«Нульова терпимість»: маніпулятивне кіно про сексуальне насилля

Як поховати відповідальні ініціативи під некоректним контекстом

Коли заходить мова про створення документальної стрічки про насилля, варто усвідомити ризик: не все можна показати глядачу. Анімаційне рішення «Нульової терпимості» демонструє, що вихід є, але чи справді таке кіно варте перегляду? У копродукції Люксембургу та Франції йдеться про нульову толерантність до сексуального насилля у «гарячих точках». Окей, це вкрай важлива тема, про яку не часто говорять у медіа із кількох причин. Жертви досі бояться відкритися світу та розповісти правду про себе. Також це не популярна тема через розставлені пріоритети. ЗМІ висвітлюють втрати цивільного та військового населення, але вкрай рідкісним у прайм-таймі буде інтерв’ю зґвалтованої жінки, яка говорить про жахи війни. Ніколас Бліс та Стефані Губер-Бліс зняли анімаційну документальну стрічку, сконцентрувавши свою увагу на Сирії, Україні, Демократичній Республіці Конго та США. При уважнішому перегляді помітно, як режисери маніпулюють такою темою, нівелюючи найважливіше – факти та контекст.

Анімація має на меті показати непоказане, тобто жертви розповідають свої історії крізь призму намальованих дійових осіб. Тим самим уникається шок від рекреативного зображення реальності. Рішення режисерів замінити дійсність на віртуальність дійсно хороше, незважаючи на часом надто повільну анімацію, яка є по суті таким собі міксом з «Червоної черепахи» та «Вальсу з Баширом» Арі Фольмана. У першій історії події розгортаються навколо режиму Башара аль-Асада. Сирійські військові зґвалтували 11-літню дівчинку. Творці порівнюють цей акт насилля з радіоактивною зброєю, адже вона вражає не лише жертву. Ця подія психологічно понівечила всіх навколо у радіусі знайомства з дівчинкою. Коли рухаємось далі, то сюжет заводить глядачів на Донбас. Там журналістка Аліса теж піддається сексуальному насиллю від російського офіцера, який приїхав допомогти своїм «братам». І тут важливо розуміти контекст.

Творці стрічки не можуть оперувати реальними даними, адже їх нема. Власне тому у глобальному сенсі вони просто вказують пальцем на винних без жодних підстав. В українському медіа-просторі проговорюється припущення про наявність сексуального насилля з української та сепаратистської сторін конфлікту. Втім, жодних підтверджених даних, окрім історії Аліси, режисери так і не приводять. Тим паче, що Росію згадують у повному метрі теж не надто чітко, називаючи ворогуючу сторону сепаратистами. Це узагальнення надалі набуває ще сумніших масштабів, коли Ніколас та Стефані демонструють київських активістів, які борються із сексуальним насиллям під час війни. Їхні акції протесту нехай і вкрай важливі, але у фільмі зчитуються тепер вже під шаром маніпулятивного контексту. Якщо вже говоримо про винуватців трагедії, давайте чітко окреслимо, між ким йде війна.

І з середини стрічки режисери втрачають будь-яку здатність до осмисленого аналізу та починають звинувачувати всі можливі інституції, крім, звісно, європейських. Під гарячу руку підпадають три останні президенти США, які своїм мовчанням заохочують до розповсюдження сексуального насилля серед американських солдат та ЦРУ. Не уникнули гніву кінематографістів і ООН, які переймаються лише своєю репутацією. Ці занепокоєння раз у раз проговорюються у фільмі журналістами, соціологами та рештою «експертів», не дозволяючи сумніву та альтернативній думці прослизнути бодай у секунді хронометражу. Букет фестивальних нагород та цікава манера оповіді лише сприяють увазі аудиторії до проекту, нівелюючи маніпулятивну структуру сюжету.

Епоха постправди поставила перед кінематографістами вкрай важливу та важку задачу: донести факти до глядача у їхньому первинному вигляді. Немає жодних сумнівів, що сексуальне насилля у «гарячих точках» існує і з ним потрібно боротися. Потрібно пропонувати альтернативні методи боротьби з потенційними терористами, якщо нинішні не діють і не мають жодного натяку на гуманність. Жертви не мусять мовчати, а потребують психологічної та юридичної допомоги від держави. І найголовніше: задля запобігання сексуального насилля солдатам також потрібна психологічна підтримка. Жодне із запропонованих рішень не звучить у фільмі. Є лише нескінченні звинувачення та пригнічена безвихідь. Відповідальні ініціативи активістів тонуть під халтурним дослідженням творців. «Нульова терпимість» – це все ще не повноцінна пропаганда химерних цінностей, яка аж надто зловживає довірливою інтонацією. Вельми легко потрапити під маніпуляцію, переглядаючи кіно на суперечливі теми. Але ще важче вийти з цієї маніпуляції, почавши знову оперувати фактами та адекватністю.

Zero Impunity
2019
режисер: Ніколас Бліс та Стефані Губер-Бліс
жанр: анімаційна документалістика

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: