«Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча розповідає історію двох братів-близнюків із досить протилежними характерами – водія маршрутки Колі (Аміл Насіров) та поліцейського Васі (Раміл Насіров). Раптом брати дізнаються, що їхній батько, з яким вони давно не спілкуються, потрапив до лікарні в Люксембурзі. Після низки перепон і суперечок брати вирішують поїхати до нього.
Світова прем’єра стрічки відбулася на Венеційському кінофестивалі в секції «Горизонти» (Orizzonti). «Люксембург, Люксембург» вийшов іронічним, зворушливим, злободенним та щирим. Глядач(-к)ам кіно сподобалося, багато хто залишилися на Q&A – а це також красномовний фестивальний показник.
Наступного дня після прем’єри у Венеції ми зустрілися з братами Амілем та Рамілем Насіровими (виконавці головних ролей у фільмі, а також співзасновники й солісти гурту «Курган & Агрегат» – Moviegram) у пляжній кафешці на острові Лідо, через дорогу від Sala Darsena, де відбувся прем’єрний показ.
Ми поговорили про те, як вони потрапили до проєкту, чому так важливо було, щоби герої розмовляли суржиком, про паралелі в житті Аміла з Рамілем та Колі з Васею, про волонтерство, а також про те, чому у Венеції добре, але в Україні – значно краще.
Поговорімо про те, як усе почалося. Як ви познайомилися з Антоніо Лукічем?
Аміл Насіров (А.Н.): Як зараз 90% усіх знайомств, це було в соцмережах. Антоніо написав повідомлення мені й Рамілю в месенджері зі запрошенням зніматься в кіно.
Я не знав, що в месенджері є запит на переписку й не бачив запиту, а Раміл побачив. Ми зібралися, він каже: «От запропонували знятися в кіно. Ну, давай подумаємо».
Минуло два тижні, Антоніо пише: «Ви що, думаєте, що я якийсь пацан? Я серйозний режисер кіно, я вигравав нагороди. У мене було понад 100 000 зборів за «Мої думки тихі» (насправді фільм зібрав понад 10 мільйонів гривень – Moviegram), я серйозно вам пропоную в кіно зніматися». І ми такі: «Ну, гаразд».
Потрібно було їхати в Київ на зйомки, ми собі там кліп знімали. Антоніо каже: «Давайте ми з Вовою Яценком (продюсер фільму – Moviegram) приїдемо до Харкова, заберемо вас, по дорозі до Києва розповімо про кіно. І от ми їхали, десь біля Полтави зупинились, нам дали сценарій, по пʼять хвилин кожен прочитав і Антоніо сказав: «Усе, я хочу, щоби ви знімалися».
Отакий кастинг був. Потім ми ще вареники з вінегретом з’їли, типу підписали документ варениками з вінегретом.
Коли я вперше прочитав сценарій, подумав: «Таке кіно я б глянув»
Коли ви прочитали сценарій, що вас зачепило найбільше?
Раміл Насіров (Р.Н.): Коли я вперше прочитав сценарій, подумав: «Таке кіно я б глянув». Хоча той сценарій, який ми читали, доволі сильно змінився до моменту зйомок. У тому сценарії мого персонажа було мало, можна сказати, що він не був головним героєм. Просто був брат у Колі. А потім ми спілкувалися, щось допридумували, то там уже получилось, що в нас два головні герої.
Мені здалося, що це дуже класна ідея, що головних героїв двоє і вони, з одного боку, дуже різні, а з іншого – доповнюють одне одного. Цікаво, що це не було першочерговим задумом.
Р.Н.: Нам сподобалася ідея Антоніо, що він розділив свої переживання, щоби показати все не через одного професійного актора, який класно зіграв свою роль, а через братів-близнюків.
А.Н. (сміється): Ага, через двох непрофесійних акторів, щоб хоча б у сумі один «нормальний» актор вийшов.
Насправді якби я не знала, що ви музиканти, а не актори, я б не здогадалася. Персонажі вийшли органічними, ще й із характерною мовою. До речі, розкажіть про суржик.
Р.Н.: Кінцевий результат такий органічний, тому що нам не довелося грати. Ми в житті спілкуємося суржиком. Коли ти не вчиш слова, а просто говориш своїми словами, виходить усе природно.
А.Н.: В чому проблема з сучасним українським кіно: раніше фільми були російською мовою, потім стали знімати все українською і багато акторів(-ок), які грають, усе життя спілкувалися російською. Це класно, що вони розмовляють українською в кіно, але воно не завжди звучить органічно.
Р.Н.: Ми знали, що це за собою понесе, тому що наша творчість, усі пісні – це все на суржику і ми стикаємося з коментарями типу: «Собача мова, ви паплюжите українську мову». Але чому ми маємо його уникати, якщо в Україні він є? Ми казали Антоніо: «Ти розумієш, ми знаємо що буде». А він сказав: «Мені байдуже. Воно єсть. Чому ми маємо про це мовчати?».
А.Н.: Це є в нашому суспільстві. Суржик – це українське.
Р.Н.: Але, як ви помітили, нам не складно розмовляти українською взагалі.
Я от раніше всюди суржиком, а зараз, якщо це якесь інтерв’ю або там спілкуюсь з незнайомими людьми, – мені взагалі не складно розмовляти українською мовою. Мені не потрібно підбирати слова, думати наперед, мені легко. Тому це вже така позиція, що від суржику я не збираюся відмовлятися.
Кінцевий результат такий органічний, тому що нам не довелося грати.
Ви одразу знали, що це, значною мірою, документальна історія самого Антоніо?
Р.Н.: Ми зібралися ввечері напередодні дня, коли вже мали починати знімати фільм. Антоніо прийшов до нас в номер, ми довго вночі розмовляли, і він нам розказав свою історію. І ми тоді взагалі ще глибше проникнулися.
А.Н.: Але тоді ми також відчули, що відповідальність, яка лягла на наші плечі, була максимальною, щоб не зіпсувати увесь цей сценарій, тому що людина своє життя поклала в нього.
Були у вас улюблені моменти в фільмі, які вас особливо зачепили?
Р.Н.: Так, один момент такий був. Антоніо дуже хотів, щоби тата в кінці фільму зіграв саме наш батько. Ми йому казали, що це така собі ідея, батько не зможе цього зробити, в нього не вийде нормально.
Антоніо захотів, щоб це був саме тато і так трапилося, що у нього був один знімальний день і він співпав із Днем батька на початку червня. І тато приїхав на знімальний майданчик і коли за 10 хвилин до зйомок мені сказали, що сьогодні за свято, я проникся цим моментом.
А.Н.: А мені ще хочеться сказати про сцену з Людмилою (акторка Людмила Саченко, виконавиця ролі Надії Петрівни – Moviegram). Це акторка, яка грала бабушку. Вона, на жаль, померла, так і не побачивши цей фільм.
Дуже добра бабуся була, дуже хороша людина. Їй на майданчику було шкода всіх дівчат-асистенток, всіх, хто там був – гримерів(-ок), дизайнерів(-ок). Вони там усі за нею бігали, щоби допомогти з гіпсами (реквізит – Moviegram), а вона в усіх питала: «Чи вас кормили? Чи ви не голодні?».
Яке ваше ставлення до персонажу Колі? З одного боку, він такий трикстер, людина, яка привертає увагу, з іншого – розумієш, що він не все робить так, як слід. Чи може він, навпаки, цікавий саме тому, що такий неідеальний?
А.Н.: Я в житті взагалі спокійний, неагресивний, ні на кого не кричу. Тобто, на близьких можу кричати, але з незнайомою людиною я не буду влізати в суперечку, щось говорити погане. Я далекий від цього персонажу, але розумію його, розумію, що це така робота.
Він – маленька людина, не з заможної родини. Зрозуміло, звідки в нього вся ця агресія і так, в принципі, персонаж стає тобі близьким. Ну, тобто, це не означає, що в мене ціль в житті їздить бабок збивать на маршрутці. Просто розумієш, як на нього вплинуло те, що він виріс без батька.
Коли я дивлюся на нього з точки зору глядач(-ки)а, думаю: «Так нічого ж поганого в цьому персонажі нема. Ну да, хамить, але ж, по суті, він адекватна людина, і це навіть зрозумів сам. Тому, можливо, не так все погано».
Р.Н.: Я думаю, такий персонаж, як Коля, не пропаде ніде.
Антоніо дуже хотів, щоби тата в кінці фільму зіграв саме наш батько
А щодо Васі, він, за задумом, від початку був таким ідеальним, у порівнянні з Колею, щоби створити сильне протиставлення? Тобто вони ніби дві частини однієї людини – якщо їх зліпити, то вийде одна «більш збалансована» особистість.
Р.Н.: У мене старший брат поліцейський, і я в деякі моменти бачив у цьому персонажі свого брата. Тому, що мій брат старший – це хороший поліцейський, який живе від зарплати до зарплати. Це важко, але він був ще з часів міліції, він не просто пройшов курси в шість місяців і став поліцейським. Він вчився після школи, в казармі жив, усю школу цю пройшов і от такий він. У деяких моментах я черпав від нього натхнення.
Цікаво, що так співпало. І Антоніо цього не знав?
Обидва: Ні, Антоніо цього не знав.
Одразу стало зрозуміло, хто кого буде грати?
Обидва: Так, одразу. Він на нас подивився і сказав: «Ти будеш цей, ти будеш цей».
Як би ви по жанру визначили? Це драма? Це комедія?
Р.Н.: Це трагікомедія.
А.Н.: 70% драми на 30% комедії – тобто, більше драма. Це якраз такі фільми, які мені подобаються: де можна з чогось посміятися, над чимось задуматися, посумувати. Можна сказати, що це мій улюблений жанр.
Якщо Антоніо чи хтось інший знову покличе вас у кіно, будете зніматися?
Р.Н.: Думаю, що так. Але тепер важко буде після цих героїв щось інше зіграти. Тут ми були собою.
А.Н.: Та ну як. Я собою не був.
Ну тобто вам, Аміл, треба було більше відходити від себе.
А.Н.: Нам дозволяли імпровізувати, ми могли щось від себе добавляти, і це приємно, що Антоніо деякі ці моменти залишав.
Наприклад, де я в ванні лежав і репетирував фрази, які я буду говорити Ларисі Петрівні, коли прийду вибачатися, – там, в основному, імпровізація. Я просто вже в роль увійшов і думаю: «От він падла такий, цей Коля. І якщо він падла, він міг би так сказати. І так оце пішло, там і дійшло до матюків».
Нам дозволяли імпровізувати, ми могли щось від себе добавляти, і це приємно
Розкажіть ще про волонтерство. Ви відразу почали, створили окрему платформу для цього?
Р.Н.: Десь на другий тиждень ми почали збирати кошти своїх підписни(-ць)ків і передавати їх знайомим, перевіреним волонтер(-к)ам. Це ми були в Близнюках (тут же відбулася українська прем’єра фільму – Moviegram), на нашій малій Батьківщині. Потім ми переїхали в другу область, там, де взагалі тихо, і знайомі наші дали офіс, сказали: «Хлопці, у вас є офіс, у вас є ми, ми будемо вам допомагати. Давайте починати разом». І там масштаби нашого волонтерства стали набагато більшими. Ми почали купувати форми, взуття, дрони, рації, автівки.
А.Н.: Це тому, що в нас дуже активна аудиторія. Все, що ми робимо – завдяки донатам людей, які нам довірилися. Сподіваюся, вони бачать, що недаремно довірилися, тому що ми кожну гривню вкладаємо в діло. Ми не як фонд працюємо, ми самі по собі. І ми звітуємося просто за все, за кожну пару шкарпеток.
Р.Н.: Коли на первих порах ми купили один тепловізор, то так раділи! Тоді ще курс не був великий. За 30 чи за 40 тисяч купували хороший тепловізор. І ми раділи, всі говорили: «Вау! Ви назбирали на тепловізор!».
Наразі, щоби купити тепловізор, нам не треба збирати на нього пару тижнів, ми можемо назбирати на нього за день.
А.Н.: Ми не перестанемо дякувати людям, нашим підписникам, які донатять. Приємно чути від військових, як ми їм допомогли. Приємно знати, що ти корисний, ти допомагаєш своїй країні.
В першу чергу я не люблю, коли кажуть: дякуємо вам, що ви допомагаєте. Ми робимо це не за свої кошти, ми робимо це за кошти, які люди скидують. Скидують звичайні україн(-ки)ці, які хочуть мирного неба над головою.
Ми ще самі зрозуміли, що довго сидіти не можна, потрібно ще якось творчістю займатися. Ми придумали формат типу стендап і поїхали в тур і, самі того не очікуючи, назбирали з п’ятьох міст на бус Volkswagen і передали нашим військовим.
Р.Н.: Це вже після того, як ми зрозуміли, що можна не тільки просити гроші, а й самому щось зробити.
Чи є у вас якісь побажання до перегляду фільму?
Обидва (доповнюючи одне одного): Хочеться, щоби глядач(-ки)і відчули. Хочеться, щоби наші україн(-ки)ці подивилися цей фільм, розслабилися. Зрозуміли, що в Україні є талановиті режисери, як Антоніо, є команди, які круто знімають, роблять красиву картинку, що в Україні є хороші фільми і їх можна дивитися. Хочеться просто, щоби люди відпочили, розслабилися і отримали задоволення.
