Back to 90s: «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк

Коли дерева були малими

Підлітки кохаються у трясовині, залишивши п’ятирічну Вітку біля вогнища. Серед них – двоюрідна сестра дівчинки Лариса та її хлопець Шрам. Наступного дня на юнку чекають крики та звинувачення з боку бабусі. Мовляв, треба бути як усі і не вирізнятися. Тінейджерський запал штовхає на втечу, але поїхати зі Шрамом світ за очі не вдасться. Зрештою, куди тікати, якщо всюди неспокійні дев’яності (нехай вас не вводить в оману пісня двохтисячних «Олені, олені» – у кадрі відсутні смартфони, а авто та інші атрибути побуту вказують на «буремні»)? Він поїде на завдання – залякувати чоловіка, який заборгував гроші. Лариса повернеться до села, навідавши у містечку овдовілу матір. Тінейджерська енергія, яка вирувала у першій сцені, почне в’язнути у болоті людських упереджень та байдужості, виринаючи на поверхню нервовими зривами та істериками.

Марися Нікітюк намічає чотири сюжетні лінії: історії Лариси, Шрама, Вітки, та соціальної драми, в якій знайшлося місце для протистояння ромів та селян. Складний сценарій Марисі-письменниці, який отримав купу нагород, поставив надзавдання для Марисі-режисерки. Щоб його втілити, вона жонглює жанрами: від підліткової драми до кримінальної, від фентезі до соціальної драми. Виходить нерівно.

Найповнішою видається драматична лінія Лариси. Дебютна роль Анастасії Пустовіт майже вдалася: дещо прямолінійно, але цілком правдоподібно. Класична колізія – заборонене кохання, потім шлюб за розрахунком (точніше буде сказати – із безвиході). Навколо неї жодної підтримки – зла бабця, апатична мати. Єдиною розрадою для Лариси стає мала Вітка, відносинам з якою тут відведено не так багато часу. З нею пов’язані найяскравіші символи того самого жаданого магізму – перша сцена кохання та образ, коли руки і тіла Інших затягують Ларису в трясовину. Однак ними, розтиражованими у трейлері та на постерах, і обмежується трясовинна естетика. Власне, і драма Лариси не знаходить розв’язки.

Одну з найважливіших ліній – малої Вітки, з якою асоціює себе режисерка, промальовано контурно. Тут сконцентрувався увесь магізм, на який ми чекали. Дитяча уява малює то білого коня, який несеться через болото, то Шрама, який хоче передати обручку – запоруку своєї любові до Лариси. Частина магічних сцен зроблена за допомогою 3D графіки. У великому залі вони виглядають не надто якісними та надто вже мультиплікативними. Реалістичні епізоди побудовані довкола пустотливої гри Вітки, і вони добре тримають увагу. Очевидно, що змістовно вони мають протиставлятися дорослому світові злободенних дев’яностих, однак їм не вистачає більш чіткого формального відокремлення – кольором чи різким монтажем. Дівчинка не просто грає, а грається у кадрі – їй тут дозволено найбільше. Фінальним кадром режисерка розставляє крапки над «і» – саме з Віткою вона асоціює себе в цій історії. Дитина тікає з безумного карнавалу, здіймаючись над усіма проблемами дорослого фільму, як Бастіан Букс з «Нескінченної історії».

Звідси постає питання – навіщо Марися розвиває кримінальну лінію зі Шрамом у цілком реалістичному стилі. Цей шматок доволі слабкий і аж ніяк не додає стрічці цілісності. Чи не достатньо було натяку на долю Шрама? Чи обов’язково було робити глядача свідком того, чого режисерка сама не бачила, перетворюючи лінію у набір кліше про бандитські дев’яності: погоня з перестрілкою, машина, яка падає з обриву? Зрештою, їх ми могли б додумати й самі.

У півторагодинній стрічці забагато персонажів, очима яких нам пропонують подивитися на дев’яності: Лариса, Вітка, Шрам. До цього ще додається сюжет про ромів та їхній конфлікт із селянами. Фільм перетворюється на карусель та затанцьовує у передфінальному карнавалі відчаю – українському весіллі. До цього часу голова може закрутитися від змін ракурсів.

Здається, що фільм би виграв, коли б нам дали точку зору лише одного персонажа. Найчесніше, коли б це була Вітка. Це зробило б необов’язковою кримінальну лінію, напівнатяками розкрило драму Лариси та на контрастах дитячого сприйняття показало б абсурдний світ дорослих. Натомість «Коли падають дерева» знаходиться у царині сільських легенд. Не тому що такого не могло бути, а тому, що в ньому відчувається певна вторинність матеріалу, ніби режисер екранізує переказані йому історії. Однак вони неодноразово втілені у кінематографі: кримінальні сюжети калібру «Бригади», чорнуха, яка показує стан провінції – на кшталт «Вантаж 200». А от дев’яності очима дитини, здається, показували нам нечасто. І в цій історії можна було сказати нове слово.

«Коли падають дерева» намагається його промовити, але робить це несміливо, гублячись серед інших, добре знайомих нам голосів. Дерева падають, ми чуємо їхній гул, але магії, що криється у назві, ми не побачимо. Натомість побачимо відсилки до інших важливих фільмів постдев’яностих (Балабанова, Велединського). Але вони радше втомлюють, а не зцілюють. За словами Марисі Нікітюк, їй важливо було закрити власний гештальт і, сподіваємося, їй це вдалося. Чи достукається стрічка до інших – побачимо в прокаті.

When the trees fall
2017
режисер: Марися Нікітюк
жанр: драма
у головних ролях: Соня Халаїмова, Максим Самчик, Настя Пустовіт

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: