Деконструкція жанру: нуар

Нігілізм, хтивість, відчай і багато зброї

Перш за все, варто почати з дисклеймеру: нуар – це не зовсім жанр. Термін film noir (або «чорний фільм») з’явився у 1946 році: саме так французький критик Ніно Франк описав стиль, який стрімко набирав популярність в американському кіно 40-х. Визначити, що таке нуар, проте, з роками не стало легше. Одні вважають його жанром або субжанром драми, інші – позажанровим явищем і сукупністю стилістичних і драматургічних ознак. Оскільки я відношу себе до останніх, слід пильніше розглянути властиві нуару елементи, але спершу – зрозуміти, як це явище взагалі з’явилося і чому епоха нуару не закінчилася наприкінці 50-х, а живе і процвітає аж до сьогодні (і буде існувати до самого кінця кінематографу).

Сполучені Штати Америки. За ревучими двадцятим настає Велика депресія, а за нею – Друга світова війна. Європа – колиска кінематографу – в руїнах. США активно брали участь у війні, але роботу «фабрики мрій» це не зупинило (чим частково і пояснюється подальше домінування Голлівуду). Та як і будь-яку країну, що пережила війну, Америку наздогнала хвиля песимізму і нігілізму, а ці настрої, у свою чергу, безпосередньо позначилися на кінематографі. Класичні герої і наївно-оптимістичні теми Голлівуду Золотої епохи змінилися на темні і заплутані історії, сповнені сумом і непевністю в майбутньому. Крах ілюзій – загальносоціальна травма, яка розвивалася в американському суспільстві близько 15 років. Коли ворог був розбитий і закінчилася одна війна, незабаром почалася інша – війна всіх проти всіх.

Кольорові голлівудські блокбастери кінця 30-х років, як то «Чарівник з країни Оз» і «Віднесені вітром», були надзвичайно популярні у схильної до ескапізму американської публіки. Ці фільми категорії А зазвичай продавалися кінотеатрам блоками разом із сотнями фільмів категорії B (B movie – малобюджетні комерційні кінокартини, які при цьому не є ані артхаусом, ані порнофільмом). Останні знімалися з мінімальними бюджетами, та продюсери не цуралися вибирати теми, невластиві класичному Голлівуду – в хід ішли кримінальні історії, фільми жахів, наукова фантастика, мюзикли тощо. У зв’язку з незвичайною дистрибуцією, фільми категорії B практично завжди приносили прибуток, тому режисерам було дозволено експериментувати. Самих режисерів не бракувало: починаючи з 20-х років, і особливо під час Другої світової війни, в США емігрувала величезна кількість талановитих європейських кінематографістів (Фріц Ланг, Роберт Сьодмак, Біллі Вайлдер, Франц Ваксман, Отто Премінджер, Карл Фройнд, Макс Офюльс, Дуглас Сірк, Фред Ціннеманн), які залишили власний слід в історії кіно. Багато з них були яскравими представниками німецького експресіонізму і майстрами роботи з виразним світлом і тінню, фатальними жіночими персонажами і екстремально поетичною операторською роботою. Не дивно, що саме експресіонізм так уплинув на похмуру і загадкову стилістику нуару. Дивно, що ця естетика поєднувалася з тягою до реалізму, яка особливо гостро відчувалася після Другої світової. Несумісні речі відмінно поєдналися: талановитим експресіоністам не потрібні були декорації, оскільки вони створювали їх з натури за допомогою світла, тіні і спеціальних ефектів. Більш просунуте повоєнне обладнання, мобільні і досвідчені оператори (більшість була ветеранами Другої світової), маленькі бюджети і тяга до реалізму окреслили народження такого позажанрового явища, як film noir.

Фріц Ланг
Карл Фройнд
Роберт Сьодмак
Макс Офюльс
Дуглас Сірк
Фред Ціннеманн
Біллі Вайлдер
Отто Премінджер

Літературною основою для нуару послужив відомий субжанр кримінального роману – «крутий роман», який асоціюється з «бульварним чтивом». Цей «низький», на думку багатьох літературних критиків, жанр зародився завдяки грубій манері оповіді і складним сюжетам, властивим таким американським класикам, як то Ернест Гемінгвей і Джон Дос Пассос. Кінонуару від нуару літературного дісталося багато: жорсткий реалізм, цинізм, схильність персонажів до саморуйнування, дотепні і багаті на сленг діалоги, обов’язкова сексуальна лінія і присутність la femme fatale. Але, мабуть, найбільш цінною «спадщиною» виявилася схильність розповідати історії героїв з девіантною моделлю поведінки. Головним героєм нуару, зазвичай, була людина ненормальна і неприємна, з певними відхиленнями, що існує не в героїчному вимірі, а в нігілістичному світі без світлого майбутнього. Таке відхилення від норми остаточно зафіксувало «ненормальне» як «нормальне», що значно розширило погляди читачів і глядачів середини 20 століття.

Різноманітність стилістичних і драматургічних елементів нуару не дозволяє точно окреслити його часові рамки. Проте було б помилкою сказати, що фільми-нуар перестали знімати на початку 1960-х років. Стиль трансформувався, здолав океан, вдерся в усі можливі жанри. Нуар органічно вписався в кінематограф інших країн, наприклад Великобританії («Третя людина» Ріда і «Ніч і місто» Дассена), Франції («Ліфт на ешафот» Луї Маля, «На останньому диханні» Годара, «Стріляйте в піаніста» і «Наречена була в траурі» Трюффо, фільмографія Анрі-Жоржа Клузо і Жана-П’єра Мельвіля), Японії («Бездомний пес», «П’яний ангел», «Погані сплять спокійно» і «Рай і пекло» Акіри Куросави) і Італії («Одержимість» Вісконті і «Конформіст» Бертолуччі). Кожне десятиліття після класичної епохи відзначається декількома фільмами, які в усій сукупності елементів підпадають під опис нуару, або, якщо бути точнішим, неонуару. Тарантіно, брати Коени, Девід Лінч, Девід Фінчер і Пол Томас Андерсон – всі ці сучасні класики тою чи іншою мірою зобов’язані нуару і гідно продовжують його традиції.

Елементи нуару

Головний герой

приватний детектив, слідчий, заплутана людина в дивному вирі подій.

Приклади: Гамфрі Богарт, Фред МакМюррей, Роберт Мітчем, Стерлінг Хейден.

Злочинець

часто вбивця або корумпований поліцейський.

Приклади: Берт Ланкастер, Орсон Веллс, Пітер Лорре.

La femme fatale

спокуслива, але небезпечна і схильна до саморуйнування жінка.

Приклади: Марлен Дітріх, Ріта Гейворт, Барбара Стенвік, Ева Гарднер.

Макгафін

неживий предмет, який відіграє значну роль для всіх персонажів.

Приклади: статуетка Золотого сокола в «Мальтійському соколі», коштовності в «Асфальтових джунглях», «атомна бомба» в «Цілуй мене до смерті».

Експресіонізм

усе відбувається вночі або в тіні; світло проникає в інтер’єри химерними образами (крізь жалюзі, плямами, лініями, візерунками); асиметричні композиції.

Схильність до саморуйнування

на екрані постійно палять і п’ють алкоголь.

Вода

практично фрейдистська пристрасть нуару до води – мокрий асфальт, дощ, річки, моря, океани.

Минуле

постійно повторювані мотиви втраченого минулого, підкріплені частими флешбеками.

Нічне місто

Нью-Йорк, Лос-Анджелес або Чикаго – все найцікавіше відбувається саме вночі.

Діалоги

кмітливі і гострі діалоги, які іноді захоплюють цинічним гумором, а іноді змушують задуматися про нетривіальну гру слів.

10 класичних фільмів-нуар

дисклеймер: У зв’язку з розмитими рамками стилю, нам довелося відмовитися від деяких фільмів, в яких присутні певні елементи нуару, наприклад «Бульвар Сансет» Біллі Вайлдера і «Ніч мисливця» Чарльза Лотона. Ми не згадуємо європейських представників стилю, як то Керол Рід або Жюль Дассен. Альфреда Гічкока ви тут теж не знайдете – у цього класика свій власний жанр. Десять найкращих фільмів-нуар класичного періоду представлені в хронологічному порядку.

Мальтійський сокіл

The Maltese Falcon, 1941, реж. Джон Г’юстон

Фільм, з якого починається епоха нуару, став режисерським дебютом 35-річного Джона Г’юстона. Сценарій заснований на популярному романі Дешіла Хеммета, який режисер мало не дослівно переніс на екран. Щоб гідно підготуватися до дебюту, Г’юстон заздалегідь продумав кожну секунду фільму, кожен рух камери і акторів. Склад виконавців йому дістався вражаючий – в головній ролі Гамфрі Богарт, чиє ім’я з тих пір стало асоціюватися з нуаром.

Богарт грає Сема Спейда – цинічного приватного детектива, якого неможливо назвати звичним «героєм» через його грубості, гострий язик і неясні мотиви. Він виявляється в центрі заплутаної історії, де замішана звична la femme fatale і набір лицемірних та брехливих персонажів, які полюють за загадковим артефактом – статуеткою сокола. Цей фільм-родоначальник жанру – захоплююча загадка, що наповнена фальшивими детективними конструкціями, незвичними ракурсами камери і діалогами, які можна розібрати на цитати.

 

Відтворити відео
Відтворити відео

Подвійна страховка

Double Indemnity, 1944, реж. Біллі Вайлдер

Знаковий фільм-нуар, знятий легендарним Біллі Вайлдером (після виходу цього фільму сам Альфред Гічкок написав лист режисерові: «Після «Подвійної страховки» два найважливіших слова в кінематографі – це «Біллі» і «Вайлдер»), був заснований на романі родоначальника трилеру Джеймса М. Кейна, а сценарій написав сам Вайлдер разом із письменником Реймондом Чендлером. Робота над сценарієм велася в запеклих суперечках, а їдкий характер письменника і його ексцентричні витівки попсували режисерові чимало нервів.

Особливість цього фільму полягає у зміні правил гри звичних детективних історій. Вже неважливо «хто вбив», важливі мотиви злочинця і наслідки його фатальних дій. «Подвійна страховка» саме і починається з допиту головного героя, який добровільно зізнається у вбивстві. Ключ до мотивів вбивці – la femme fatale у виконанні Барбари Стенвік, яка через свою жадібність та лицемірство руйнує не одне людське життя. У цьому фільмі чітко відображається звична для нуару тема розчарування в американській мрії. Це відображає думку багатьох американців: успіх не завжди досягається банальною працьовитістю, за нього потрібно боротися до останнього (свого або чужого) подиху.

Глибокий сон

The Big Sleep, 1946, реж. Говард Гоукс

Хто, як не Гамфрі Богарт міг би ще зіграти Філіпа Марлоу, «крутого» приватного детектива з класичного роману Реймонда Чендлера «Глибокий сон»? За екранізацію взявся «авіатор» Говард Гоукс, а партнером 44-річного Богарта на екрані стала його його 20-річна дружина Лорен Беколл. Недивно, що захопливі ігри персонажів у «любов-ненависть» і «правду-неправду» виглядали так достовірно: щасливий шлюб акторів був у той час затьмарений важкою жагою Богарта до алкоголю.

Проте Гоуксу вдалося побудувати з цього фільму скоріше сюрреалістичну любовну історію, сексуальні настрої якої були приховані кримінальним сюжетом і діалогами, наповненими чорним гумором і фліртом рівня «Гамфрі Богарт». «Глибокий сон» надихнув не одне покоління режисерів: згадується герой Гаррісона Форда з «Того, що біжить по лезу», який був заснований на Філіпі Марлоу у виконанні Богарта і навіть «Великий Лебовські» братів Коен, який можна назвати дуже вільним ремейком фільму Гоукса з безліччю посилань на оригінал.

Відтворити відео
Відтворити відео

Гільда

Gilda, 1946, реж. Чарльз Відор

«Ще не було такої жінки як Гільда!» – вказує логлайн фільму Чарльза Відора із секс-символом 40-х років Рітою Гейворт. Дія фільму відбувається в Буенос-Айресі, де дрібний шахрай Джонні Фаррелл у виконанні Форда знайомиться із власником великого казино Балін Мундсоном. Мундсон рятує Фарреллу життя, і Джонні поступово стає правою рукою свого боса. Їхні стосунки змінюються, коли Балін приводить свою нову дружину Гільду, яку, судячи з усього, раніше щось пов’язувало з Джонні.

Гільда ​​у виконанні Ріти Гейворт – квінтесенція поняття la femme fatale. Саме вона надихнула Стівена Кінга на написання свого знаменитого роману «Ріта Гейворт і втеча з Шоушенку», і саме «Гільду» («Це моя улюблена частина. Де вона виробляє цю фігню з волоссям», – каже герой Моргана Фрімана) дивляться головні герої в кіноадаптації роману. Під час того, як Антоніо з «Викрадачів велосипедів» вішає постер «Гільди», крадуть його велосипед. Більш ніж кілька відсилань до фільму Відора можна знайти і в «Малголланд Драйві» Девіда Лінча. Зрештою, з Гільди у виконанні Ріти Гейворт в буквальному сенсі зробили (секс) бомбу – назвали на її честь 23-кілотонну атомну боєголовку, яку в 1946 році підірвали під час військових навчань у Тихому океані.

Леді з Шанхаю

The Lady from Shanghai, 1947, реж. Орсон Веллс

Цей фільм Орсона Веллса, як і багато інших його шедеврів, був визнаний лише за десятиліття після виходу на екрани. Дивний і заплутаний сюжет, відсутність чіткої структури сценарію і незвичний імідж блондинки Гейворт (дружини Веллса на той момент – розлучилися вони незабаром після виходу фільму), яка була знаменита своїм каштановим кольором волосся, не викликали ажіотажу серед публіки і кінокритиків.

Успіх і визнання прийшли до фільму набагато пізніше, після виходу відновленої версії фільму, який спочатку був покалічений студійними босами. Особливо видатним здається тандем героїв Веллса і Гейворт – наївний невдаха і спокуслива la femme fatale, в оточенні морських хвиль і барокових декорацій. Оманливість фільму досягає кульмінації в культової сцені з дзеркалами, яка закінчується словами головного героя: «Може я забуду її. Може я так і помру у спробах її забути».

Відтворити відео
Відтворити відео

Асфальтові джунглі

The Asphalt Jungle, 1950, реж. Джон Г’юстон

Черговий майстер-клас режисури від Джона Г’юстона – гангстерський фільм про пограбування, знятий в аскетичному і реалістичному стилі. Головна мета грабіжників – дорогоцінності, але, на відміну від «Мальтійського соколу», в цьому фільмі Г’юстон розставляє акценти на інших речах. Йому цікава підготовка грабіжників, деталі їхньої професії, їхні думки і погляди на життя. Власне пограбування займає десять хвилин екранного часу, проте решту часу присвячено нарощенню саспенсу і повного залучення глядача в історію.

На той час уже досвідчений режисер, Г’юстон знову показав, як його досвід художника допомагає йому знімати фільми. Чітко вибудувані композиції і гра зі світлотінню можуть розповісти історію одним кадром, коли іншому режисерові знадобилися б усі п’ять. Вплив «Асфальтових джунглів» пізніше відзначився на всьому жанрі heist-movies (фільм про пограбування), а особливо на «Вбивстві» Кубрика і фільмах про друзів Оушена.

У затишному місці

In a Lonely Place, 1950, реж. Ніколас Рей

Богарт втретє з’являється в цьому списку і вперше не в ролі детектива – тепер він грає невдаху-сценариста на ім’я Діксон Стіл, якого звинувачують у вбивстві. У нього зав’язується роман з молодою актрисою Лорел Грей, але їхні стосунки позбавлені щастя – дикий і часом жорстокий характер Діксона лякає Лорел і викликає підозри у всіх оточуючих.

Одна з найбільш недооцінених ролей Богарта є центром і двигуном усього фільму, який покладається не на історію, а на харизму головного персонажа і емоції, які відчуває він і навколишні його люди. Особливо видатним виявилася і режисерська майстерність одного з перших справжніх авторів американського кіно Ніколаса Рея. Великий шанувальник психоаналізу, Рей також багато в чому поділяв ідеї екзистенціалізму, що особливо відчувається в цій картині. Багато мотивів фільму навіть перегукуються з такою класикою екзистенціалізму, як «Сторонній» Альбера Камю.

Відтворити відео
Відтворити відео

Цілуй мене до смерті

Kiss Me Deadly, 1955, реж. Роберт Олдріч
Найскандальніший фільм зі списку, «Цілуй мене до смерті» настільки шокував глядачів, що назавжди змінив імідж «хорошого хлопця-детектива». Абсурдність і навіть знущання над традицією нуару тут досягають апогею – Олдріч гіперболізує збоченість, насильство і біль, створюючи механізм бомби уповільненої дії. Діагноз режисера суспільству очевидний: апокаліптичним кінцем фільму ніби закінчується і класична епоха нуару, яка після такої постмодерністської провокації не буде такою як раніше.

Солодкий запах успіху

Sweet Smell of Success, 1957, реж. Александр Маккендрік

Багатьох персонажів з фільмів-нуар об’єднує спільна риса – жага успіху і агресивна боротьба за місце під сонцем. Часто заради успіху доводиться жертвувати найціннішим, до чого герої зазвичай не готові. Відчайдушне бажання бути успішним – характерна риса і головного героя «Солодкого запаху успіху» Сідні Фалько, який працює прес-агентом. Його кумир і найкращий друг Джей Джей Хансекер веде рубрику в газеті, вважається людиною успішною і впливовою, але також жорстокою і маніпулятивною. Фалько зі шкіри лізе, щоб догодити Хансекеру, тому погоджується виконати його «брудне» доручення.

Весь фільм побудовано на швидких і кмітливих діалогах (робота Кліффорда Одетса, який переписував сценарій прямо під час зйомок), які хочеться розібрати на цитати. Сюрреалістичність і навіть поетичність мови нью-йоркських представників преси вдалим чином контрастує з реалістичною манерою зйомки, за яку відповідав Джеймс Ванг Хау, один із найкращих операторів того часу. Все екстер’єрні сцени знімалися на натурі в Нью-Йорку, через що зйомки періодично переривалися натовпами фанаток Кертіса.

Відтворити відео
Відтворити відео

Відбиток зла

Touch of Evil, 1958, реж. Орсон Веллс

Фільм, який можна назвати епілогом до класичної епохи фільмів-нуар, був, за гіркою іронією, сам відзначений відбитком зла. Після того, як Веллс здав свій фільм студії, він був упевнений, що його режисерська кар’єра відновиться. У підсумку студія кардинально перемонтувала фільм, йому була присвоєна категорія B, і він демонструвався останнім на подвоєних кіносеансах.

Дійсно темний і безнадійний фільм розповідає про події на кордоні США і Мексики, в яких бере участь мексиканський коп Варгас, його дружина Сьюзі і, один з найбільших лиходіїв (у всіх сенсах), капітан Квінлан. Фільм починається з віртуозної трихвилинної сцени вибуху без монтажних переходів, яка задає настрій всьому фільму. Завдяки машині, яка під час вибуху перетнула кордон між Мексикою та США, встановлюється головна візуальна і метафорична тема фільму – неможливість задати хоч якісь межі: політичні, географічні, моральні чи духовні.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

0 0 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: