текст: Соня Вселюбська, Наталія Жук, Алекс Малишенко
«Музика»
Music, реж. Ангела Шанелець
Синопсис фільму містив вбивство, інцест, цитування міфу про Едіпа та події тривалістю у понад 20 років, але виявився набагато страшнішим за саму картину.
«Музика» вийшла цілком класичною роботою для Ангели Шанелець – непривітною, не балакучою та справляючою на глядач(-ок)ів снодійний ефект. Всі гучні повороти у фільмі не акцентовані та вкрай повільні, тому є сенс забути про сюжет і намагатися насолоджуватися безпосередньо процесом перегляду.
Водночас назва фільму себе цілком виправдовує, бо музика у фільмі справді чудова – починаючи від Вівальді та закінчуючи інді-піснями а капела. На контрасті з беземоційною грою і безбарвністю, саме музика стає порятунком і головним джерелом енергії та хоч якоїсь динаміки.
Є ціла категорія сімейних фільмів, знятих жінками, де велику роль відіграють діти і так складається, що подібне кіно виходить одночасно дуже глибоким, емоційним та душевним. З прикладів можна навести «Дива» Аліче Рорвахер, «Алькаррас» Карли Сімон і тепер – «Тотем» Ліли Авілес.
«Тотем» показує банальну історію про молодого батька, який помирає від раку та чисельних родичів, які вирішують поздоровити його з днем народження з присмаком останнього зібрання у такому складі.
Втім, Лілі Авілес вдається наповнити стрічку глибокою емпатією до кожних персонажа та персонажки фільму і при цьому наситити кадри нестримним життям. Тут постійно щось відбувається: дитина грається з котом, дідусь стриже бонсай чи дівчинка показує підготовлений заздалегідь номер.
Ця вітальність не дає історії скотитися у песимізм. Навпаки, вона залишає після себе неймовірний посмак надії, що якась магія та й врятує доброго тата-художника: чи то дивної шаманки, яка намагалася вигнати привида, чи то магія кіно.
«Тотем»
Totem, реж. Ліла Авілес
«Велика колісниця»
The Plough, реж. Філіпп Гаррель
Це дуже особиста історія, яку Філіпп Гаррель присвятив своєму тату – відомому лялькарю. Вже у зрілому віці, той звернув на іншу кар’єрну стежину та став відомим й успішним актором, започаткувавши грандіозну кінодинастію Гаррелів. Зараз вона тішить своїми роботами та талантами кіноман(-ок)ів в усьому світі.
«Велика Колісниця» розповідає історію родини лялькарів, яка після смерті батька і головного ентузіаста своєї справи намагається знову знайти себе. Герої(-ні) пробують зрозуміти, чого кожен з них насправді прагне від життя та чи залишається в цих прагненнях місце для маленького лялькового театру.
Роль старшого сина/брата, якому першому стає сміливості залишити ляльковий театр з його казками заради «Гамлета» та великої сцени, грає найвідоміший з молодих Гаррелів та найчастіший гість у фільмах батька – Луї.
Збіг імен у вигаданому і в реальному життях було важливим моментом для сюжету. Тому Естель Гаррель, якій цей збіг здався дуже дискомфортним, довго вмовляла перейменувати її героїню на Марту. Це їй, зрештою, вдалося, адже, яким би цілеспрямованим режисером не був Філіпп Гаррель, він перш за все люблячий батько. І це дуже видно, як на екрані, так і в реальному житті.
Цей фільм не є новим словом ні в світовому кінематографі, ні у фільмографії Філіппа Гарреля. Втім, якщо ви любите атмосферні сімейні історії, Париж, театр, фірмові кучері та профілі молодих Гаррелів, то вам від цього фільму, скоріше за все, буде приємно, тепло та красиво. А це, в нашому стурбованому і психотравмувальному світі, досить непоганий ефект від півторагодинного фільму.
Гай Натів, який не живе в Ізраїлі вже багато років, зазіхнув на одну з найбільш контроверсійних тем цієї держави – історію Голди Меїр і початку війни «Судного дня». У жовтні 1973 року прем’єр-міністерка зробила помилку, не прислухавшись до попереджень про напад Єгипту та Сирії напередодні найсвятішого єврейського свята. Голда відмовилася проводити повну мобілізацію, внаслідок чого країна зазнала великих втрат.
Фігура Голди в Ізраїлі часто демонізується. Натомість режисер будує деталізований і радикально суб’єктивний портрет Голди Меїр, деконструюючи її образ. Він великим планом концентрується на її емоціях, страхах та сумнівах. При цьому формально фільм дуже гучний і сміливий: він не цурається використовувати аудіо ефекти, сюрреалістичні сцени та обмежений дієгетичний простір.
Гелен Міррен дивує настільки глибоким вживанням у роль, що коли на екрані миготять архівні кадри, складно розібрати, де саме справжня Меїр. Окремо хочеться наголосити, що цигарки у «Голді» – це окремий важливий герой, бо палять там у кожній сцені. Навіть посеред променевої терапії від онкології – Голда підпалює нову. На пресконференції режисер пояснив, що надмірне паління – це не просто звичка реальної Голди, а й метафора невідомості у вигляді туману навколо.
«Голда»
Golda, реж. Гай Натів
«Ти мене любиш?»
реж. Тоня Ноябрьова
Коли весь світ руйнується протягом одного дня, раптом стає так важливо, щоб тебе любили. Просто любили. Тому ти питаєш своїх рідних та коханих, знову і знову: «Ти мене любиш?» Але робиш це так для них невчасно, що ніколи не отримуєш саме ту відповідь, на яку чекаєш, адже їх світ теж летить під три чорти.
«Ти мене любиш?» – друга повнометражна робота Тоні Ноябрьової. Вона розповідає про 17-річну Кіру, яка раптово дізнається про розлучення своїх батьків, яке співпадає з непевними 90-ми.
У фільмі режисерка майстерно висвітлює тему пошуків себе і самоідентифікації в часи, коли ні стабільності, ні впевненості, ні логіки, ні здорового глузду більше не існує.
У таких умовах їй допомагає вижити тільки любов. Любов до самої себе, без сподівання на інших. Адже, одного разу полюбивши себе по-справжньому, скоріше за все не розлюбиш. А людина, яку сильно люблять насправді живуча. Дуже живуча.
У липні 2014-го року російські найманці збили малазійський боїнг, внаслідок чого загинуло 298 людей. Багато хто вірив, що цей воєнний злочин призведе до рішучої реакції міжнародної спільноти й зупинить сепаратистські рухи на сході України. Втім, так не сталося.
Док «Залізні метелики» глибоко занурюється у цю тему та намагається показати її архітектоніку. Тут ідеться і про збиття росіянами МН-17, і про реакцію міжнародної спільноти, і про пропагандистський дискурс навколо цієї події. Залишається місце й емоційній правді, яка тримається на унікальній формі.
Формально Любий якимось чином вміщує у фільм максимально непоєднувані речі: споглядальну документалістику та танцювальний перформанс, анімацію та сюжети теленовин. Емоційно він вибудовує складне полотно, де трагедія йде поруч з абсурдом, але при цьому зберігає повагу до жертв катастрофи.
Новий виток війни, який згадується у стрічці, нагадує «стурбованій міжнародній спільноті» до чого може призвести толерування зла. Хочеться вірити, що цей меседж «Залізних метеликів» буде почутий. Але ще більше хочеться, щоб цей урок був засвоєний і без чергових нагадувань.
«Залізні метелики»
реж. Роман Любий
«Всередині»
Inside, реж. Васіліс Катсупіс
Можливо, найбільший подарунок для фанатів Віллема Дефо – це дебютний повнометражний фільм грецького режисера Васіліса Кацупіса.
За сюжетом крадій прибуває у розкішний нью-йоркський пентхаус, щоб поцупити дорогоцінні витвори мистецтва. Щось іде не так, і герой залишається заблокований у квартирі з непробивними дверима та вікнами. Згодом виявляється, що у будинку геть відсутня вода, а у холодильнику із запасів – трохи червоної ікри та крекери.
Приблизно 90% екранного часу припадає на весь спектр таланту Дефо, який знову повністю віддав себе фільму. Він буде пити, малювати, запалювати багаття, розповідати анекдоти і повільно божеволіти у марних спробах вибратися з пастки. Так, попереду йде перформанс актора, і тільки після – сам фільм та режисерські ідеї.
«Всередині» рефлексує на тему ковідної ізоляції та продовжує модну сьогодні тематику eat the rich (буквально – «їж багатих»). Зокрема на це натякає і те, що один із продюсерів картини працював над «Трикутником смутку». Проте, режисер підкреслює, що йдеться насамперед про мистецтво, яке, як він стверджує, є одним із головних героїв картини.
Айра Сакс у кожному своєму фільмі розглядає любовні багатокутники гетеросексуальних та гомосексуальних стосунків. Якимось чином у нього щоразу виходить знайти нову точку зору на цю більш ніж, здавалося б, обридливу тему.
От і цього разу він розповідає про те, як режисер (Франц Роговський) зраджує своєму чоловіку-художнику (Бен Вішоу) з вчителькою (Адель Екзаркопулос). Все це супроводжується майстерно знятими чуттєвими секс-сценами та драмою у результаті якої глядач(-ки)і ненавидять героя Роговського.
Айра надихається духом американського та французького кіно 1970-х, в якому знову і знову знаходить необхідний інструментарій, щоб говорити сучасно та про актуальне. І хоча його історія може здатися аж надто драматичною, це саме та драма, заради якої і ходять у кіно вже понад сотню років.
«Пасажі»
Passages, реж. Айра Сакс
