«Земля блакитна, ніби апельсин»: у кадр зайшли діти

Документальне кіно про творчість у часи війни

У темному закутку сидить хлопчик і збирається на камеру розповісти свою історію. У кадр потрапляє хлопавка, що відтерміновує його розповідь. Із її клацанням у кадр вривається війна – оператор знімає зруйноване від вибуху подвір’я сусідів. Знімальна група виходить, щоби подивитися на наслідки. І вже в цьому кадрі стає незрозуміло, глядач дивиться кіно, кіно в кіно чи трагічну реальність, у якій Україна застрягла з 2014 року. Головні герої стрічки Ірини Цілик – 36-річна Ганна та четверо дітей. Вони знімають фільм про рідну Красногорівку, яка залишилася в «червоній зоні» бойових дій. Окрім зйомок власного кіно, діти грають на музичних інструментах, ходять у школу й під шум вибухів ховаються разом у підвал. Усвідомлення сюрреалістичності подій допомагає їм пережити ці складні часи, зйомки фільму стали терапевтичними на фоні того, що відбувається навколо.

Режисерка Ірина Цілик познайомилася з цією родиною в таборі «Жовтий автобус». Це волонтерська ініціатива, де кінематографісти навчають дітей із прифронтових зон знімати своє кіно. Знайомство з дівчиною Мирославою, якій хотілося показати свою Красногорівку авторам і авторкам фільму, перейшло в літопис буденності родини Гладких-Трофимчук, що вийшла за межі рідного міста. «Земля блакитна, ніби апельсин» має епізод вступу Мирослави до київського ВНЗ на спеціальність операторки. І це ще один вагомий та показовий момент фільму, де столиця співіснує з війною, не помічаючи її. Мовчазні Ганна та Мирослава проходяться повз найпомітніші об’єкти Києва, сідають на оглядове колесо біля Контрактової площі та насолоджуються недовгим епізодом мирного життя.

Паралелі з кіно та реальністю здаються непомітними й у епізоді з військовослужбовцями, у яких Ганна просить ліки для сина. Вона грає тут настільки переконливо, що Ірина Цілик довго не ламає ілюзії родинної стрічки, аж поки в кадрі не з’являються двоє дівчат, які фільмують матір. Власне, назва фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» – це теж додатковий маркер для абсурду, що позичений з однойменного вірша Поля Елюара. Поезія абсурду тут лунає скрізь, але без трагічних камертонів. Не збожеволіти серед цих подій дозволяє тільки зворушлива родинна підтримка. Камера без поспіху ловить протиріччя, що відбуваються навколо. Наприклад, випускний Мирослави, де вона робить фотографії з подругами на фоні зруйнованої школи. Ця нова нормальність підкреслюється виразами облич на знімку, які нічим не відрізняються від облич на традиційному випускному.

Випадковість допомогла Ірині Цілик спіймати розмову матері Ганни з донькою про те, куди ж поділися чоловіки в цей час. І дійсно, крім військових в одному з епізодів та дітей, у «Землі блакитній…» не знайти чоловічих персонажів. Це не підкреслює профеміністичність історії фільму, адже сама режисерка каже, що все склалося випадково: «Це не тому, що я обирала собі таких героїнь чи фокусувалася саме на цій силі жінок. Це тому що вони такі, їхня сім’я така, їхнє оточення таке. Ми закохалися в цю родину, й так виходить, що це справді жінки дорослі та юні. Ну й діти. Де чоловіки в цьому фільмі? Це хороше питання. Просто мені не довелося з ними перетнутися і спілкуватися. Є там якісь чоловіки. Але вони переважно слабші, непомітніші та менш цікаві для нас та нашої камери».

На кінофестивалі «Санденс» режисерка отримала нагороду за свою роботу. І в цьому неважко помітити ще одну деталь – для американців кіно можна розглядати під гаслом «Американської мрії». Йдеться не тільки про авторів і авторок фільму, які змонтували з життя Гладких-Трофимчук історію про дорослішання в складних умовах, але і про персонажів стрічки. Кіно не уникає ситуацій, де вони зіштовхуються з творчою кризою й опиняються в безвиході в пошуках рішень для свого сценарію. Тому щодо своїх героїв Ірина Цілик залишається чесною й не грається в маніпуляції. Як для документалістки вона отримала найбільшу з можливих нагород – довіру. Тож довіритися має і глядач, який крізь руїни Красногорівки побачить творчу сім’ю з кращою мотивацією, ніж у тих, хто в зоні бойових дій не живе.

earth is blue as an orange
2020
режисерка: Ірина Цілик
жанр: документалістика

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

Залиште коментар

0 0 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: