«Корсет» — у кіно з 2 лютого
Я тікаю від світу та його насолод,
і народ його сьогодні далеко від мене;
Мені дивне її щастя і її страждання.
Я самотня, ніби на іншій зірці...
«До майбутніх душ», Єлизавета Баварська
Колись напівжартівливий термін “lesbian period drama” (лесбійська костюмована драма – тенденція в незалежному кіно, що закріпилася у своїй назві після однойменного скетчу SNL у 2020 році. Серед стрічок: «Прийдешній світ» Мони Фастволд, «Портрет дівчини у вогні» Селін Ск’ямми, «Амоніт» Френсіса Лі, «Служниця» Пак Чхан Ука – Moviegram) переріс у цілком реальний критерій для певних фільмів. Так само концепція феміністичних костюмованих драм (feminist period drama) з роками почала дедалі більше закріплюватися в контексті піджанру.
Найвиразнішим прикладом є фільм «Фаворитка» Йоргоса Лантімоса. В цьому випадку ключову роль грають не успішна фестивальна історія та оскарівська кампанія (номінації за найкращі жіночі ролі для Емми Стоун і Рейчел Вайс та нагорода для Олівії Колман), а стилістика, настрій та естетична цілісність стрічки. «Фаворитка» – це карколомний, по-хорошому злий та брудний фільм. Він добре вписується у критерій феміністичних костюмованих драм через фокус на трьох жінках в історичному сетингу, які своєю поведінкою ламають традиційне зображення «дам при дворі». Вільна дикість, їдуча абсурдність та витончена відвертість сюжету суттєво вирізняють «Фаворитку» на фоні її попередників, які хоч мали в центрі оповіді протагоністку, але її зображення однаково було стереотипним («Єлизавета» Шекхара Капура, «Герцогиня» Сауля Дібба, «Ще одна з роду Болейн» Джастіна Чедвіка тощо). У стрічці ж Лантімоса присутня фем оптика, якої не вистачило режисерам попередніх інтерпретацій.
Головна риса феміністичних костюмованих драм в переосмисленні життя жінки в певній історичній епосі крізь призму емансипації та жіночої суб’єктності.
У випадку фільмів про королев, імператриць та герцогинь ця теза демонструється крізь разючі контрасти романтичних вигадок та реальності – життя при дворі більше не є казковою ілюзією, де атласні сукні виблискують на сонці, а в королівських хоромах пахне трояндами, поки білі фіранки розвиваються на вітрі. Замість корони – у волоссі миші, а реалії тогочасної гігієни вбивають усю романтику. Розкривається дедалі більше деталей того, наскільки важливою була роль жінки при дворі, виклики минулого й тиск, із якими вона зустрічалася.
Під ці ж критерії підпадає фільм Марі Крютцер «Корсет». Авторка фокусується на постаті імператриці Австрії – Єлизаветі Баварській (також відомою як Сісі). Режисерка показує, як ще донедавна «прекрасна і тендітна» (розшифровуючи підтекст чоловічого погляду – молода), досягнувши свого 40-річчя, вона отримує тавро старої й апатичної жінки.
Для австрійців фігура імператриці є елементом попкультури: за кількістю сувенірів та портретів вона конкурує хіба що з Моцартом. Зокрема завдяки трьом культовим фільмам режисера Ернста Марішки «Сісі» (Sissi) (1955) та «Сісі – молода імператриця» (Sissi – The Young Empress) (1956) з Ромі Шнайдер у головній ролі. Для австрійців ці стрічки сформували знаний образ принцеси Баварії. Однак, як зазначає сама Марі Крютцер в інтерв’ю для “The UpComing”: «…коли ви дивитеся більшість фільмів про принцес, там немає цілісних персонажок, є лише красиві, стражденні жінки».
У «Корсеті» акцент не на молодих роках Сісі та кліше навколо блискучої постаті, а на дорослому періоді й тих болісних аспектах життя, з якими зустрічається багато жінок, незалежно від часу, простору та статусу.
«Її незліченні подорожі, її пошук способів уникати офіційних заходів, її відмова їсти, коли доводилося сидіти за грандіозною вечерею – спонукали мене розповісти її історію як історію розширення можливостей і бунту проти очікувань. Усе це створило відчуття, що це непідвладна часу оповідь про те, як бути жінкою» – зазначає режисерка в інтерв’ю для HFPA.
«Корсет» – це фільм про той неказковий момент, коли виявляється, що за віялами різнобарвного пір’я більше не ховаються грайливі посмішки. Натомість виблискують зуби гримас болю, а тугі корсети стискають ребра жорсткими обмеженнями та пуританством до хрускоту кісток.
Намагаючися вхопити останній подих свіжого повітря, глядач(-ка), слідуючи за Сісі, поступово занурюється в монотонне життя імператриці та її світ вишуканих суконь і безглуздих заборон.
Питання політики часом виринають у розмовах жінки з її чоловіком (більше для підкреслення віддаленості подружжя одне від одного, аніж історичного фактажу), проте думки Сісі про розпад монархії ніхто не сприймає всерйоз. Холодність палацових стін та пекучі зауваження з боку імператора чоловіка підживлюють гнітючий страх старіння Сісі та відчуття себе непривабливою, небажаною, непотрібною. Ця фрустрація повною мірою розбиває серце й у подружньому житті, а що казати, коли ти вийшла заміж не стільки за чоловіка, скільки за його країну. Навіть портретисти не надто делікатно натякають Сісі на в’янення її вроди, а лікарі нагадують, що середня тривалість життя жінки (у ті часи) сягає 40 років.
Шукати розраду в дітях також стає дедалі важче, адже сину час виконувати свої монарші обов’язки та вступати в доросле життя, а маленька донька Сісі – юна принцеса, яка не розділяє бунтарських настроїв матері й відверто соромиться її. Трагізм ситуації в тому, що дочка неминуче виросте й опиниться в тій же золотій клітці, як і її мати, але дослухатися до засторог буде вже пізно.
Навіть форми протестів Сісі обмежені та стримані: роман на стороні, який так і не стався, куріння цигарок та відмова їсти. Вага та бажана фізична форма – це той маленький клаптик свободи, який все ще дає жінці відчуття хоч якогось контролю – контролю над власним тілом. Але й тут час грає проти неї, проводячи сухими пальцями старіння по шкірі.
Відчуття ізоляції Сісі знаходить своє вивільнення в періодичних візитах до пансіону для душевнохворих жінок. Це не просто вияв королівського милосердя та частина монаршої турботи про знедолених. Сісі спостерігає за пацієнтками й відчуває глибокий зв’язок із ними, непояснювальну тягу. Страх і водночас бажання побачити, де вона може опинитися, якщо зможе вирватися зі свого світу – от одна з головних причин її візитів.
Зрештою, клубок пригнічених переживань виривається на волю і дим лавандових цигарок розвіюється кімнатою, а скуйовджені кучері важкими пасмами падають на блискучу підлогу. Після гнітючого розпачу, епізодів самоушкоджень, постійного придушення гніву та відчуття несправедливості, приходить полегшення. Щоправда, приходить воно у формі героїну в скляних шприцах. Цей елемент наративу є найбільш неоднозначним.
Із одного боку – вживання героїну дійсно практикувалося в той час і було лише на етапі нововведення в медицині. З іншого – фільм безвідповідально не демонструє жодних негативних наслідків такої залежності. У контексті сюжету героїн і справді допомагає, світ Сісі відразу стає кращим: візуал наповнюється теплим спокоєм заміського котеджу та підтримкою посестер, а не холодом палацових стін і тиском невиправданих очікувань. Напруга спадає, і все зводиться до гармонійного жіночого співіснування (на цьому моменті фільм відчутно перегукується з «Портретом дівчини у вогні»).
«Корсет» фокусується на відчуттях, а не на карколомному сюжеті. До середину фільму глядач(-ка) навряд багато дізнається про політичний устрій Австрії ХІХ століття, а от відчуття втоми та роздратованості від корсету, який головна героїня кожного разу так відчайдушно на собі затягує, буде докучливо тиснути в ребра.
Навіть трагічне закінчення фільму сприймається як величезне полегшення – нарешті всі шнурівки корсета розв’язано. Історія про поступову відмову від соціальних норм та усвідомлення того, що як би ти не старалася, у цій грі тобі не виграти, залишає останній хід все ж за головною героїнею. І він відчувається як хід переможний, бо цілком і повністю належить їй.
Шлях пошуку власної цінності та цілісності завершено, нарешті глядач(-ка) разом із імператрицею жінкою може просто… видихнути.
