Від «Голови-гумки» до «Малголленд Драву»: сни і рефлексії Девіда Лінча

 | Лук’ян Галкін

Як і годиться сюрреалістові, Девід Лінч чудово знається на рефлексіях. Рефлексує він сам – і тоді досвід батьківства перетворюється на фантасмагоричний жах «Голови-гумки», одноповерхова Америка у «Синьому оксамиті» й «Твін Піксі» видається до болю гротескною, а понівечений серіал «Малголленд Драйв» перетворюється на проникливий похмурий фільм про темний бік американської мрії. Рефлексують і його герої – тоді агент Купер потрапляє уві сні до Чорного Вігваму, Фред Медісон зрікається усіх провин на користь Таємничого Чоловіка, який буквально тицяє йому ножа до рук, а зуби бідолашної Даяни Селвін стають еталонно голлівудськими.

За естетичною досконалістю фільмів Лінча завиграшки можна не помітити витончену психологічну препарацію залучених архетипів. Режисер, як годиться, веде її методами психоаналізу, під великим впливом якого й сформувався колись сюрреалізм. Герої Лінча постійно стикаються зі своїм несвідомим, яке чи то являється їм в нуарно-індустріальному оточенні, чи у подобі уособлених концепцій психоаналізу (про це можна дізнатися більше з роботи Славоя Жижека «Мистецтво смішного піднесеного»), чи контактує із ними за допомогою свого головного інструменту – снів. Останні, здається, є фаворитами Лінчевого арсеналу: пригадайте хоча б моторошний «Алфавіт», одну з перших короткометражок режисера. А «Голову-гумку», свій дебютний повний метр, Лінч називає «сном про темні й тривожні речі» – промовисто, чи не так?

Кадр з «Голови-гумки» (1977)

Генрі Спенсер у виконанні Джека Ненса чи то снить, чи то марить: от йому ввижається химерна дівчина за радіатором, яка в пісенній формі запевняє, мовляв, у раю все добре, а от з його голови роблять ті самі винесені у назву гумку… Чи є якесь логічне пояснення тому, що відбувається? Послухаємо самого Лінча, що в книзі «Спіймати велику рибу» пише таке: «[…] Ця картина розвивалась у якийсь особливий спосіб. Я шукав ключ, що допоміг би мені відкрити загальний сенс. Звісно, я цілком розумів деякі епізоди. Але мені ніяк не вдавалось намацати ту нитку, що могла б зв’язати їх докупи. Я був просто у відчаї. Тоді я взяв Біблію і заходився читати. І от одного разу я наштовхнувся на якусь фразу. Я закрив Біблію, тому що зрозумів – ось воно. Я побачив усю картину цілком. Одна фраза сповнила сенсом моє бачення фільму. Навряд чи я колись розповім, що то була за фраза». Окей, дякуємо, Девіде. Ти дуже допоміг.

Проте варто стримати роздратування і пригадати, що «Голову-гумку» Лінч робив п’ять років і весь цей час страждав від браку коштів, а ще розлучився з дружиною та зацікавився трансцендентальною медитацією. Тож концепція дебюту може бути для режисера дуже особистою – або ж, ймовірніше, підводна частина айсберга настільки неоковирна, що розжовування її на поталу пресі й неохочим до зайвих зусиль глядачам могло б знаходитися десь між знеціненням і десакралізацією. Зрештою, на «Голову-гумку» Лінча надихали «Перетворення» Франца Кафки і «Ніс» Миколи Гоголя – два славетних твори, підтекст яких значно ширший за текст. Чи не їх мав на думці режисер, коли одного разу роздратовано кинув: «Уявіть собі, що маєте справу з книгою, автор котрої давно помер, і питати ні в кого. Вважайте, що мене просто немає».

Втім, Лінч казав таке вже після «Внутрішньої імперії», його останнього повного метру на сьогоднішній день. Після виходу дебютної «Голови-гумки» режисер аж ніяк не прагнув зробити вигляд, ніби його нема – хоча б тому, що вдалось би це аж залегко. «Голова-гумка» вийшла в період, коли американське кіно поступово змінювало тренд з політичного трилеру на блокбастер – і будьте певні, прихильники жодного з цих таборів не надто прагнули радикального авангарду та експериментального кіно. Прем’єрний показ фільму на лос-анджелеському кінофестивалі «Filmex» відвідали аж 25 глядачів – підозріло скидається на провал, правда? Та провалу не сталося: продюсер українського походження Бен Баренгольц вмовив місцевий кінотеатр взяти «Голову-гумку» до програми нічних показів, де вона протрималась рік і отримала культовий статус. До слова, Стенлі Кубрик свого часу називав цей фільм одним з улюблених. А ще один прихильник «Голови-гумки», Джордж Лукас, навіть пропонував Лінчеві режисерське крісло «Повернення джедая». Лінч, як ви знаєте, відмовив, бо переймався, що творчий контроль над стрічкою вбудь-якому разі лишиться за Лукасом. Шкода, звісно – але загалом й це чималого коштує, чи не так?

«Дикі серцем» вийшли у трохи скороченому варіанті, що аж ніяк не завадило їм завоювати Золоту пальмову гілку.

Сновидіння стають магістральним лейтмотивом творчості Лінча. Сенді з «Синього оксамиту» бачить уві сні вільшанку, що віщує їй особистий патоковий хепі-енд, в якому Лінч висловлює весь свій сарказм на адресу одноповерхової Америки. Агент Купер з «Твін Піксу» так само уві сні потрапляє до Чорного Вігваму і знаходить підказки, хто ж вбив Лору Палмер. У вирізаній сцені «Диких серцем» Лула отримує оргазм, розповідаючи Сейлору про сон, де її випотрошила хижа тварина. Врешті-решт, Фред Медісон спить, коли бачить Таємничого Чоловіка замість своєї дружини – та чи прокидався Фред Медісон хоч колись? «Внутрішня імперія» органічно переосмислює мотиви «Індустріальної симфонії №1», назва якої має другу частину – «Сон розбитих сердець». Та справжньою кульмінацією Лінчевого культу сну стає, звісно, «Малголленд Драйв». Тільки от цікаво, чи був би він таким, коли б дістався нас у вигляді оригінального задуму?

Серіал «Малголленд Драйв» було закрито ще на стадії виробництва. Лінч згадував, що незавершену пілотну серію в якийсь момент подивився помічник продюсерів каналу ABC – та не просто подивився, а о шостій ранку між двома чашками кави і під телефонну розмову. Від нього на ABC дізналися, що проект – справжня катастрофа, химерна й нудна, отож «Малголленд Драйв» швиденько прикрили. Лінч лишився із відзнятими шматками пілоту, який допомогла викупити французька компанія «Канал-плюс». Користі з того було небагато: матеріал був сирий і незмонтований, а крім того, містив безліч сюжетних арок, що мали розвиватися впродовж цілого серіалу. Аби перетворити таке на фільм, був потрібний спільний знаменник, і для Лінча ним став сон. Скажімо чесно, не надто неочікувано, еге ж?

Напевне, цей кадр мав з’являтися в серіалі не рідше, аніж, скажімо, емблема «Central Perk» – у славетних «Друзях». Для фільму ж вивіска «Winkies» стала однією з прихованих підказок – або, як хочете, витонченими кпинами.

З властивою сюрреалістові іронією, Лінч потроху деконструює власноруч вибудований світ, все непрозоріше натякаючи на його нереальність. От переляканий чоловік переказує товаришеві свій сон, що, втілившись у реальність, фактично його вбиває. Хіба ж це не натяк на вирішення загадки «Малголленд Драйву», де сновидіння і смерть логічно перетікають одне в одну? От, власне, Даяна Селвін бачить себе мертвою уві сні – а от, прокидаючись, встає з того ж ліжка, де двадцять хвилин тому лежала зогнилим трупом. У театрі «Сіленсіо» його моторошний конферансьє прямим текстом запевняє нас, що все навколо – ілюзія, проте він може не надто старатися, адже Лінч виконує для свого фільму роль такого самого конферансьє-викривача. Пригадайте хоча б ресторанчик із глузливою назвою «Winkies»: слово «wink» означає не тільки «підморгнути», але ще й використовується на сленгу в значенні «короткий сон», про що радо оповість, наприклад, Urban Dictionary. Знаходиться ж той «Winkies» на бульварі Сансет, голлівудському місці сили, що позичив назву культовому фільму Біллі Вайлдера, який вельми ядуче висловився в ньому про всю фабрику зірок. Отож, короткий сон або підморгування на бульварі Сансет – оберіть те, що видається меншим знущанням.

Пані з поліном знається на Лінчі – вона ж бо зв’ялялася в якості інтро у версії «Твін Піксу», що транслювалася на телеканалі «Bravo». Пані з поліном – розумниця. Будь як Пані з поліном.

Лінч – гіперрецептивний режисер, здатний переплавити в нову форму власні перемоги й невдачі, жанрові канони й кліше, нуари й мелодрами, врешті-решт, методи літератури й зображального мистецтва, його першої справжньої любові. Вже згаданий вище Славой Жижек взагалі вважає «Загублене шосе» і «Малголленд Драйв» одним й тим самим фільмом – що ж, вони справді мають спільну парадигму, але для кого, крім видатного культуролога-постмодерніста, це очевидно?  Щоразу фільмуючи все ту ж заплутану історію про героїв, що загубилися водночас у власних розбитих серцях і сюрреалістичних фантазіях режисера, Лінч раз у раз навертає до улюблених мотивів, але якимось дивом не лишає відчуття самоповторення. Пригадайте, наприклад, чудернацьке говоріння мешканців Чорного Вігваму. Лінч досяг потрібного ефекту, змусивши акторів вимовляти слова задом наперед, а потім прокрутивши запис цього у зворотній бік. Ви не повірите, але така ідея з’явилась ще під час роботи над «Головою-гумкою». Нічого не пропаде в того Лінча.

 Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати кращим

ілюстрація: Анна Александрова

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

It's all about Lynch

Leave a Comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.