Цьогорічний Берлінале складає гнітюче враження пустки. Замість 3000+ акредитованих журналістів на показах можна було побачити 1600 (і це без урахування заражених Covid-19 – їх із кожним днем ставало більше). 50% заповненість залів, онлайн-система квитків, відсутність вечірок та перенесення кіноринку онлайн сприяли тому, щоб фестиваль набув ексклюзивного формату – настільки ексклюзивного, що складається враження його непотрібності.
Разом з тим, задуми фільмів теж страждають від втрати масштабів через пандемію – події більшості тих стрічок, які я переглянув, відбуваються в одній кімнаті. Ця одноманітність відбивається і на глядацьких враженнях. Оплески аудиторії вже не такі рясні, а обговорення в коридорах кінотеатрів не такі палкі, як два роки тому. З продовженням пандемії, ймовірно, й продовжиться тенденція такого роду кінофестивалів – без фестивального вайбу та жвавих дискусій. Але ось три фільми, про які після показів згадували найчастіше.
«Петер фон Кант» Франсуа Озона
Peter von Kant
Замкнувшися у своїй кімнаті, режисер Петер фон Кант щодня чекає фінансування на свій наступний проєкт. Воно нарешті надходить від Баварії, а разом із ним приходить ще одна радісна звістка – автор знайшов нового актора Аміра. Петер закохується в нього, обіцяє головні ролі та змушує юнака переїздити до себе. За дев’ять місяців його життя вже неможливе без Аміра, тому воно заповнюється стражданнями щоразу, коли актор провокує чоловіка на ревнощі.
Озон дозволив собі вільно інтерпретувати «Гіркі сльози Петри фон Кант» (Die bitteren Tränen der Petra von Kant) про успішну модельєрку, яка має напружені відносини з матір’ю і ще гірші з донькою. Натомість режисер зняв щось ближче до «Афериста з Tinder», ніж до драми Фассбіндера. Крім гендерної зміни, є тут зміна й інтонаційна – сюжет переповідається з помітною долею трагікомедії.
Петер у версії Озона хоча і здається повним бовдуром на початку, у другій половині фільму отримує таку драму, що глядачу мимоволі хочеться його пожаліти. Цю роль «міцного плеча» бере на себе акторка з оригіналу Фассбіндера Ганна Шигула, а сам фон Кант завдяки блискучій грі Дені Меноше візуально перетворюється на портрет Райнера Вернера. Іноді схожість аж лякає.
Через замкнену локацію, яку майже ніколи не покидають дійові особи, складається враження театральної вистави. Втім, якщо придивитися до всіх фільмів цьогорічного Берлінале, кімната – одна з небагатьох можливостей знімати кіно під час пандемії. Втім, через брак гостроти у сюжеті це кіно забувається швидше, ніж інші фільми режисера.
«Кома» Бертрана Бонелло
Coma
Фільм починається з німого прологу з імітацією VHS-плівки, на якій ледве щось помітно. Зверху режисер транслює субтитрами свої думки щодо пандемії, своєї фільмографії та дорослішання 18-літньої доньки Анни – їй він присвячує «Кому». Далі Бонелло не робить глядачеві легше: змішуючи стоп-моушн, відео з камери спостережень, анімацію та трилер у стилі скрінлайф, він показує, наскільки самоізоляція людини може бути схожа на кому.
В експериментальній драмі режисера все-таки є сюжет: головна героїня купує в інфлюенсерки з youtube Патриції Коми іграшку «Окровитель» (квадрат з чотирма кольорами). Щоби виграти в неї, потрібно повторити заданий алгоритм появи кольору на квадраті. І протагоністці це вдається, але її це не радує, а навпаки – у неї складається враження втрати власної волі, а вночі їй сниться темний ліс, де за нею спостерігають привиди.
У Бонелло був намір зняти кіно лише для своєї доньки, але вийшло, що зняв він його для себе. Бажаючи сказати так багато (тут ще і про глобальне потепління є), у нього не виходить сказати принаймні щось. Звісно, можна зняти заповіт для своїх нащадків, але без уникнення пафосу та патетики це ледве можливо. Після жанрової «Ноктюрами» та атмосферної «Крихітки зомбі», «Кома» має вигляд перемикання каналів о третій ночі – щось може й зачепити погляд, але більшість контенту проходить повз.
«Чорні окуляри» Даріо Ардженто
Black Glasses
На секс-працівницю в Римі нападає маніяк, задушуючи її зашморгом до смерті. Її колежанка вирішує вислідкувати вбивцю, але під час погоні потрапляє в аварію, втративши зір та збивши батьків випадкового хлопчика. Секс-працівниця разом із хлопчиком намагаються відплатити маніяку за все, що він з ними вчинив.Кажуть, що коли культовий режисер через багато років знімає нове кіно і воно таке ж, як попереднє, то він повертається до форми. Звісно, мова йде про якісні фільми, якщо такі були в автора в минулому. Даріо Ардженто не знімав хітів уже багато років, а його новий джалло-горор не витримує перевірки на логіку та етику, – з поваги до режисера його можна назвати «старомодним». Крізь пальці в ньому помічаєш фарс або якийсь постмодерністський слешер, але це тільки за умови надивленості в сучасному кіно.
Горор як жанр за останні кілька років перевинайшов себе, у ньому почали з’являтися соціальні та расові коментарі, але «Чорні окуляри» перебувають у вакуумі низькоякісних жахів епохи DVD-добірок. Якби не ім’я Ардженто, навряд чи б це кіно показали на Берлінале. Єдине, що віддалено нагадує руку майстра – робота зі саундтреком, але у візуальній та сценарній частині його вже давно переплюнули такі послідовники джалло, як Едгар Райт та Ілай Рот.
This playlist sets the mood of serenity and calmness. If you’re a big fan of anime, it gives the hints of nostalgia, as we took a lot of tracks from Japanese animation. It’s something to play in the background while you’re working on your projects. Enjoy!
