«Гірська жінка: на війні»: Ісландське кіно з українським післясмаком

Екоевійна та опіка над дітьми під одним дахом

Не можна втрачати можливість подивитися нове ісландське кіно. Зазвичай таке кіно рідко доходить до українського глядача, але на великому екрані воно має по-справжньому приголомшливий вигляд. Надзвичайно високі гори, оповиті білим туманом, та безмежні зелені поля відкривають перед глядачем ту саму картинку, перед якою, кажуть, перехоплює подих. «Гірська жінка: на війні» – це теж таке кіно: у ньому достатньо ландшафтних рельєфів, аби око замилувалося картинкою. Однак, як і будь-який фільм на рівні візуалу, це і кіно про дещо більше – з ідеєю, яку варто реалізувати навіть у два фільми.

Режисер Бенедикт Ерлінґссон розповідає про жінку Хатлу, яка працює директором хору. У вільний від роботи час вона будь-якими засобами намагається заподіяти роботі високовольтних ліній електропередач. Мотив видається доволі простим та поверховим – екологія в біді. Окрім ековійни (саме так можна трактувати назву фільму), Хатла має мрію. Вона хоче удочерити дівчинку з України, але стикається з бюрократичними проблемами у своїй країні. У Хатли ще є вельми релігійна сестра-близнюк, яка проникає у кульмінацію стрічки, наче deus ex machina, і вирішує майже всі проблеми головної героїні.

Не часто доводиться бачити у кіно, як достатньо цивілізована країна вбачає проблеми у, здавалося б, простих речах. Удочеріння дівчинки з іншої країни виявляється занадто складним, хоча Хатла навіть фінансово має сили для піклування неповнолітньою. Навіть екологічна тема для Ісландії здається в очах українського глядача не такою вже і катастрофою, адже лінії електропередач все ж таки лагодять за кожним зламом достатньо швидко. Врешті-решт, за кожною із цих сюжетних ліній не ховається так багато проблем, як, власне, за самою стрічкою, адже теми усиновлення та ековійни могли би стати цілком самодостатніми фільмами.

Ерлінґссон  жодним чином не схрещує їх протягом стрічки, але вирішує досить легко наприкінці, аби повірити у їхню незначущість. З іншого боку, коли Хатла таки переїздить до України, повірити у її поневіряння стає вельми легко. Дитячий будинок, в якому протікає дах, маршрутка з грубим водієм – це вже знайомі тропи для українського глядача, тому після мальовничої Ісландії розв’язка надає поштовху і можливо, навіть нового дихання та прочитання фільму. Головна героїня Хатла вже була готова до нових випробувань після всього, що трапилося в минулому. Її вже не зламати якоюсь калюжею розміром у річку чи похмурими стінами дитячого дому.

Поза сюжетом оригінальним можна назвати звукове та візуальне рішення режисера зробити музику невід’ємним атрибутом «Гірської жінки». Можливо, якраз за цей трюк фільм і отримав нагороду на Каннському кінофестивалі від Консорціуму письменників і композиторів. Варто таки вставити бодай якийсь дисклеймер: за Хатлою постійно слідують музиканти або піаніст, які чи вистукують мелодію, чи грають її на трьох. Разом з ними іноді з’являється чи ісландський хор, чи то навіть український. Такий прийом вже не новий. Ба більше, музиканти час від часу ламають четверту стіну, але не повністю, залишаючись приємним доповненням оку та вуху.

Українська копродукція врешті-решт набирає обертів і якщо перші кроки були не надто вдалими, то вектор направлення вибрано правильний. «Гірську жінку» з легкістю можна віднести до категорії «кіно не для всіх» за спроби бути чудернацьким або виділитися з когорти подібних фільмів з екологічним та феміністичним меседжем. Однак насправді це достатньо тривіальне кіно, яке може сподобатися і прихильникам скандинавських ландшафтів, і якісно поставлених історій.

KONA FER Í STRÍÐ
2018
режисер: Бенедикт Ерлінгссон
жанр: трагікомедія
у головних ролях: Халлдора Гейхадсдоттір, Олена Лавренюк, Маргарита Хільска

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: