ОМКФ-2019: «Прекрасна епоха», «Монос» і «Бакурау»

Короткі відгуки на фільми одеського кінофестивалю. День 1 і 2

Юрій Самусенко:

Прекрасна епоха

La belle époque, реж. Ніколя Бедос

У житті Віктора бракує пристрасті. Нудна рутина повністю знищила його шлюб, а робота над коміксом ніяк не просувається далі. У пригоді стає запрошення у компанію, яка займається відтворенням різноманітних епох, щоб клієнти встигли поностальгувати. Віктор обирає сімдесяті, а саме – день, коли зустрівся зі своєю дружиною. Але акторка, яка грає його справжнє кохання, починає імпровізувати та гра стає надто реальною.

Кіно починається з дуже дикого монтажу і занадто різких переходів з одного персонажа на іншого. Втім, ця технічна невдача зникає десь посередині хронометражу, чи то може до божевільного темпу вже і звикаєш. Епоха за Ніколя Бедосом і справді прекрасна. Це дуже щире та наївне кіно, що сюжетно зовсім трохи нагадує «Шоу Трумана», де Джим Керрі прокинувся не у своєму пластмасовому світі, в якому заснув. Гійом Кане грає такого собі чортика-сценариста, який так любить маніпулювати реальністю, що загнав свою сердешну дівчину у незручне становище. Ця роль йому неабияк пасує. Те саме стосується і Фанні Ардан, якій нечасто доводиться так яскраво сяяти на екрані. Нагода трапилася доречною. Кілька кумедних жартів та добре виписані діалоги разом із персонажами зробили це кіно гідним відкриття Одеського міжнародного кінофестивалю. Скоро «Прекрасна епоха» дійде і до українського кінопрокату.

Юрій Самусенко:

Монос

Monos, реж. Алехандро Лендіс

Гурт підлітків тренується на горі. Вони називають своє угруповування «Монос» і кожен з них зветься іменем поп-культурного персонажа. Їхні тренування часом обриваються і вони повертаються до великої хижі, де на них чекає бранка і мертва корова, якій недовго залишилося проіснувати у вигляді туші.

Копродукція восьми країн не могла позначитися на фінальному результаті. Попри те, що стрічка позиціонує себе все-таки колумбійським фільмом, її важко віднести до якоїсь національної ідентичності. Цьому сприяє ще тема та настрій самого фільму. Це міфічна історія про єднання з природою та повернення цивілізації до здичавілості. Взагалі «Монос» – це зустріч «Королевської битви» та «Апокаліпсису» Мела Гібсона з обов’язковим цитуванням «Володаря мух». Та чи потрібна глядачу така зустріч, коли кожна з робіт – самодостатня. Лише візуальна довершеність, яка натякає про вплив Тарковського, додає фільму балів у скарбничку приємностей. Тому всім, кому бракує гір, оповитих туманом, та джунглів з криками диких птахів, варто відвідати цю стрічку в кіно.

Лук'ян Галкін:

Пітерлоо

Peterloo, реж. Майкл Лі

Ті, хто чекав на наступний фільм не просто видатного режисера Майка Лі, а автора довершеного байопіку «Містер Тернер», ризикують лишитися або розчарованими, або ж змученими. Прискіплива увага до реконструкції доби, яка змушувала глядачів водночас почуватися сучасниками художника Вільяма Тернера та ніби знаходитися всередині його картин, цього разу відправляє нас до Британії після Ватерлоо та вкрай повільно веде події до Манчестерської різанини, через численні діалоги і ще численніших персонажів, що здебільшого з‘являються і зникають, не затримуючись у сюжеті, або повертаються лиш для того, щоб загинути у кульмінації. Сцена жорстокої сутички беззбройних протестувальників і поліції, натуралістичної у тій мірі, на яку спроможна неординарна вправність Майка Лі, лишає по собі чітке враження, що за часів репресивної влади мирні мітинги приречені – втім, такий висновок не є новиною для жодного з нас, еге ж?

У центральній сцені фільму майстерність Лі наближається до «Страйку» Сергія Ейзенштейна, зважаючи на подібність сюжетних колізій, та все ж «Пітерлоо», поза усю грандіозність почерку великого майстра, лишає по собі враження внутрішнього британського продукту, для котрого експорт зовсім не обов’язковий.

Юрій Самусенко:

Бакурау

Bacurau, реж. Жуліано Дорнель та Клебер Мендонса Фільо

У маленькому бразильському селі Бакурау вмирає берегиня Кармеліта. Дехто вважав її відьмою, але жодних підтверджень цьому не знайшлося. Після її смерті у Бакурау відбуваються дивні речі. У місто постійно приїздять таємничі туристи, які не прагнуть досліджувати, але прагнуть вбивати.

Абсолютно адреналінове кіно від двох бразильських режисерів цілком ймовірно стане і найбільш креативним досвідом на Одеському кінофестивалі. Кіно розпочинається неначе культурний міф про село з ідіосинкратичною культурою, а закінчується динамічним експлоутейшеном у стилі Квентіна Тарантіно. Між цими двома крайнощами існує і вдала критика трампівської політики, і смішні жарти про чужинців не на своєму місці, й трагічна історія про розповсюдженість смерті, яка косить багатьох персонажів «Бакурау». Удо Кір у цьому фільмі не боїться жартувати про клішованість свого образу нациста у кіно, а саме село Бакурау надовго залишається у пам’яті як відмінний приклад суспільної єдності проти розкрадачів культурного скарбу. Хочеться знову поринути у світу Бакурау і можливості дозволяють зробити з цього фільму і серіал, і музичний альбом, і навіть відеогру – настільки багата історія цього села. Однак, у вигляді фільму Дорнеля та Фільо призер Каннського кінофестивалю залишається сильним враженням від органічного жонглювання стилями та меседжами у кіно.

Рецензії на фільми фестивалю

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: