текст: Соня Вселюбська, Наталія Жук, Алекс Малишенко
«Манодром»
Manodrome, реж. Джон Тренгов
Зірковий і несподіваний тандем Едрієна Броуді та Джессі Айзенберга з досить цікавим, на перший погляд, синопсисом, був багатообіцяючим, але, на жаль, виявився малорезультативним.
Головний герой Ральфі – водій Uber і майбутній батько. Матеріальних благ у молодій родини вкрай мало, а навколишніх радощів ще менше, тому вечорами герой намагається втішити себе у спортзалі під гучний рок. Знайомий Ральфі запрошує головного героя у секту повну травмованих чоловіків, що читають афірмації під керуванням героя Броуді. Зламаний Ральфі нарешті відкривається (на жаль, не глядачеві, а тільки секті) і знаходить братство, де головний канон – це повага і насильницька поведінка, яка заохочується спільнотою.
Чудова ідея з дещо похмурим сетингом, певний час перегляду дозволяють пробачати дивні режисерські рішення. Зачаток симпатичної ідеї про дослідження маскулінного насильства в соціумі та його прогресії з’їдає сам себе останні 30 хвилин і опускається до рівня стереотипно гомофобної думки, начебто зламаний маскулінний чоловік – це латентний гей.
Айзенберг більшу частину екранного часу чудово відіграє з насуплено-тупуватим поглядом, а доповнюють його образ варені джинси і безглузді светри, що обтягують +10 кілограмів, що були набрані для ролі. Водночас Броуді, хоч і старається, здається, отримав зовсім не свою роль.
Алекс Малишенко
Мабуть, найкрінжовіший та найбільш позбавлений сенсу фільм фестивалю. Джакомо Аббруццезе зазирнув у паралельний всесвіт і зняв стрічку про білоруса (стидна роль Франца Роговського), який вступає у Французький легіон. У цьому світі білорусь не воює з Україною, а кордон з Польщею охороняється лише двома втомленими дядечками. А ще тут розмовляють російською зі смішним акцентом, п’ють бордо та заливають душевні рани горілкою.
Абсолютно безжалісний до логіки сюжет прикривається довершеним візуалом, фактично косплеєм Ніколаса Віндінга Рефна. Видно, що Аббруццезе дивився його багато і у вільний час змушував оператора та художника-постановника відтворювати візуальні цитати з творів данця.
Схожа тут і музика, написана відомим електронним музикантом Vitalic. Вона звучить так часто, що інколи можна забути, що перед нами не мюзикл, але саме це дозволяє їй прикривати ті чи інші провали автора. Шкода лише, що вона не перекриває діалоги.
Disco Boy
реж. Джакомо Аббруццезе
Наталія Жук
Дебютант у повному метрі Джакомо Аббруццезе вирішив зняти стрічку-притчу про те, як в душу і тіло мігранта-найманця вселяється душа вбитого ним екологічного повстанця-терориста.
За словами режиссера, він хотів створити універсальну історію про конфлікт двох функцій, двох систем, двох світоглядів і про душу жертви, яка повністю перебудовує душу агресора.
Фільм візуально красивий, дещо нагадує по стилістиці Рефна, але без притаманної йому графічної жорстокості. Крім того, увесь саундтрек до стрічки було написано відомим електронним музикантом та діджеєм Vitalic.
Найпрекрасніше і найзмістовніше, що є в цьому фільмі, – це танці та Франц Роговський в ролі легіонера з білоруським походження в очікуванні французького паспорту – Алекса (у минулому – Алєксєй). Втім, попри країну походження героя, жодних згадок про війну в Україні ви тут не побачите.
У фільмі є сильна сцена, що надовго залишається в пам’яті. Це сцена африканського шаманського танцю у виконанні героя Роговського в білоруському клубі (sic!) в Парижі. Можливо, саме заради неї варто додивитися цей фільм до кінця.
Наталія Жук
Легенду німецької режисури Маргарет фон Тротта досить довго переслідував образ і непроста історія життя австрійської поетки та феміністки Інґеборґ Бахман.
Вона одразу вирішила, що Бахман повинна зіграти саме Вікі Кріпс («Корсет») і ніхто інший. На роль Макса Фріша, – головного кохання в житті Інгеборг, – фон Тротта взяла давню «музу» Крістіана Петцольда: Рональда Церфельда.
Ця історія розгортається неспішно, але настирливо – обережно стрибаючи між минулим, теперішнім та майбутнім. Інгеборг носить жіночні сукні, закохується в зіркового письменника Фріша, але навіть заради сильної взаємної пристрасті не готова відмовитися від свободи і прогресивних поглядів на інститут шлюбу та роль жінки в сучасному суспільстві.
Не в змозі змиритися з ревнощами Фріша та з постійним стукотом його друкарської машинки, Бахман живе між Цюрихом, Римом і різноманітними творчими відрядженнями та практикує відкриті стосунки. В обіймах одного з прихильників Бахман начебто знаходить розраду, емоційну підтримку та розуміння. Цей хлопець, що значно молодше за Інгеборг, показує їй безтурботну сторону кохання, вигадуючи для неї подорожі та пригоди. Зокрема мандрівку у пустелю. Цей досвід сильно вражає Бахман, знаходить відображення в її творах і надихає назву цього фільму.
Найсильнішою стороною стрічки, окрім сильних акторських робіт, є універсальність посилу історії. Протягом усього фільму складається враження, що на місці головної героїні могла бути будь-яка жінка і вона, при даних обставинах і в даному суспільстві, стикалася би з такими самими проблемами, як і зірка австрійської поезії.
«Інґеборґ Бахман – подорож до пустелі»
Ingeborg Bachmann – Journey into the Desert, реж. Маргарет фон Тротта
Соня Вселюбська
Ще один спекулятивний і, на мою думку, крінжовий фільм.
Це байопік про письменницю Інґеборґ Бахман та її «світ чоловіків». Перед нами травмована та самозакохана героїня, яка на початку фільму вступає в аб’юзивні стосунки з письменником Максом Фрішем.
Щоб аб’юзивні стосунки викликали емпатію, бажано показати порочне та нескінченне коло страждань жертви у повному обсязі. Натомість режисерка відтворює безпідставні та переграні сцени, і весь конфлікт стосунків Інґеборґ та Макса виглядає натягнуто. Коли герої переходять на крик – шокує не гра та драматургічна напруга, а банальна недоречність та раптовість. На додаток, сама героїня часто поводиться не розважливо, тому у фільмі жоден герой не викликає емпатію.
Були надії дізнатися щось більше про саму письменницю, чим саме вона відома та приваблива. Натомість є лише погано артикульовані сцени в оточенні різних чоловіків та важкі погляди героїні у відповідь на запитання: «Чому ви перестали писати поезію?». Вийшло пафосно, пошло і банально нецікаво.
Вікі Кріпс, безумовно, прекрасна як завжди, і, напевно, це (а ще робота з кольором) – єдине що дозволяє витримати цей фільм.
Наразі суб’єктивно найкраща картина всього фестивалю. Нью-йоркська драматургиня Селін Сонг дебютувала чуттєвою та тривожною стрічкою, де розповіла особисту історію. Вона, як і її героїня, колись емігрувала з батьками з Кореї до Нью-Йорка, де 25 років опісля її наздоганяють примари минулого, а саме (не)минуче кохання і незворотність часу.
Past lives – це картина, яка надає метафізичний досвід, для якого дуже непросто підібрати слова. Натомість це робить ідеально прописаний сценарій, діалоги якого наповнені щирістю та приватним.
Примітно, що у фільмі немає навмисної тривоги, агресії чи помсти. Навпаки, всі персонажі неймовірно відкриті, толерантні та мудрі, що дає якийсь шанс і навіть втіху глядачеві, а судячи з заплаканих очей у залі – ця історія знайома багатьом.
Кіномова і загальний настрій картини нагадує щось між «Після сонця» і «Керуй моїм авто», що вже є чудовою характеристикою та серйозною рекомендацією до перегляду.
«Минулі життя»
Past Lives, реж. Селін Сонг
«Дорослі»
The Adults, реж. Дастін Гай Дефа
Цей фільм, мабуть, міг би врятувати хронометраж короткого метру, але цього, на жаль, не сталося. Переливання з пустого в порожнє триває півтори години і сприймається як тортури.
Старший брат з ігровою залежністю в анамнезі після багатьох років відсутності повертається в своє містечко, де досі живуть його молодші сестри разом з півдюжиною старих скелетів у шафах. Ці скелети таки різноманітні, що брат все ніяк не може залишити містечко і повернутися до звичного міського життя.
Фабула звучить як синопсис «Це всього лиш кінець світу» Ксавьє Долана та ще безлічі подібних фільмів про сім’ю, повернення додому, дорослішання, спалення та відбудову мостів між власними минулим і теперішнім.
«Тут» Баса Девоса – це історія про суп, який може об’єднувати та маленькі речі, які приховують у собі цілий всесвіт.
Девос у звичному для себе стилі повільно проводить нас сюжетом, який наповнює неймовірною атмосферою літнього дощу, сумом за домом змішаним з небажанням їхати та випадковими, але такими важливими зустрічами.
Візуально тут все як завжди в автора: плівка, співвідношення сторін екрану 4:3 та зйомка у несприятливих умовах. Негода та ніч – явища, які Девос легко підкорює з їх фактурою та саунд дизайном.
Цей маленький фільм з тих, які дають значно більше, ніж, здавалося б, може вміститися у їх хронометраж. А ще після перегляду є ризик захопитися вирощуванням моху.
«Тут»
Here, реж. Бас Девос
«Вічна пам’ять»
Eternal memory, реж. Майте Альберді
Мабуть, найкращий документальний фільм про хворобу Альцгеймера.
В основі – історія Аугусто Гонгора, колись відомого чилійського журналіста, батька та чоловіка, який почав втрачати пам’ять. Його любляча та молода дружина (якій хочеться дати окрему нагороду) сміливо бере його життя та рідкісний спокій у свої руки.
Переважно всі події у фільмі відбуваються у будинку, який герой колись побудував своїми руками. Про хронологічну сюжетну лінію, яка розповіла б про перебіг хвороби, мови бути не може. «Вічна пам’ять» – це колаж пам’яті, що руйнується – складається з сімейних архівів, сліз та щирого кохання.
Глядач дізнається не лише про хворобу Альцгеймера, а і про період повалення режиму Аугусто Піночета. Це було головним центром журналістської діяльності героя – він роками плекав колективну пам’ять, поки не втратив персональну. Болісна і дуже особиста кінцівка нагадує хай і банальну, але правдиву істину, що кохання – це основа вічної пам’яті.
Реаліті Лі Віннер – власниця собаки з притулку та полохливої кішки, ветеранка, знавчиня фарсі і працівниця приватної компанії, що має справу з секретними урядовими документами. Один з них вона потайки винесла з офісу та відправила у медіа.
Так американське суспільство дізналося, що росіяни впливали на вибори Президента США, у результаті яких переміг Дональд Трамп, а сама Реаліті відправилася на п’ять років у в’язницю. Цей процес доволі знаний у США і багато в чому ставить діагноз суспільству.
Наприклад, знання фарсі мало не одразу зробило з Реаліті прихильницю Талібану в очах прокурора, а за факап системи (тобто, вплив росії на вибори) чомусь поплатилася не система, а та людина, яка не змогла про нього змовчати.
Історією зацікавилася Тіна Саттер, яка на основі запису, зробленого під час затримання Реаліті створила п’єсу «Це кімната» (Is That a Room). Згодом вона ж стала основою її повнометражного дебюту з Сідні Свіні у головній ролі.
Цей фільм нарочито мінімалістичний та актороцентричний. Всі діалоги тут – з того самого запису слово в слово, а простір для імпровізації залишається лише в інтонаціях та міміці. Сідні Свіні, така яскрава у своїх минулих роботах, тут чудово вхоплює нюанси і стає зовсім іншою людиною – наляканою дівчиною, яка не вбачає у своїх діях нічого поганого, але чомусь має за них понести відповідальність.
«Реаліті»
Reality, реж. Тіна Саттер
У «Реальності» це не пушиться, але окремі натяки говорять, що героїні Свіні протистоять не лише американські спецслужби (доволі безладні насправді), а й чоловічий світ. Тут точиться багато розмов про собаку, яка боїться чоловіків, допит ведуть двоє агентів, а весь дім перевертають лише чоловіки. Жінка-агентка з’являється лише раз: щоб провести обшук самої Реаліті.
Гарна драматургія, закладена у першооснову фільму, могла би зробити «Реаліті» доволі міцним дебютом, але глобально не запам’ятатися. Складно сказати наскільки це розуміла Саттер, коли продумувала концепцію, але вона чудово справилася з цим викликом і підняла фільм на щабель вище завдяки постійним втручанням-нагадуванням про реальність у самій історії.
Тут діалоги між акторами раптово перетворюються на кадри того самого файлу, який вони цитують чи замінюються аудіодоріжкою, яка до країв заповнює екран. Окреме задоволення – це те, як авторка показує інформацію, яка досі засекречена чи має комерційний характер, адже вона не може бути озвучена.
Всі ці маленькі прийомчики нам постійно нагадують про ціну свободи. Більш ніж зрозуміла та важлива думка для нас, українців та українок.
Подорож Україною, на яку напала росія – мабуть, найпростіший концепт для швидкого фільму на гарячу тему. Але такого очікувати від Томаша Вольскі, досвідченого польського документаліста, було би доволі дивно.
Томаш разом зі своїм оператором-співрежисером Пйотром Павлусом ускладнюють концепт, збираючи численні кадри з деталями яскравого кольору та неочікуваними для міжнародної авдиторії контрастами. Ось діти гойдаються навпроти зруйнованого будинку, а ось жінка з вирви-око парасолькою приходить за гуманітарною допомогою.
З усього різноманіття вже звичних кадрів руйнувань та хаосу, вони обирають такі, які не встигли затиражувати. Це вже ігри дітей у ТРО, фотосесії навпроти зруйнованої техніки, сховок біля та у харківському метро і чаювання з українськими військовими, спокій яких при обстрілі можна порівняти хіба що з Буддою.
Деякі з цих сценок можуть заворожити навіть глядачів та глядачок з України, але здебільшого це кіно не для нас, а про нас. Добре, якщо його участь у фестивалях приверне належну увагу та працюватиме на наш захист. І погано, якщо він відбиратиме слот у когось з українських режисерів та режисерок.
«В Україні»
In Ukraine, реж. Пйотр Павлус, Томаш Вольскі
