Як це дивитися: «Спалення» Лі Чхан Дона

Фільм, який гідний сліз Квентіна Тарантіно

На цьогорічному ОМКФ у позаконкурсній секції «Фестиваль фестивалів» показали одні з найбільш очікуваних фільмів із основної програми Каннського кінофестивалю, серед яких нові роботи Хірокадзу Корееда, Джафара Панагі та Павела Павліковського. Редакції Moviegram вдалося потрапити на «темну конячку» каннського конкурсу – «Спалення», зняте сучасним південнокорейським класиком Лі Чхан Доном за мотивами новели Харукі Муракамі «Спалити сарай».

Проза проти поезії – письменник проти режиссера

Режисер з успіхом повернувся на Круазет після восьмирічної перерви – його фільм встановив історичний рекорд серед журі критиків видання Screen, отримав приз ФІПРЕССІ та був одним із фаворитів на отримання Золотої пальмової гілки. Два попередні фільми Лі Чхан Дона теж брали участь в основній програмі Каннського кінофестивалю. «Поезія» – соціальна драма про літню жінку, яка записується на курси поезії та довго і марно намагається скласти один вірш, у 2010 році отримала приз за кращий сценарій. Натхнення головній героїні не приходить, крім того вона страждає на хворобу Альцгеймера, вже забуває прості іменники (а скоро підуть дієслова), до того ж вона ростить онука – малолітнього апатичного злочинця, який принесе чимало проблем сім’ї. Ключ до розуміння «Поезії» режисер дає в початковій сцені – титр з назвою фільму з’являється на тлі зелених пагорбів, співу птахів, і сильної течії річки, в якій обличчям вниз пливе мертва дівчинка. Тут фільм Лі Чхан Дона римується з іншим фільмом про поезію – «Патерсон»– правда Джармуш за допомогою віршів оспівує маленькі радості життя, нескінченність непомітних деталей, які роблять наше життя наповненим прекрасними моментами. «Поезія» ж наповнена відчуттям занепаду і смерті, що особливо відчуває головна героїня, коли в пошуках натхнення поринає у спогади дитинства, можливо востаннє, оскільки вона стрімко втрачає пам’ять. Сильний жіночий персонаж був центром і «Таємного сяйва», яке в 2007 році отримало приз за кращу актрису. Головні героїні обох фільмів знаходяться в далеко не найкращому становищі, вони зіткнулися з горем або хворобою, вони ставлять собі питання про біль, смерть, божевілля, минуле чи майбутнє. Втім, вони продовжують боротися за загальнолюдське право бути щасливими.

У південнокорейському кінематографі Лі Чхан Дон вважається кимось на кшталт патріарха – він був успішним письменником, брав участь у написанні сценаріїв до двох знакових південнокорейських фільмів 90-х, успішно дебютував як режисер у 1997 році з «Зеленою рибою». Можна сказати, що він породив хвилю популярності корейського кіно, в якому згодом відзначилися талановиті та ексцентричні Пак Чхан Ук і Бон Джун Хо, які знімають авторське кіно на межі (а іноді й поза межею) жанрового. Хон Сан Су знімає інтелектуальні та побудовані на діалогах низькобюджетні фільми із регулярністю один-два фільми на рік, що дозволяє назвати його «корейським Вуді Алленом». Кім Кі Дук, культ якого чомусь закріпився на пострадянському просторі, знімає ідіосинкратичні філософські притчі, які залишаються в пам’яті завдяки шокуючим і жорстоким кадрам.

На жаль, ім’я Лі Чхан Дона відоме не так широко, хоча його унікальний стиль і вміння зберегти найбільш невловимі деталі людської природи виділяє його серед інших сучасних азійських режисерів. І якщо багато хто люблять південнокорейське кіно за його дивність, жорстокість і навіть певну інопланетність, то Лі Чхан Дон вибивається з цієї картини завдяки універсальній кіномові, яка зрозуміла й західному глядачеві. Дивно, але порівняння стилю і тематики робіт Лі Чхан Дона з його південнокорейськими колегами дійсно може бути вкрай натягнутим. Ба більше, певні елементи, притаманні режисерові, відгукуються в інших сучасних представників азійського кінематографа. Так, схильність до «тихих психологічних драм», маргіналів, й історій про життєві травми і класову нерівність об’єднує режисера з японцем Хірокадзу Корееда, який саме в цьому році отримав Золоту пальмову гілку. Гнів індивідуальний і національний, агресія і класова боротьба нагадують кінематограф ще одного улюбленця канської публіки – китайця Цзя Чжанке. А вміння бритвою Оккама проникати в найпотаємніші куточки людської свідомості ріднить Лі Чхан Дона з тайванцем Хоу Сяосянем.

Спалення

2018

Beoning

режисер: Лі Чхан-Дон
країна: Південна Корея
жанр: драма
у головних ролях: Чон Джон-со, Ю А-ін, Стівен Юн

Лі Чхан Дон, хоч і сам в минулому успішний письменник, свої твори екранізувати не хоче. Проте, як і в «Таємному сяйві», так і в «Спаленні» режисер задля написання сценарію звертається до літературного першоджерела. В обох випадках це короткі новели, які швидше служать натхненням для історії, яка розвивається на екрані. В останньому своєму фільмі, крім новели «Спалити сарай» Муракамі, Чхан Дон надихається й однойменною історією Вільяма Фолкнера.

Головний герой фільму Чжонсу – різноробочий працівник – випадково зустрічає в місті свою знайому з дитинства на ім’я Хаемі, яку він спочатку не впізнає. Можливо хлопцеві дивно її бачити не в маленькому місті на кордоні з Північною Кореєю де вони виросли, а в Сеулі? Або вся справа в пластичній операції, завдяки якій вона повністю змінилася? Вони йдуть випити, у них зав’язується роман. Через кілька днів Хаемі летить подорожувати в Африку і просить хлопця годувати кота (якого, можливо, ніколи й не було) в її відсутність. Повертається вона з Беном, загадковим хлопцем, який своєю скритністю, гарними манерами і багатством створює враження фігури рівня Джея Гетсбі. Від відносин всередині дивного любовного трикутника фільм поступово переходить до містичного трилера, в той момент коли Бен розповідає Чжонсу про своє незвичайне хобі.

В «Спаленні» Лі Чхан Дон грає скоріше не з жанрами, а з жанровими конвенціями, створюючи мінливий фільм, що постійно трансформується. Його жанрову приналежність дійсно складно визначити – мелодрама це, трилер, драма або детектив? Можливо все разом, але цілісність фільму надає саме його «гічкоківський» саспенс, який відчувається з перших хвилин. Двозначність всього, що відбувається на екрані, диктує відчутна напруга, адже кожен діалог і кадр пронизані певною непередбачуваною матерією. Візьмемо Хаемі – видозмінена femme fatale фільму, кожне слово або фраза якої абсолютно ненадійні. Настільки, що якусь частину фільму головний герой займається тим, що з’ясовує чи була хоч якась правда в словах дівчини. Або вічно знуджений Бен, молодий аристократ і багач, рід занять якого покритий таємницею, а природа його хобі є лякаюче дивною. Гра з очікуваннями – класичний режисерський прийом, який Лі Чхан Дон використовує обережно. Він поважає свого глядача, тому розповідає історію, сенс в яку повинен вкласти власне сам глядач. Можливо тому серед критиків з’явилися порівняння «Спалення» з «Малголленд Драйв» Девіда Лінча – хіба є приклад фільму ще більш двузначного і залежного від глядацької інтерпретації?

Повернувшись з Африки, Хаемі розповідає про два танці бушменів: танець «маленького голоду» і танець «великого голоду». «Маленький голод» – це голод фізіологічний, бажання поїсти. «Великий голод» – бажання пізнати світ і себе. Якраз від великого голоду і страждають герої «Спалення» – вони відчайдушно намагаються отримати відповіді на свої екзистенційні питання, але до відповідей наблизитися не можуть. Зовсім не тому, що погано стараються, а скоріше тому, що пізнати себе (не кажучи про ближнього) практично неможливо. У підсумку, «Спалення» – це мінімалістичний, але вражаючий фільм про пошук сенсів, який незміцнілого глядача злякає хронометражем, а починаючого сінефіла заразить екзистенційною кризою і любов’ю до східного кінематографу.

Асоціативний ряд

Талановитий містер Ріплі

реж. Ентоні Мінгелла

Любовний трикутник і негласна класова боротьба між чоловіками в «Спаленні» перегукується з фільмом Ентоні Мінгелли, який був заснований на романі Патриції Хайсміт «Талановитий містер Ріплі». Гнів, заздрість і бажання стати багатим і успішним поставили як Ріплі, так і Чжонсу в неоднозначне становище. Крім цього, елементи детективу і мелодрами прози Хайсміт знаходять своє відображення і в фільмі Лі Чхан Дона, який цілком можливо надихався романом американської письменниці.

Норвезький ліс

реж. Чан Ань Хунг

Роботи Харукі Муракамі практично не екранізують, тому асоціація з першою повноцінною екранізацією роману японця «Норвезький ліс», знятою в`єтнамцем Чан Ань Хунгом, з’являється миттєво. Легкий любовний настрій і мотиви дорослішання можна знайти як в оповіданні «Спалити сарай», так і в «Норвезькому лісі», тільки в разі останнього Муракамі тяжіє до чогось на кшталт мелодрами. Не дивлячись на номінацію на Золотого лева у Венеції, фільм 2010 року отримав змішані відгуки від критиків і глядачів, в тому числі через те, що фільм був позбавлений всього хорошого, що було в оригінальному творі Муракамі. Тут Лі Чхан Дон пішов правильним шляхом і вибрав не культовий твір, а невелике оповідання, яке можна було трансформувати в будь-яку зручну режисерові форму. Крім цього, в обох екранізаціях неймовірний саундтрек – меланхолійні мелодії для «Норвезького лісу» написав сам Джонні Грінвуд, для «Спалення» ж музику написав Моуг, чиє невідоме ім’я нам варто запам’ятати.

Ліфт на ешафот

реж. Луї Маль

Остаточний метаморфоз «Спалення» з мрійливо-загадкової фази в фазу детективно-нуарну відбувається під час головної, на думку самого режисера, сцени фільму – головні герої на заході сонця курять косяк на природі, Бен включає саундтрек Майлза Девіса з «Ліфта на ешафот» і Хаемі починає танцювати. Все відбувається на межі – між днем ​​та ніччю, Північною та Південною Кореєю, правдою та брехнею. В цей момент дійсно починає здаватися, що дивишся старий добрий нуар, в якому, як і в класиці Луї Маля, все хитко, небезпечно, але до смерті гарно.

Синій оксамит

реж. Девід Лінч

Інтонації нуара і пригнічена сексуальність персонажів «Спалення» викликають асоціацію і з іншим фільмом Лінча – «Синім оксамитом». Герой Кайла Маклаклена стикається з героїнею femme fatale і виявляється замішаним у дивні справи. Антагоніст «Спалення», якого зіграв Стівен Юн, на перший погляд не сильно схожий на персонажа Денніса Гоппера, можливо тому, що сучасні психопати в кіно стали обачнішими. Лінч показує нам маленьке місто в сюрреалістичний манері, і, як не дивно, Сеул і Падж (на кордоні з Північною Кореєю) Лі Чхан Дона здаються не менш сюрреалістичними. Хтиві нотки нуару присутні в обох фільмах, де головні герої схиблені на жінці, а їхня фрустрація обіцяє породити тільки негативні наслідки.

Богдан Стрільчик
Богдан Стрільчик

Літературознавець

ЯК ЦЕ ДИВИТИСЬ…

коли ненавидиш прозу Муракамі

«Спалення» Лі Чхан Дона – це унікальний приклад екранізації, яка виробляє авторську стилістику, сюжет і характерологію, до деталей зберігаючи літературний скелет. «Спалити сарай» Харукі Муракамі не можна назвати програмним твором автора, проте він використовує весь стилістичний арсенал автора: міжкультурні танці з бубном, музикалізація та недомовленості, піднесені фанатами автора до філософських пошуків.

Парадоксально, але фільм відповідає на питання, які не зобов’язують до пошуку відповідей, перетворюючи меланхолійно-тривіальну історію із відкритим фіналом на депресивний та складний драматичний клубок. Нагромаджуючи саспенс, параною, детективну складову та дивакуватість, глядацький досвід «Спалення» однозначно заслуговує більше уваги, ніж читання Муракамі.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: