Як це дивитися: «Кухар, злодій, його дружина та її коханець» Пітера Гріневея

З’їж мене, якщо наважишся

Таємна вечеря з Пітером Гріневеєм

Про митців як Гріневей доводиться або писати докторські дисертації, або намагатися зв’язати хоча б декілька слів. Що ж, нам не залишається нічого іншого, окрім як спробувати друге.

Пітер народився у 1942 році у Ньюпорті (Уельс). Хотів піти шляхом батька-орнітолога, але не склалося. Займався живописом, фотографією, мріяв стати дизайнером. Кіно юний Гріневей вважав забавкою, аж поки у 1957 році не подивився «Сьому печатку» Інгмара Бергмана. Закусивши її любов’ю до Борхеса, Пітер, вочевидь, подумав, що розваги закінчилися – і вирішив податися у кінематограф по-серйозному.

Якщо вже братися за кіно, то таке, щоб на три години, з алюзіями на Біблію й золоту добу голландського живопису та приправлене езотерикою, символікою… Якби Гріневей вирішив стати маркетологом, саме він вигадав би слоган «Знайдеться все». Режисер позичив принцип міграції у птахів і переніс його на екран. Перельоти від любові до смерті, від краси до потворності, від насильства до ніжності (приправлені соусом «а-ля Бароко») подаються у картинах режисера із вишуканими та холодними жорстокістю та театральністю. Пітер Гріневей – птах рідкісний, як у вірші Бодлера, тож не розуміти його кіно не означає не розуміти краси як такої. Зовсім інше – полюбити стиль режисера.

«Кухар, злодій…»: з’їж мене, якщо наважишся

1989

The Cook the Thief His Wife & Her Lover

режисер: Пітер Гріневей
країна: Велика Британія
жанр: кримінальна драма
у головних ролях: Гелен Міррен, Майкл Гембон, Рішар Боренже

Дійсно, любити Гріневея – не найпростіша задача. Його кіно не намагається стати «шедевром» на кшталт фільмотеки «геніального Крістофера Нолана»: жодних компромісів із публікою, загравань із Голлівудом та смаками критиків – тільки розкладання трупа масового смаку і досвід, томлений у культурі постмодерну.

Тільки погляньте на місце, в якому ви проведете дві години:

  • Ресторан «Голландці» із неоновою вивіскою «ASPIC» (можна прочитати і як «гадюка», і як «холодець», і як анаграму прізвища головного героя – Альберта Спіки);
  • Театральні локації, побудовані так, ніби скетчі до них малював сам Франс Галс (репродукція його картини «Банкет офіцерів роти святого Георгія» висить у головному залі ресторану);
  • Костюми, що змінюють колір залежно від оточення і настрою героїв;
  • Страви, вишукані настільки, що виглядають бутафорними;
  • Гангстери.

Ви іще тут? Що ж, тоді приготуйтеся ненавидіти «Злодія» (доречним буде ввімкнути «Fish Beach» Майкла Наймана). Альберт Спіка (Майкл Гембон) володіє фешенебельним рестораном із шефом Річардом (він же «Кухар»), товариством із необмеженою відповідальністю (читайте: бандою тупих виродків), своєю любою Джорджиною (Хелен Міррен а.к.а. «Дружина») – коротше кажучи, володіє цим клятим світом. Сприймає його як колекцію іграшок різної вартості. Купи-продай-вкради. Найголовніше – зламати іграшку, щоб потім її ніхто (не приведи Господи) у тебе не забрав. Ось такий мерзотник.

Якщо потрібно із кимось асоціювати Злодія, Майкл Гембон у підсумку сам намалює галерею своїх героїв:  Мусоліні, Гітлер, Наполеон. У цьому маркованому списку расистів і стереотипів не вистачає хіба що Трампа, але 1989 рік виходу фільму побудував між ним та Злодієм непереборну стіну.

Ви ненавидите, і колір сцени стає бридко-червоним, а світло – смертельно блідим (якщо ви все ж увімкнули композицію Наймана, зараз вона саме уповільнює темп). Вдихайте повітря і подумайте, що там, де панує жорстокість, є місце для пристрасті. Джорджина зустрічає Коханця Майкла (Алан Говард), і червоний стає спокійнішим, ближче до коричневого. Настрій театру Гріневея набуває контрасту (жорстокість та страх урівноважують пристрасть та любов). Втім, як у трагедіях доби Класицизму, конфлікт вирішується символічно і брутально – Спіка катує Майкла, а потім «фарширує» його тіло сторінками з історичних книг про Французьку революцію.

На десерт глядачеві залишено справедливу помсту. Гріневей любить жінок і хоче, щоб ми теж полюбили Хелен Міррен. Це доволі нескладно, і фінал цього двогодинного марафону тортур та морального канібалізму аж ніяк не розчаровує.

Асоціативний ряд

Скажені пси

реж. Квентін Тарантіно, 1992

Театральний антураж, насильство, гангстерська естетика – схожа картина в іншій обгорці, тільки зовсім уже без любові та жінок. Зате тут теж є Тім Рот.

Синій оксамит

реж. Девід Лінч, 1986

Гра кольорів, нестерпне світло і гидотна темрява, а також мерзотник, роль якого виконує Деніс Хоппер. Дитячі травми, що тепер реалізуються лише через насильство над собою та іншими. Тут також є прекрасна Ізабелла Росселіні, але Гріневей любить героїню Хелен Міррен значно більше.

Ганнібал

телесеріал, Браян Фуллер, 1 сезон, 2013

Якщо хочете більш вишуканого зла із претензіями на роль Бога, ваш вибір – Ганнібал у виконанні Міккельсена. На відміну від Альберта Спіки, доктор Лектер знає, що (тобто кого) він їсть. Ну і food porn у серіалі просто заворожує.

Кумедні ігри

реж. Міхаель Ганеке, 2007

Тім Рот платить за кримінальне минуле у банді Спіки насильством, про яке Злодій Гріневея навіть і не чув. Жорстокість стрічки – не приправа чи декорація, а основна страва. Її причини подібні до природи жорстокості «Кухаря, злодія…» – моральне і фізичне зло стрічки реалізовано у формі дитячої гри. Дуалізму бароко, як і пишності, іронії й любові (якими Пітер Гріневей приправив оголену жорстокість) немає в меню Ганеке. Міхаель не хоче додавати навіть ледь помітних ноток радості.

Попередні стрічки Пітера Гріневея

«Книги Просперо», «Живіт архітектора», «Відлік потопельників» – байдуже, до чого душа лежить. Гріневею вдається робити проекти, схожі і не схожі на попередні водночас: вишукана атмосфера, фактурні та гротескні персонажі, репресивна тематика, барокові декорації, неокласична музика, постмодерна гра. Всі ці інгредієнти у більшій чи меншій мірі присутні у роботах британця. Єдиний незмінний компонент у них – сам Гріневей. Подобається – насолоджуйтесь, не подобається – замовте у фаст-фуді «Ла Ла Ленд» і живіть собі далі.

Вікторія Мироненко
Вікторія Мироненко

мистецтвознавиця (PhD),
доцент кафедри кінотелеоператорства Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого

ЯК ЦЕ ДИВИТИСЬ…

…коли ти мистецтвознавиця..

Тільки від художників мені найчастіше доводилося чути, що кожен кадр у Гріневея – це завершена картина. Але «Кухар злодій його дружина і її коханець» – це той випадок, коли підступитися до фільму треба не скільки очікуючи візуального вибуху, скільки налаштувавшись декодувати побачене. Якщо художники-постановники родом із Нідерландів, то недивно, що з екрану на тебе буквально «вивалиться» голландський натюрморт у його найбільш гіпертрофованих проявах. І якщо ти знаєш правила гри всієї символіки голландського натюрморту, то залишиться лише прочитати всі закодовані підказки і легко зв’язати їх із сюжетом. Звісно, мушлі та мідії – це хтивість та сексуальне задоволення. Величезна кількість м’яса і вина – це також про людські пристрасті, та, звичайно, не обійшлося без символів смерті: свічки, гори скляного посуду, мертві туші тварин і навіть монолог одного з героїв про найдорожчу їжу чорного кольору.

Безумовно, перше, на що зверне увагу мистецтвознавець, це «Банкет офіцерів роти Святого Георгія» Франса Хальса – картина, яка майже постійно в кадрі. І червоно-чорний колорит кадру, як у Хальса, і глибокий зелений колір як у інших голландців, і навіть рукав із бахромою на платті героїні, не кажучи вже про пір’я і книжки, які також легко декодуються, якщо ти знайомий із голландським живописом ХVІІ століття. Для мистецтвознавця – це дійсно нескінченна й весела гра «Відгадай сюжет», та зрештою пояснення, чому Гріневей так резонує у художників-живописців.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: