♥ donate
Пошук
Close this search box.
Пошук
Close this search box.

Як це дивитися: «Малголленд Драйв» Девіда Лінча

This is the girl

Лінч, якого ви ще не бачили

Обережно – спойлери!

Нині постать Лінча осяяна культовим статусом, і навіть формальні його невдачі без особливого перегляду записані до перемог. Чимало цьому сприяє аскетична витримка режисера. Лінч не надто випробовує прихильників плодючістю, він не з тих авторів, що знімає по два фільми на рік; фактично, зараз Лінч не з тих авторів, що взагалі знімають фільми. Найчастіше його нові картини виходили у 80-х, але й тоді одна робота зазвичай була відмежована від іншої трьома-чотирма роками. У 1990-му, наприкінці доби, яку дослідники називають піком Лінчевої кар’єри, режисер розповів шокованим глядачам, хто ж убив Лору Палмер, остаточно дистанціювався від «Твін Піксу» і видав «Диких серцем», мало не випадковий фільм, який Девід мав продюсувати, але, за власним спогадом, закохався в історію і лишив собі постановницьке крісло. Випадок приніс Золоту пальмову гілку Каннського фестивалю, куди Лінч повернувся за два роки, аби представити «Твін Пікс: Вогню, йди зі мною». Десь тут його тріумф і скінчився: прийом був вкрай далекий від захвату, а реакція фанів здебільшого межувала з остракізмом. У Лінча почався дивний період – навіть дивніший за той, що його уславив, і ще менш щедрий на повні метри.

Немає принципового значення, йдеться про етап творчої рефлексії або ж повної творчої свободи – зрештою, у випадку Лінча ці поняття вельми тотожні. За 90-ті режисер робив численні музичні відео і працював над двома серіалами – «В ефірі» й «Готельний номер». Ні глядацький відгук, ні якість жодного з них не йдуть у порівняння зі славою «Твін Піксу», який швидко встиг перебратися з Америки до Європи і донині закріпив за собою славу головного Лінчевого творіння. Перманентний успіх «Твін Піксу» тієї доби скидався на підбиття підсумків: краще вже не буде, гляньте на «Вогню, йди зі мною» – от вам чудовий доказ. Холодний прийом чекав і на «Загублене шосе», яке пройшло собі практично непоміченим. Тоді, немов розлючений, Лінч видав «Просту історію», справді просту, лінійну і тим незвичну для його прихильників (утім, менш незвичну для тих, хто пам’ятає «Людину-слона»). «Проста історія» ніби повернула Лінча до пантеону: каннська публіка у захваті, видатний критик Роджер Еберт порівнює сценарій із діалогами Гемінгвея, Річард Фернсворт, що зіграв Елвіна Стрейта, отримує купу номінацій за свою роботу. Сам Лінч їде з Канн із порожнім руками – але можемо припустити, що вельми потішений.

Отож, зупинімося на цьому моменті: могло б здатися, що неквапливий Лінч повернувся із небуття, зняв другий фільм за два роки та ще й продемонстрував наче не притаманну йому майстерність повільної реалістичної оповіді. З різною мірою доречності останнє можна порівняти з першим кольоровим фільмом Антоніоні, який до того вже уславився чорно-білою естетикою, з довершеним візуальним шалом «Антихриста» колишнього мінімаліста Трієра, з різкою зміною парадигми Бруно Дюмона, що покинув глибинні дослідження людської природи і заходився знімати комедії, ексцентричні навіть за мірками жанру. З авторами Лінчевого рівня такі зміни відбуваються нечасто і щоразу стають подією – але чекайте, чи багато хто сьогодні пригадає ту «Просту історію»?

Справжня подія почалася з фіаско: у тому ж 1999 році Лінч розробляв для каналу ABC пілот серіалу. У книзі інтерв’ю з Крісом Родлі режисер стверджує, що ідея з’явилася з нічого – мовляв, такий собі Тоні Кранц, його колишній агент, сказав: «Чому б тобі не зняти серіал під назвою «Малголленд Драйв»? За словами Лінча, образи, що з’явилися в його уяві після цієї пропозиції, згодом були висловлені на пітчингу ABC. Серіал отримав зелене світло, та згодом був закритий ще до завершення пілоту. Лишилося близько 90 хвилин матеріалу, які були перемонтовані й доповнені за фінансової підтримки французької компанії StudioCanal. Ми бачили саме такий «Малголленд Драйв» – але у 2001-му такого Лінча ще ніхто не бачив.

Малголленд Драйв

2001

Mulholland Drive

режисер: Девід Лінч
країна: США, Франція
жанр: сюрреалістичний трилер
у головних ролях: Наомі Воттс, Лаура Херрінг, Джастін Теру

Втім, трохи парадоксально, що у найвидатнішому фільмі Лінча не так вже й багато принципово нових знахідок у контексті його доробку, зате цитування – по самі вінця. Ми вже бачили переляканих, але збіса чарівних і рішучих героїнь в «Синьому оксамиті» та в «Твін Піксі». Завдяки «Диким серцем» ми знаємо, як легко Лінч обертає стилізований кіч на справжню криваву драму. Також ми пам’ятаємо, що сови (як і сині ключі) – зовсім не те, чим видаються. А ще ми дивилися «Загублене шосе» і знаємо, що навіть нова особистість не ладна врятувати героя, що зважився на злочин, хай і через розбите серце. Візуальну стилістику у цьому випадку варто лишити десь за дужками рівняння: зрештою, вона споріднює практично всі роботи Лінча, і трохи нечесно буде стверджувати, що первинною є саме вона, а не історія.

Бо ж у випадку із «Малголленд Драйвом» йдеться про історію, до того ж таку, що мала розгортатися протягом кількох сезонів – але завершилася в межах одного фільму. Численні сюжетні арки нашаровуються одна на одну, розуміння стає все менше, а персонажів – все більше. Власне, продюсери ABC не повірили, що Лінч ладен впоратися із цим добром протягом цілісінького серіалу, а не те що двох з лишком годин. Між тим, він все ж впорався за допомогою спільного знаменника, що апелює до важливого глядацького тригера. Ми всі хочемо побачити монстра або вбивцю, ми хочемо, аби таємницю було розкрито – але парадоксальним чином після цього стрічка для нас закінчується, і її залишок приймаємо здебільшого як неминуче зло, режисерську вправу зі створення притомного фіналу. Значно краще було б розкрити таємницю, але лишити щось на потім, ніби усе пояснити, але не по-справжньому – власне, саме так і вчиняє Лінч, коли Ковбой каже Бетті\Даяні: «Час прокидатися, красуне». Таємницю розкрито, сон закінчено. Натомість маємо нову загадку – що ж замість сну?

До такого спільного знаменника придатна не кожна драматургійна конструкція – у глядацькому сприйнятті докорінна зміна правил гри неодмінно відіб’ється обманом, хай навіть і бажаним. Подібне бачимо у Кшиштофа Кесльовського, про якого йтиметься нижче: у «Подвійному житті Вероніки» він майстерно перетасовує героїнь вже у першій третині фільму, а не ближче до фіналу, і тим самим витримує баланс оповіді, додаючи їй міцну основу таємничої загибелі. Та Лінч, фактично, вибору не має – півтори години відзнятого матеріалу невблаганні. Балансувати за таких умов нелегко, отож «Малголленд Драйв» на додачу вдається до маніпуляції глядацьким песимізмом і готовністю у будь-який момент сприйняти власну реальність гіршою, аніж вона є насправді. До того ж, Бетті у першій частині (власне, до пробудження Даяни) видається такою собі Диво-Жінкою без супротивника: їй вдається все й запросто, допомогти готовий кожен, а режисер, рішення якого важить стільки, що на нього аж тисне мафія, не може звести з молодої акторки очей – вона ж собі тікає, бо має важливіші справи. Звісно, ми любимо супергероїнь і супергероїв. Але їхні невдачі потай любимо навіть більше.

Перетворення відбулося, Бетті стала Даяною і виявилась покинутою нездарою, з якої ще й знущається колишня дівчина. Чи втрачає від цього глядач? Аж ніяк: уявіть, якою б штучною була мелодраматична історія бодай без когось, хто провокує співчуття. До того ж, всі таємничі символи обернулися не випробуванням когнітивної здатності, а всього лише сном, який режисер ретельно пояснює реальними відповідниками. Зрештою, хронологія також важить чимало: минає трохи часу – і момент перетворення припиняє бути дошкульним трюком та інтегрується до оповіді в якості її невід’ємної частини. Так, історія обіцяла бути містичною мелодрамою, але виявилась трагедією – і не стала чекати, доки ми погодимось, а попрямувала далі.

До суворого твісту Лінча ми готові значно більше, аніж могло видатись – допомагають і таємничі зникнення, і неймовірний переказ усього «Малголленд Драйву» за лічені хвилини, що відбувається у театрі «Сіленсіо» (хай навіть поки не знаємо, що це переказ). Але більшість попередніх тверджень працюють лише за однієї умови: якщо погоджуємося, що «Малголленд Драйв» – твір зрозумілий і такий, що піддається логіці. Не погодитись із цим легко, і в такому разі доводиться апелювати до відкритості інтерпретаціям та жанрової конструкції. По відмові від пошуку єдиного правильного варіанту інтерпретація «Малголленд Драйву» стає легкою й приємною справою – можливо, саме завдяки Лінчевим маніпуляціям із жанром. Так, ми зчитуємо канони і стилістику нео-нуару, але повноцінно він виявляє себе тільки у другій частині фільму. У першій же, в частині сну, Лінч продає скоріш ідею нео-нуару, його обіцянку – якої, що важливо, дотримується наприкінці. З глянцевої варіації на тему кримінальної драми зненацька визирає справді темна й безнадійна історія, і не відчути це неможливо, дійдемо ми згоди з собою щодо її змісту або ж ні. Протягом усього фільму Лінч перекидає місточки від фантазії до реальності, наче провокуючи нас зробити те саме із тим «Малголленд Драйвом», що ми дивилися – і тим, що побачили насправді. То як же це дивитися? Нескінченно інтерпретуючи і стаючи трохи співавтором.

Асоціативний ряд

Бульвар Сансет

реж. Біллі Вайлдер

Цьому класичному нуару Лінч неодноразово освідчувався в коханні – в численних інтерв’ю і навіть у книзі, формально присвяченій трансцендентальній медитації. Є реверанс і в самому «Малголленд Драйві»: саме на бульварі Сансет знаходиться «Winkie’s», де відбувається одна з найважливіших для розуміння фільму сцена – страшна людина зі сну з’являється і в реальності, а зустріч із нею вартує життя сердешному сновидцю. Фільм Вайлдера – так само, як і стрічка Лінча, – оповідає про понівечену Голлівудом жінку, котра йде на вбивство через нещасливе кохання. Але синопсис – найпростіша з паралелей, далі ж зринають цікавіші. Наприклад, наративна: уже згаданий Кріс Родлі вказує на те, що фактично оповідачем у «Бульварі Сансет» є мрець. Враховуючи, чий сон ми дивимось дві третини фільму, а також зважаючи на фінал, щось схоже можна сказати і про «Малголленд Драйв», еге ж?

Персона

реж. Інгмар Бергман

Зізнаймося: порівняно із цією роботою Бергмана «Малголленд Драйв» може видатися зрозумілим і цілком глядацьким фільмом. Якщо роздвоєння Лінчевих героїнь є очевидною складовою і навіть рушієм сюжету, то в «Персоні» маємо самі дійти висновку, чи таке роздвоєння взагалі відбулося. Крім того, мотивації Бетті\Даяни і Ріти\Камілли у другій половині фільму набувають ознак жанрової умовності – такої допомоги від Бергмана ми не дочекаємося. Насправді за формою до «Персони» навіть ближча «Внутрішня імперія»: пригадайте драматичну кульмінацію, що виявляється частиною зйомок – цей епізод немов відверто засвідчує шану фіналу Бергманового шедевру. Та «Персона» і «Малголленд Драйв» вельми подібні болісним злиттям воєдино жіночих образів – а ще відчуттям психологічного незатишку, яке обидва режисери невпинно транслюють своїми стрічками.

Подвійне життя Вероніки

реж. Кшиштоф Кесльовський

Цей фільм – не загадка, а скоріш філософська притча, в якій неважко відшукати політичній підтекст подвоєності Польщі часів радянського занепаду. За гнітючістю атмосфери Кесльовський значно випереджає Лінча: можливо, його польська і французька героїня були б ладні сховатися у напівмістичне підґрунтя «Малголленд Драйву», тільки от навколо сама міська проза. Та є у «Подвійному житті Вероніки» секретне послання: кульмінаційна сцена першої половини фільму не лишає багато сумнівів, що саме надихнуло Лінча на створення проникливої сцени із Ребеккою Дель Ріо у театрі «Сіленсіо».

Юрій Макаров
Юрій Макаров

Журналіст, письменник, член правління НСТУ

ЯК ЦЕ ДИВИТИСЬ…

…вдруге..

Я давно зрозумів, що менше двох разів дивитися фільм, картину, виставу, читати книгу для мене немає сенсу. Або два, або жодного. В перший раз ти займаєшся явно не тим: стежиш за сюжетом, переживаєш саспенс, співчуваєш героям, закохуєшся в героїню, вираховуєш убивцю. Вдруге – власне віддаєшся художньому творові як такому, якщо він на те заслуговує. «Малголленд Драйв» – це метафора самого простору кіно, точніше, його найбільш цинічної ринкової модифікації, себто Голлівуду, який, як відомо, в Лос-Анджелесі. З одного боку – фабрика мрій, простір для самореалізації, перегони талантів, з другого – бізнес, що базується на величезних грошах, амбіціях і владі над людьми. «Малголланд Драйв» – пастіш із «Бульвару Сансет» Біллі Вайлдера, «Китайського кварталу» Романа Полянського й, можливо, ще сотні трилерів на «голлівудську» тему. Лінч, схоже, першим навчився робити трилер без трилера, мелодраму без мелодрами, детектив без детективу, космічну оперу без космічної опери. Він вийняв із масових жанрів раціональну складову, зокрема, фабулу з послідовним перебігом подій, замінивши її сумою формальних ознак й натомість отримавши простір для емоційних маніфестицій. Сиґніфікат без денотату. Вирішувати загадку, від якої скриньки синій ключ – те саме, що з’ясовувати, хто ж таки убив Лору Палмер. У мене є більш-менш імовірна гіпотеза розшифровки заплутаного сюжету культового фільму Лінча, де персонажі по черзі міняються між собою обличчями, амплуа та функціями, але, дивлячись удруге, раптом розумієш, що в цьому взагалі немає сенсу. Зовсім. Нащо дивитися вчергове екранізацію «Вбивства в Східному експресі», якщо ти від початку знаєш, що «вбивця – садівник». Садівника немає, в цьому know-how Девіда Лінча й кайф його шедевру. Садівника немає, а трилер є.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

0 0 голосів
Рейтинг статті

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

1 Коментар
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
KinoCab
5 роки тому

“Просту історію” регулярно передивляюся й досі )