Цього року на Берлінале Україна була представлена п’ятьма стрічками. Серед них дві короткометражні: «Це побачення!» Надії Парфан (секція «Конкурс короткого метру») та «Прокидаючись у тиші» Міли Жлуктенко та Даніеля Асаді Фаезі (секція Generation Kplus).
Обидві стрічки розповідають про війну, але не показують її прямо. Тут немає бойових дій, сирен тривоги та інших кадрів, які тиражують ЗМІ. Вони говорять про важливе, але роблять це тонко, завдяки чому, можливо, й отримали спеціальну згадку в секції короткого метру («Це побачення») та спеціальну нагороду за найкращий короткометражний фільм у програмі Generation Kplus («Прокидаючись у тиші»).
Кожна зі стрічок по-своєму запам’ятовується, відгукується, вражає. Одна – швидкістю, інтенсивністю, наповненістю; інша – ніжністю, кольорами, атмосферою та зовнішнім і внутрішнім світлом.
Це побачення
It's a Date
«Це побачення» (It’s a date!) – 5-хвилинний фільм Надії Парфан (перший ігровий для режисерки), знятий одним кадром. Він вразив особисто мене тим, наскільки багато речей, тем та емоцій Надії вдалося вмістити в такий нетривалий хронометраж.
Тут і кохання, і війна, жінки на війні, ЛГБТК+-проблематика, Київ – такий понівечений і такий прекрасний, і, над усім цим, – схід сонця. А вишенкою на торті – оммаж стрічці «Це було побачення» Клода Лелуша.
«Це побачення» ідеально вловлює емоцію тривалої розлуки, через яку хочеться прискорити зустріч. Тому з розумінням ставишся до того, що автомобіль несеться зі швидкістю понад 100 кілометрів на годину та порушує всі можливі правила дорожнього руху у світанковому Києві.
Надія зізнавалася, що вона жила з ідеєю цього фільму досить давно, але остаточно всі частини головоломки склалися лише після початку повномасштабного вторгнення. Водночас історія набула додаткового змісту. Зняли все за один знімальний день одним безперервним кадром, але логістика була великим челенджем, який команда зрештою подолала.
Прокидаючись у тиші
waking up in silence
Документальна стрічка української режисерки Міли Жлуктенко та німецького режисера іранського походження Даніеля Асаді Фаезі «Прокидаючись у тиші» розповідає про українських дітей-біженців, що знайшли тимчасовий прихисток у колишній німецькій казармі.
Герої(-ні) фільму живуть, здавалося б, звичайним дитячим життям – то велосипед ремонтують, то вишні їдять, плюючися кісточками. Але от вишні в Україні значно солодші, та і їсти їх можна з дерева скільки завгодно.
А ще вони дзвонять татові та просять показати двір дитячого садочка, бо молодшенький дуже сумує за садочком. За татом, звісно, теж, але це зрозуміло і без слів.
«Прокидаючись у тиші» вийшов надзвичайно поетичним, ніжним, ніби промені сонця, що граються з рудим волоссям однієї з героїнь.
Міла Жлуктенко в численних інтерв’ю зазначала, що цією стрічкою вони з Даніелем хотіли привернути увагу європейців та німців зокрема до проблеми повсякденного життя біженців(-ок) у чужій країні, куди вони приїхали не тому, що давно про це мріяли, а від безвиході й у пошуках базової безпеки – «розкоші» прокидатися в тиші.
А ще – цей фільм про спробу зрозуміти, чому життя в безпеці, хоча й схоже на щось нормальне й повсякденне, але насправді далеке від ефемерної «нормальності». Адже в будь-якій країні, і будь-де у світі війна вдома не може розцінюватися як «норма».
