Як це дивитись: «Вхід у порожнечу» Гаспара Ное

Ное та порожнеча

Трилогія руйнування

Досягши успіху у володінні кіномовою трансгресії більше за всіх представників New French Extremity, Гаспар Ное відноситься до тієї категорії анархістів і нігілістів від світу режисури, які успішно творять у своєму маргінальному кіновсесвіті культ Антигероя, котрий, втім, може бути чимало схожий і на самого постановника.  У 1991 році Ное дебютує з короткометражним фільмом «Падло», який стає першою частиною його «Трилогії руйнування». У центрі сюжету цієї картини знаходиться на перший погляд найтиповіший представник французького робітничого класу – м’ясник у виконанні Філіпа Наона. Цей герой без імені, без роду і без племені по ходу дії фільму робить незрозумілі з точки зору здорового глузду вчинки, підлеглі процесу внутрішнього руйнування. У другій частині трилогії, драмі «Один проти всіх» 1998 року образ М’ясника розкривається ще глибше за рахунок того, що режисер детально розглядає не тільки його, а і його родину – дружину і дочку, до яких він застосовує різні форми насильства. «Незворотність» завершує трилогію, а М’ясника відводить на третій план, тоді як на першому – молода пара, чиє життя була зруйнована буквально за один день. З усієї трилогії саме «Незворотність» є найбільш жорстким і радикальним фільмом, в якому на перший погляд тривіальна думка про незворотність людських вчинків подана в формі ретроспективного нічного жахіття.

Вхід у порожнечу

2009

Enter the Void

режисер: Гаспар Ное
країна: Франція
жанр: фантастична драма
у головних ролях: Пас де ла Уерта, Натаніель Браун, Сиріл Рой

Оспівуючи вмирання, солодку маячню наркоманської дрімоти вкупі з проходженням центрального героя картини через шість реальностей, буддійські  переродження за заповітами Реймонда Муді і Бардо Тодол, Тибетської Книги Мертвих, цитованої в фільмі часом навіть занадто нав’язливо – роблячи все це, Ное лукавить, ніби спрощуючи весь наратив до односкладових фраз. У «Незворотності» клуб «Пряма кишка» був лише передоднем пекла, він був продемонстрований різко, показуючи іншу реальність, іншу форму болісного буття лише на мить. У «Вході в порожнечу», де нічний клуб «Порожнеча»  синонімізується зі згаданою локацією «Незворотності», Ное вже пропонує на молекулярному і несвідомому рівні зануритися в Пекло, при цьому маючи на увазі не тільки філософію Книги Мертвих, а й філософію порожнечі Нісіда Китаро, що говорить про невтіленість людського Я, про буття і небуття, які тотожні між собою, про Sein і Nichtsein, що веде до самопробуждення через жахливе усвідомлення реальності.

Власне, саме останнє – небуття по той бік життя Оскара і Лінди – нагадує нескінченний кошмар, що царює в картині відчутніше всього. Порятунок від приреченості до життя режисер бачить не у спасінні душі, не у зціленні від пороків і демонів, які давно опанували Оскаром і Ліндою в їхньому земному втіленні, а в ще більшому пригніченні власної плоті, в самознищенні, в болеві та стражданнях , які врешті-решт приведуть до закономірності нових народжень. Шлях до порятунку лежить через вхід у порожнечу, через неможливість цього порятунку тривіальними способами. Взагалі ж ця історія – політеїстична за духом, і в похмурих інфернальних видіннях Ное в гротескному ключі переосмислюється й ідея непорочного зачаття, і християнської самопожертви. «Вхід у порожнечу»,  творячи трикутник Ерос (мається на увазі інцест) – Ніщо (Nihil) – Танатос, гріховність і святість, плоть і дух, що надає ідеї Надлюдини відтінки маргінальності, здається найбільш філософським і хитромудрим фільмом Ное, тим зразком чистого кіно, позбавленого будь-якого жанрового лушпиння, яке вже й не кіно зовсім, але нова реальність, новий міф. За межами сутінкової зони, за межами смерті, за межами любові.

Асоціативний ряд

Реквієм за мрією

реж. Даррен Аронофскі

Культова картина Даррена Аронофскі, що максимально жорстко ілюструє наслідки тих чи інших пристрастей. Ця екранізація однойменного контркультурного роману Хьюберта Селбі-молодшого завдяки безлічі режисерських знахідок впливає на глядача як справжнісінький фільм жахів. Мріяти не шкідливо, нібито говорить Аронофскі, але іноді нехай краще мрії не збуваються.

Дерево життя

реж. Терренс Малік

Надмірно пафосна і претензійна картина Терренса Маліка, повна невигадливих роздумів про Бога і буття, тим не менш, сильно перегукується із «Входом в порожнечу» Ное, хіба що будучи не настільки епатажною. І Маліка, і Ное перш за все турбує питання самоідентифікації людини і те, як окремий індивід сприймає себе в суспільстві і поза ним. Все, що оточує головного героя «Дерева життя», формує в ньому самодостатню особистість, яка наново народжується по ходу дії картини.

9 пісень

реж. Майкл Вінтерботтом

Не стільки повноцінний фільм, скільки музично-еротична замальовка, в якій на перший план висувається не щось ідейне, але підкреслено чуттєве і позамежне у своїй відвертості. Фільм Вінтерботтома – перш за все, безсюжетна рефлексія про свободу молодості, і вона, ця молодість, настільки швидкоплинна, що важливо встигнути відчути всі її нюанси, поки не заграє фінальний трек на рок-концерті. Герої Ное теж живуть так: на грані можливостей свого чуттєвого світу, для них секс і смерть – єдине споріднене ціле.

Валентинка

реж. Дерек Сіенфренс

Відносини – це завжди важко. І визнавати, будучи у відносинах, свої помилки, бути чесним і справжнім, куди як складніше, ніж просто плисти за течією, згладжуючи по можливості всі гострі моменти. Фільм Дерека Сіенфренса очищений від нав’язливих романтичних міфів, це гранично похмуре і реалістичне кіно про крихкість взаємин, які можуть легко перетворитися на взаємні тортури і самокатування. «Вхід у порожнечу» також розповідає про сімейні стосунки, у вирі яких часом неможливо вижити.

Лук'ян Галкін
Лук'ян Галкін

Головний редактор Moviegram,
Виконавчий продюсер телеканалу «Культура»

ЯК ЦЕ ДИВИТИСЬ…

…знову, коли вже знаєш, що «Вхід у порожнечу» – один з твоїх найсильніших глядацьких досвідів

Попри заявлене у підзаголовку, йтиметься про чисту закоханість, що, звісно, виявляється сильнішою за будь-який досвід і навіть стає йому на заваді. Є фільми, котрими захоплюєшся і потім дивишся вдруге, аби вже виваженіше розгледіти, як вони зроблені і як поступово зринає власний захват – але з «Входом у порожнечу» мені таке не вдалося жодного разу з чотирьох. Отож, мова про закоханість, а ще – про спойлери, тому beware, попередив двічі.

Навіть з першого перегляду можна звернути увагу на вельми формальне призначення перших двадцяти хвилин фільму. Ное немов розкладає на видноті інструменти, якими порпатиметься в нас наступні дві з половиною години, і дає добряче розгледіти кожен. Ось дзеркало – у ньому Оскар, головний герой. Ось його психоделічні видіння – частина договору, який укладає «Вхід у порожнечу» із глядачем. Ось Оскар кліпає – Ное нагадує, що усі події ми споглядатимемо очима героя навіть після його смерті. Смерть також не бариться – герой переходить до світу мертвих навіть швидше, аніж Меріон у «Психо», з якою Гічкок зненацька розлучає нас у першій половині фільму. Світ мертвих – не просто пафосна метафора: Алекс, приятель Оскара, забігає до нього за лічені хвилини до смерті, аби ненав’язливо переповісти Тибетську Книгу мертвих. Отож, Ное мало не похапцем збирає початковий сеттінг – і все для того, аби скоріш запустити його до роботи, заодно покінчивши із лінійною структурою оповіді, котра явно муляла режисерові.

Парадоксально, але подальший набір подій, що може видатися хаотичним нагромадженням епізодів, у підсумку виявляється значно структурованішим і чіткішим за схематичний вступ. Колись Ное казав, мовляв, «Незворотність» (практично випадковий проект, що був вигаданий замість першого сценарію «Любові», який видався продюсерам аж надто відвертим і жорстким) стала ідеальним тренуванням перед «Входом у порожнечу», і можна припустити, що не лише у сенсі запаморочливого руху камери Бенуа Дебі. Дві найтравматичніші події «Незворотності», жорстоке вбивство вогнегасником і майже нестерпна сцена зґвалтування, відбуваються у першій половині фільму, лишаючи глядачеві вдосталь часу, аби оговтатись і лишити шокуючий досвід у минулому. Аби уявити «Незворотність» значно жорсткішою, потрібно небагато – просто припустімо, що зазначеними вище сценами фільм закінчується, лишаючи глядачів спустошеними і практично замордованими. Для «Входу у порожнечу» ця формула спрацьовує складніше, але все ж лишається вірною: кінець кінцем, вбити героя наприкінці фільму – завжди безжальніше, аніж напочатку, еге ж?

Пригнічливій історії Ное майстерно додає відстороненості мерця і магії потойбіччя, отож промовиста подорож душі Оскара з клубу «Порожнеча» до готелю «Любов», де відбувається його переродження, набуває трансцендентальних рис – погодьтеся, злегка парадоксальних для наркоділка. Коли на тлі Алекса, що розмовляє із покійним другом, вугільний напис на стіні змінюється з «I want to live» на «I want to die», опиняєшся остаточно підвладним похмурій поезії режисера. Ное складно назвати співцем краси, але саме її він віднаходить у недолугих приречених романах, у побутовому безвиходді, у провині, самотності й у часі, що вертатиметься назад лише у його фільмах. При цьому часом Гаспар наче намагається підсолодити пігулку. Героїня Моніки Беллуччі через специфіку наративу жива наприкінці «Незворотності», і нам значно приємніше трохи збрехати собі й забути, що фільм тут закінчується – а от трагедія тільки починається. Оскар же у «Вході у порожнечу» отримує ідилічну реінкарнацію, значно менш реалістичну за його прижиттєві поневіряння – але в неї все одно чомусь віриш, наче у той гепі-енд, котрий доречний лиш там, де насправді б його ні за що не відбулось.

Згодом подорож з порожнечі до любові відбувається і в доробку самого Ное – власне, «Любов’ю» називається його наступний фільм, значно цинічніший і емоційно жорсткіший. В цьому є дивна логіка: чим ближче підступає Ное до обраної теми, тим бруднішими лишаються уламки після його детальної препараціі. М’ясник з «Один проти всіх» виявляється ницим темним двійником Тревіса Бікла з «Таксиста», що нескінченно рефлексує через прикру неможливість остаточно поринути у тваринне існування, при чому бажано одразу на верхівці харчової ланки. Маркус у «Незворотності» необережно руйнує власний світ і втрачає розум від хаотичної послідовності вчинків та наслідків своїх наче б некритичних дій. Мерфі з «Любові» взагалі рухається за інерцією, сформованою численними романтичними кліше та особистою незрілістю – розбиваючи на епізоди його нещасливі стосунки, що цілком можуть слугувати спільним знаменником усім подібним, Ное відмовляється від ситуативної логіки на користь загальної закономірності. Все це є у «Вході в порожнечу», але є й дещо більше – іронічний фаталізм, упевненість, що кінець кінцем усе буде добре, хай і вже ближче до реінкарнації. То як це дивитися вкотре? Так само, як і вперше. Як і годиться фільмові з такою назвою, до «Входу у порожнечу» насправді ніколи не будеш готовий.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: