«Вона» Пола Верховена: еротичний трилер з іронічним вищиром

У питанні виховання Верховен покладає більше надій на відеоігри, аніж на Біблію.

Знайомтесь, це Мішель, героїня Ізабель Юппер. Вона – власниця компанії з розробки відеоігор, що не заважає їй вести життя класичної сильної жінки з французьких фільмів. Себто: зневажати слабкодухого сина, спати з чоловіком ліпшої подруги, презирливо ставитися до нового залицяльника матері, а на додачу – й до неї самої. Здається, цього переліку вже достатньо, аби пригорнути до екрану глядача, готового співпереживати героїні посеред буремного патріархального світу. А світ Мішель – і справді всуціль чоловічий: хто б іще розробляв збочені відеоігри? Підлеглі дещо загострюють становище, перебуваючи у двох граничних станах щодо своєї начальниці: хіті або ненависті (останніх більше). Мимоволі згадується дилема «Неонового демона»: секс ти чи їжа? Мовляв, ніхто не дозволить бути просто жінкою поза цими крайнощами.

У Мішель є скелет у шафі, котрий ЗМІ регулярно витягають на загальний огляд. Її батько, ревний католик, розстріляв цілий квартал сусідів сорок років тому. Після чого разом із маленькою донькою виніс усі речі з будинку та спалив їх. Фотографія дівчинки з божевільним поглядом біля вогнища на подвір’ї стала образом, що асоціюється з трагедією – і, звісно, чудовим додатком до прес-приводів. Останніх, як дізнаємось згодом, не бракує.

Дитяча травма знову вдирається в життя Мішель після клопотання батька про дострокове звільнення. А ще, за злою іронією долі, до будинку Мішель вже зовсім не фігурально вдирається ґвалтівник у чорній балаклаві. Вона не поспішає звертатися до поліції, бо досвід спілкування зі стражами порядку має, м’яко кажучи, неприємний. Світ цинічно промовляє: твоя доля у твоїх руках. Мішель погоджується, бо покластися й справді ні на кого.

«Вона» більше години вдало маскується детективом, лоскочучи питанням: чиє ж обличчя ховається під балаклавою? Потім остаточно оголюється і стає чи то психологічним трилером, чи психоаналітичною драмою. Та  детективний присмак лишається: спробуй зрозумій, що саме мотивує Мішель! Фінал же справляє враження переконливого феміністичного маніфесту: жодна жінка в біді тут не чекає на маскулінного красеня, який врятує її від усіх напастей. Зрештою, а коли Верговен знімав про слабких і залежних жінок?

Мішель у виконанні Ізабель Юппер комфортно почувається серед сонму героїнь режисер – згадати хоча б Шерон Стоун в «Основному інстинкті». Але сюжетно вона все ж ближча до Рахіль Штайн з «Чорної книги». Обидві не зі своєї волі опиняються у вирі небезпек: Мішель – у сучасній Франції, Рахіль – у Нідерландах часів Другої світової. Для них чоловіки асоціюватимуться радше із загрозою, аніж із допомогою. А ще обидві обурюватимуть глядача: Рахіль – єврейка, яка закохується у нациста, Мішель – жертва зґвалтування, яка не те щоби боїться сказати про це – просто не розуміє, навіщо. Та за таке перша-ліпша поборниця жіночих прав гучно ляснула б Верговена по 78-річній щоці, не дочекавшись обіцяного «маніфесту», еге ж?

Так, Пол провокує. Але вибудовує захист таким чином, що всі фігури на його дошці зв’язані та прикриті сюжетною логікою на пару з режисерською парадигмою. Завиграшки закинути авторові сумнівне ставлення Мішель до зґвалтування не вийде, бо ж на її боці невідрефлексована дитяча травма. Дорікнути, що на католиків зараз хіба лінивий не нападається, теж не так вже й легко: Пол ще з часів «Плоть + кров» не виказував їм особливої любові. «Вона» – не «Шоугьолз» з вісьмома «Золотими малинами» (одна трохи опісля – за найгірший фільм десятиліття) і не «Основний інстинкт» з купою претензій від ЛГБТ-активістів. Стрічка побудована куди тонше і провокації тут не шиті білими нитками.

Здається, Верговен досяг дзену у фільмуванні гострих тем. Усе, що може зачепити – відшліфоване й підозріло подібне до скальпеля. Тонка іронія й куди вагоміший сарказм застають у найнесподіваніших місцях: під час народження, смерті чи розповіді про татка-вбивцю. Цей настрій відмови від драматизування – своєрідна альтернатива психоаналізу, спосіб не зациклюватися на тому, що змінити не можеш. Він трансформується у парадоксальне відчуття всесильності художнього твору, посмак якого продовжує розкриватися після фінальних титрів. А також нагадує про шлях самого Верговена, який впевнено знімав фільм за фільмом, незважаючи на шквал не завжди доцільної критики.

Elle
2016
режисер: Пол Верговен
жанр: кримінальна драма
у головних ролях: Ізабель Юппер, Лоран Лафітт, Анн Косіньї

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: