Великий роман Альфреда Дебліна приваблював кінематографістів своєю вагою в буквальному та метафоричному сенсі. Сотні сторінок пригод Франца Біберкопфа показували Німеччину країною швидких змін. У такій державі сильна особистість може хіба що стати надлюдиною або збожеволіти, що, власне, і трапилося зі Францом. Утім, підступитися до екранізації наважувалося небагато режисерів.
Для Райнера Вернера Фасбіндера це був magnum opus – вершина його творчих напрацювань, адже три роки підготовки та п’ять місяців зйомок залишили слід на його здоров’ї – він помітно схуд, а через 2 роки після виходу серіалу помер від кокаїнового передозу. Для нової версії Бурхана Курбані все було набагато простіше, адже виробництво не вимагало таких ресурсів. Формат тригодинного фільму дав можливість кінопрокату.
Звісно, можна згадати ще одну екранізацію роману Дебліна, до якої він сам доклав руку як сценарист. Вона вийшла за два роки після появи книги, але за свої 90 хвилин хронометражу ледве встигає переповісти історію Франца Біберкопфа. Тому залишається простір для аналізу персонажів, історії та фіналу обох кінопроєктів.
VS
Сюжет
Як і версія Фасбіндера, стрічка Курбані рухається в напрямі, на якому немає зупинок для саморефлексії головного героя. Відмінність між двома проєктами полягає передусім в актуалізації роману. У серіалі Франц Біберкопф виходив із в’язниці, починав нове життя, але знову і знову ставав на шлях злочинності. Його зв’язки зі світом криміналу призвели до втрати коханої людини та, зрештою, до божевілля.
Дія серіалу відбувається у 1927-1928 роках, тому на фоні ще майорить свастика як символ націонал-соціалізму, до якого подеколи виражає прихильність головний герой. Контроверсійність Франца полягає ще й у його взаєминах із жінками, якими він радше любить володіти, ніж займатися з ними сексом.
Оскільки формат 14-серійного проєкту дозволяє не поспішати в сторітелінгу, Фасбіндер переконливо та повільно демонструє пристрасть між чоловіком та жінкою. Здавалося би, телевізійне виробництво змусило б його приховати такі деталі, але режисер не відступив від того, за що його й люблять синефіли досі – за відмову від цнотливого зображення любові.
У повному метрі 2020 року події перенесли в наш час. Франц перетворився на темношкірого Френсіса. Йому пропонують торгувати наркотиками, він погоджується і стає найпрофесійнішим дилером на районі. Подібно до серіальної версії, Френсіс втрачає руку в автомобільній аварії, але далі впевнено торує шлях до статусу успішного багатія. Втім, вбивство коханої дівчини Міце звертає його життя до лікарняного ліжка.
Райнер Вернер Фасбіндер дозволяє собі присвячувати окремі серії «Берлін, Александерплаца» алкоголізму Біберкопфа або його сексуальним пригодам, що спускає швидкість історії на гальма. Бурхан Курбані пішов протилежним шляхом, зробивши сюжет динамічною відеогрою, у якій Френсіс пускається берега швидко. На відміну від серіалу, він не колишній в’язень. За сюжетом, Френсіс перепливає море, щоби дістатися Європи. Тому Німеччина для нього – це реалізована мрія, моральні орієнтири якої він для себе змив ще у воді.
Якщо хочеться детального відтворення історії з книги, потрібно рушати в 14-серійний «Берлін Александерплац». Попри тригодинний хронометраж, версія Курбані виглядає енергійнішою за свого попередника. Й оскільки цей двобій – не порівняння з першоджерелом, повнометражний фільм забирає перемогу завдяки своїй чіткості та лаконічності.
Персонажі
В обох екранізаціях діють ті самі головні герої, але сучасність у фільмі 2020 року неминуче змінює й самих персонажів, і враження про них. Стрічка не має натяків на націонал-соціалістичний рух, але є вагомим висловлюванням про еміграцію в Німеччині. Френсіс вчить німецьку мову за іменниками й особливо зациклюється на слові «шкіра», адже бути темношкірим у європейській країні все ще несе за собою ризик бути побитим або вбитим.
Фасбіндера расові питання цікавлять менше, адже його історія робить наголос на особистій кризі та страху перед невідомістю. Франц Біберкопф уже немолодий чоловік, життя якого вимірюється у стосунках із жінками та законом. Його проблеми складаються з рутини, яку переживав середній клас у 1920-х роках: алкоголізм, вуличний розбій та депресія від розлуки. Начебто нічого й не змінилося з тих часів, тому «Берлін, Александплац» – такий ласий шматок для інтерпретацій.
Френсіс на відміну від Франца здається не таким освіченим у своєму виборі й від того новий герой екранізації роману Альфреда Дебліна почувається впевненішим. Він бере все, що йому не належить та вільно розмовляє з людьми, які вищі за соціальною драбиною. Його внутрішній світ допомагає розкрити закадровий голос, адже Біберкопфа потрібно зберігати мовчазним. Для решти персонажів він грає роль німого міфу, який чоловіки розгадують за допомогою маніпуляцій, а жінки – сексу.
Ватажок банди Райнхольд, який заохочує Франца знову піти стежкою бандитизму, в обох проєктах зберігає харизматичність. Для серіалу Фасбіндера це такий собі Мефістофель, що спокушає головного героя та, зрештою, руйнує його життя без шкоди для себе. Райнхольд у повному метрі сприймається радше як Джокер, який захоплює ідеями хаосу, але не виглядає таким впливовим, як його серіальна версія.
Найбільше шкода персонажку Міце, що використовується обидвома режисерами як інструмент для кохання та депресії головного героя. Їй відчутно бракує власних бажань та думок, що вирізняли б Міце з-поміж інших жінок Франца або Френсіса.
Як би не старався Бурхан Курбані, йому не вдається втиснути в три години фільму об’ємних персонажів. Час допомагає Райнеру Вернеру Фасбіндеру показати своїх героїв із різних сторін, водночас і спровокувати співчуття в глядача, і відразу відвернути симпатію аудиторії від Франца, Райнхольда та Міце. Режисеру вдається зберігати нейтралітет із персонажами, що дозволяє краще пізнати їхній внутрішній світ. Тож тепер у нас нічия.
Фінал
Обережно – спойлери!
«Берлін Александерплац» – це роман про процес перетворення, а не його результат. Серіал і фільм визнають це й користуються аудіовізуальними елементами, щоби правильно підкреслити перевтілення Франца/Френсіса. У серіалі це туманна завіса перед персонажами, у фільмі – неон та ембієнт, що синхронізується зі стуком серця.
Фасбіндер залишає головного героя у своєрідному чистилищі, що насправді є лікарнею для душевнохворих. Франц асоціює її з раєм, куди спустилися янголи. Бруківка цього раю всіяна свічками та квітами. Але навіть в Едемському саду Франц хоче вирити собі могилу, бо не знаходить заспокоєння після смерті Міце. Зрештою, він видужує, Райнхольда саджають до в’язниці за вбивство, але гепі-енд залишає відчуття недомовленості, нехай епілог і триває понад годину. На титрах Фасбіндер вирішує нагадати про смерть Міце брутальним зображенням її катувань у лісі. Від такого рішення лишається неприємний післясмак.
Повнометражна стрічка рухається до фіналу стрімкіше, тому враження від перебування Френсіса в лікарні гостріші. Він там зовсім недовго й без галюцинацій, але відразу помітно, наскільки інтер’єр здається йому чужим. Епілог залишає Френсіса не лише зі справедливим розвитком подій (Райнхольд знову отримує по заслузі), але й із дитиною на руках. Тому продовження дарує надію на хороше життя після довгих поневірянь.
За фінал варто віддати пальму першості «Берлін Александерплац» 2020 року, адже він не затягує підсумок на декілька розділів. Френсіс має право на щастя і фінал наочно доводить це, даруючи йому можливість стати батьком. Не фокусуючися на сюрреалістичних видіннях, Бурхан Курбані зберігає єдину інтонацію до кінця фільму. Його стрічка виграє, як у форматі історії (потужного стресу), так і в інтонаціях (жодних моральних настанов у закадровому голосі).
