«Віддалений гавкіт собак» і близьке відчуття тривоги

Кіно про дитинство на порозі війни

Минулого року стрічка поїхала з Docudays UA з відзнакою студентського журі. Цьогоріч вже сам режисер головував у журі (не студентському) і представляв фільм у програмі фестивалю перед повністю заповненим залом. Коли говорять, що кіно з війною у кадрі, відлякує глядачів, цей показ може слугувати доказом зворотного. Режисер наполягає, що це кіно не про війну. Вона знаходиться тут на периферії, як і головні герої перебувають на периферії нормального здорового життя. Вони живуть у Гнутовому і змушені постійно переховуватися від снарядів у підземеллі власного будинку. Це нова реальність, у якій зростає головний герой десятирічний Олег. Про цю нову реальність зараз знімають багато стрічок, але події очима режисера Вільмонта особливі.

Віддалений гавкіт собак у назві слугує таким собі попередженням щодо небезпеки, яка наближається. Гавкіт собак у селах – це звична справа, але тепер він набуває нового забарвлення, більш тривожного та знакового для збереження свого життя. Олег втратив свою маму та живе зі бабусею. Він часто чує гавкіт собак, але позаяк його бабуся навчилася не показувати страх при дитині, то він має більш сміливий вигляд, аніж його однолітки. Сімон Леренґ Вільмонт зі знімальною командою у кадрі не з’являються. Від такого прийому гостріше відчувається хвилювання за персонажів і стирається межа між українським та данським. Хіба що не зникає межа непорозуміння, чому такі події досі відбуваються з Олегом та бабусею.

У другій половині фільму головні герої розповідають, що не можуть покинути свою землю. Вони не відчуватимуть себе у затишку, але з кожним пролітаючим снарядом над будинком думають про зміни у житті. Українське документальне кіно вже давно досліджує тематику прив’язаності. Ба навіть якщо кіно сконцентровується не на цих меседжах, то принаймні згадує їх. Якщо говорити про художні стрічки, то «Вулкан» та «Дике поле» також віддзеркалюють неможливість знайти нову домівку. Втім, лише «Віддалений гавкіт собак» демонструє межу, коли навіть вкорінені жителі східних міст не витримують тиску та їдуть геть.

Найбільше у стрічці датчан вражає майстерність того, як вони показують все аж занадто близько: снаряди, що пролітають вночі над головою; стурбовані очі батьків, які змушені з болем відпускати своїх дітей на річку влітку; дружбу між старшими та молодшими, яка полягає у дуже банальних, але простих речах. На Q&A після показу Вільмонт розповідав, що враження після перегляду зазвичай діляться за гендером. Чоловіки переважно розповідають про свій досвід дитинства та як воно співвідноситься з Олежиним. Жінок частіше хвилює зв’язок бабусі та онука та чи вдасться обом зберегти свої особистості за таких умов. Тобто режисер приділяє двом темам рівномірну кількість часу, аби зрозуміти їхню мотивацію та дослідити природу їх взаємозв’язку. Ба більше – він випадково очолив дві цільові аудиторії. Зізнаюся, що мені в очі теж кидається більше тематика дитинства у селі, що знаходиться буквально на порозі війни. Однак, важливішим стає той факт, що автор фільму залишається на цих двох стовпах, які і тримають історію докупи. З болем чекаєш фіналу, аби дізнатися, чи видужала бабуся, чи не відбулися нові напади і чи не від’їхали з Гнутового всі друзі Олега. Наприкінці стрічки знімальна команда відповість на всі хвилювання глядача. Та більше відповідей можна знайти в очах головних героїв фільму.

«Віддалений гавкіт собак» справляє враження VR-проекту без важких окулярів на голові, настільки потужним відчувається післясмак перегляду. Переймаєшся за кожен кадр авторів фільму і за кожен день персонажів. Ймовірно, таке кіно не соромно віднести і до обов’язкового перегляду всім, хто забув про події на сході та не читає щоденних інформаційних випусків про втрати мирного населення. Поки не знайомишся із жителями сходу так близько, як це зробив Вірмонт, не розумієш важливості кожної людини, яка навіть не натискає на спусковий курок. Режисер не закликає до дій, але робить найважливіше – надає змогу знову відчувати турботу і піклування, знаходячись за сотні кілометрів від джерела своїх співпереживань. Як би далеко собаки не гавкали.

The Distant Barking Of Dogs
2017
режисер: Сімон Леренг Вільмонт
жанр: документальна драма
країна: Данія, Швеція та Фінляндія

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Рецензії
Олександра Дідик

«Керол». Вибір бути собою

Фільм про дисгармонію зі світом, поки ти не в гармонії з собою. Дещо утопічний, але від того не менш правдивий.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: