хлопчик – Яків Забарний. Чи складно було працювати з дітьми?

Так, важко. Як режисер, певно, я поки що не знайшов ключика, за допомогою якого зможу отримати від дитини те, що мені потрібно від неї на знімальному майданчику. На кастингу великою проблемою з дітьми була їх швидка втомлюваність, а я постійно щось вимагаю, хочу витягнути ідеальну емоцію, і робота заходить в глухий кут. Зізнаюся, моя пересторога працювати з дітьми проявилась і в сценарії – я мало віддавав реплік та дій дитячим персонажам.

Проте, роботою з Яковом та Софією Котляровою, що зіграла його однокласницю, я задоволений. Перший знімальний день був найважчим, бо Яків захворів. Але так сталося, що сама сцена не вимагала від нього яскравих емоцій, тому обійшлося, а вже на наступний день, потрібно віддати йому належне, він зібрався і зйомки пройшли чудово.

В написанні сценарію я намагаюся керуватись життєвістю, тоді виникає комічний ефект, і публіка реагує, продовжуючи сміятись навіть тоді, коли перестає бути смішно

Скільки тривали зйомки «Міа Донни»? Яка кількість людей увійшла до знімальної групи?

В знімальній групі цього разу було приблизно 45 чоловік. Після «Випуску’97» ми хотіли створити ще більш технічно досконалу картину. І на мою думку, нам це вдалося, оскільки вся команда складалася з професіоналів.

Зйомки тривали 3 дні. Знімали в живих локаціях – на базарі, в школі, у квартирі. Історія невелика, тому час зйомок був нетривалим. Проте, наступного разу мені б хотілося більше репетицій, оскільки на майданчику безліч годин пішло на пошук «ідеального дубля».

Картина «Випуск’97» продовжує свій фестивальний шлях. Влітку французька кіноакадемія Les César влаштовує подію Les Nuits en Or, де будуть представлені найкращі короткометражки 2018-2019 років з усього світу. Чи могли б розповісти про це докладніше?

Les César відбирає короткометражки, які отримали найвищі відзнаки на національних кінопреміях. Наприклад, на «Золотій Дзизі» в Україні або на американському «Оскарі». Режисерам цього кіно організовують тур-показ європейськими містами. Закінчується фестиваль в Парижі подією «Les Nuits en Or«, де режисери проводять увесь вечір в супроводі одного з відомих французьких кінематографістів. Це дуже цікавий досвід, гарна нагода дізнатись більше про те, як мислять в художніх середовищах різних країн.

Ми відправили стрічку на десяток фестивалів і чекаємо відповідей. Наразі наш фільм вже потрапив на естонський фестиваль «Темні ночі» та на фестиваль в Левені (Бельгія). Я був на кількох показах стрічки закордоном і мене дуже приємно дивує те, як живо реагує аудиторія. Це доводить, що історія є універсальною й зрозумілою навіть попри те, що я намагався додати якомога більше національного колориту.

В минулому році ви отримали премію «Золота дзиґа» за «Випуск’97». Чи велика конкуренція сьогодні в царині короткого метру?

Я був приємно здивований, бо взяв собі за правило на конкурсах премій не очікувати на перемогу, аби не розчаровуватись, якщо її не отримаю. Торік було три претенденти, проте кожен з фільмів був гідним отримати нагороду.

Загалом, я не вважаю це конкуренцією, бо дуже приємно бачити те, як твої колеги створюють цікаве і якісне кіно. Ми маємо розуміти, що чим більше гарних короткометражок відзначиться сьогодні, тим більше шансів, що вже за кілька років в Україні буде зніматися конкурентоспроможний повний метр.

Для вас кінопремії є визначальним фактором в констатації власного успіху?

Для багатьох режисерів саме існування премії «Оскар» стало поштовхом для того, аби піти в кіноіндустрію. Кінопремії виступають зразком, ставлять високу планку.

Я вірю що «Золота Дзиґа» в Україні відіграватиме таку ж роль. Але особисто мені також хотілося б, аби у нашої премії була телетрансляція. Це допоможе підвищити її авторитетність й популярність у суспільстві, зробить значущою подією не лише для професійної спільноти.

Ми маємо розуміти, що чим більше гарних короткометражок відзначиться сьогодні, тим більше шансів, що вже за кілька років в Україні буде зніматися конкурентоспроможний повний метр

Як ви ставитеся до критики? Чи потрібен Україні інститут кінокритики, на ваш погляд?

Коли критикують мої фільми, це не завжди приємно, але важливо. Не всім критикам сподобався мій фільм «Ґолден лав», та це наштовхнуло на роздуми, що саме я роблю не так й підштовхнуло шукати глибше.

Останнім часом триває широке обговорення того, чи потрібен інститут кінокритики в Україні, адже кіно у нас лише починає розвиватися. Деякі вбачають загрозу з боку критиків в тому, що кінопроцес може бути придушеним ще в зародку. Я не погоджуюсь з цією думкою. Критика – це путівник у світ кіно. Думка професіонала завжди має вагу і для тих, хто створює кіно, і для тих, хто його дивиться. Почитати критичну рецензію – простий спосіб дізнатись, чи якісний фільм на вас чекає.

Чи не збираєтесь полишати короткий метр?

Раніше мені здавалося, що короткий метр – це лише трамплін до зйомки повнометражних стрічок. Проте наразі я розумію інше: деякі історії неможливо розтягнути на повний метр, та розповісти їх все одно дуже хочеться. Мені здається, що я не зможу повністю вийти з короткометражного формату, але навіть якщо й доведеться зробити паузу на користь великого кіно, обов’язково повернусь.

Матеріал створено за підтримки

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: