Кіноіндустрія не була готовою до пандемії у 2020 році. Постійні перенесення прем’єр, вихід фільмів на стрімінгових сервісах замість кінопрокату, кінофестивалі в онлайн-форматі підвищили вагомість перегляду в кіно. І схоже, що похід кінопрокатних фільмів на стрімінги продовжиться у 2021. Втім, обмежені можливості перегляду не вплинули на якість. Знову важко втиснути улюблені стрічки в добірку найкращих. Вдвічі приємніше згадувати стрічки українських режисерів разом зі світовими хітами.
Це український док про родину в Красногорівці, яка знімає документальне кіно. Щира та добра історія про абсурд прифронтової зони заримувалася з рядком вірша Поля Елюара. Шкода, що українська прем’єра відбулася онлайн, а локдаун фактично позбавив стрічку першого вікенду прокату. На великому екрані ця історія має ще й помітний розмах. До того ж, може скластися уявлення, що кілька кадрів постановочні. Але це все майстерність знімальної групи, яка потрапила в потрібну родину та в правильний момент її життя, коли її земля здається блакитною, ніби апельсин.
Макквіну вдалося двічі потрапити в моє серце цього року з антологією «Маленька сокира» (Small Axe). Перший фільм із п’яти розгортається в Нотінг Гіллі 1960-х. Власник ресторану «Мангрув» ледве стримує тиск поліції, яка хоче зачинити його заклад. На допомогу приходять «чорні пантери», які підтримують власника в суді. У 2020 році були дві великі судові драми, але «Суд на чиказькою сімкою» Аарона Соркіна – прямолінійне кіно про несправедливість, відточене на майстерності режисера. «Мангрув» показує, що фільм може вийти за рамки судової драми й не втратити свою цілісність, бо Макквін більше переймається історією спільноти темношкірих ямайців у Лондоні, ніж абсурдом, що досі коїться в залах суду.
Вісімдесяті. На темношкірого чоловіка скоює напад поліція й ламає йому спину. Батько постраждалого – молодий науковець – вирішує змінити систему зсередини й іде працювати полісменом. Відтепер його не приймають не лише колеги на роботі, але і власна спільнота. Серед п’ятьох цьогорічних фільмів Стіва Макквіна цей здається найсильнішим, бо показує боротьбу з расизмом через оптику не активістів, а мрійників-першопрохідців.
Сюжет анімаційного хіта кінофестивалю в Торонто переносить глядача в Ірландію 1650 року. Чоловіки міста Кілкенні борються зі зграєю вовків, що тривожить місцевих. Дівчинка Робін натрапляє на рудоволосу Меб, яка вміє перетворюватися на вовчицю й шукає свою матір. Випадково вкусивши Робін, Меб теж перетворює дівчину на вовчицю. І тепер обом треба відвести смертельну загрозу від зграї та врятувати матір рудоволосої героїні від рабства. Блискуча комбінація комп’ютерної та мальованої анімації й захоплива історія дозволяють «Легенді про вовків» опинитися в цьому топі без зайвих обговорень. Тим паче, це блискуча кульмінація в Ірландській фольклорній трилогії.
Барабанщик рок-гурту з двох людей Рубен втрачає слух. Він чує лише 20-30% усього, що відбувається навколо, тому тимчасово залишає кар’єру музиканта. Він хоче вставити собі імпланти, повернутися до звичного способу життя, але це примирення з новою дійсністю буде для нього тим ще випробуванням. Головна зірка «Звуку металу» – актор Різ Ахмед, якому потрібно видати принаймні номінацію на «Оскар» за найкращу чоловічу роль. Його агресія, розпач та приреченість у цьому фільмі якнайкраще символізують 2020 рік.
П’ять років минуло з виходу «Думками навиворіт», і з того часу по-справжньому Pixar здивував лише фільмом «Коко». А тепер компанія знову повертається до історії про смерть, де джазовий музикант переоцінює свою пристрасть до музики. Увага до музичного наповнення фільму, гра з тінями й кольорами та дорослі теми ставлять нову планку для Pixar, яку він неодмінно подолає в майбутньому.
Австрійський ексцентрик Док взявся за амбітний проєкт. Його любов до всього аналогового спонукала мрію – перевідкрити останню фабрику з виготовлення плівки Polaroid. І йому це майже вдається, але Док повторює історію першопрохідця Стіва Джобса, якого викинули зі власної компанії. Режисер Єнс Мюрер добирає цій історії чудовий саундтрек та знімає її на 35 мм плівку, щоби краще зрозуміти любов головного героя до аналогу. Після такого симбіозу хочеться вимкнути свій телефон надовго та поставити хорошу платівку з піснями, які звучать у фільмі.
Довго сумнівався, чи варто залишати в топі місце фільму про сценариста «Громадянина Кейна». Фінчер цього разу не дискутує сам із собою, розмовляючи голосами своїх персонажів. Він уперше вибрав не літературну основу, а реальні події, задокументовані в сценарій його батька Джека Фінчера. Тому прихильність до сценариста Германа Манкевича помітна його відокремленням від світу гнівних режисерів та жадібних продюсерів. Але ж, чорт забирай, як добре режисер справляється зі стилізацією під кіно 1940-х. Навіть вимкнувши звук, можна насолоджуватися візуальними деталями, які вражають уяву.
За столом у ресторані четверо чоловіків вирішують зробити експеримент. Вони споживають 0,5 проміле алкоголю, якого начебто не вистачає в організмі людини для підвищення ефективності. Насправді в цьому досліді кожен має свою мотивацію, бо горілка, тоніки та віскі розчиняють рутинне життя головних героїв у безтурботності. «Ще по одній» – кіно про те, що втрата контролю може бути хорошою вправою для приручення щастя. Але навіть у своїх рішеннях потрібно знати міру, тому споживайте Томаса Вінтерберга відповідально!
В альтернативному світі 2008 року заволодіти статками або вбити людину стало простіше. Можна замовити вбивство через спеціальне агентство, яке вселяє кілера в іншу людину, вчиняє злочин та безслідно зникає. Головна героїня Тася саме працює на такій роботі, але її нове завдання розкриває їй зраду чоловіка і дедалі більше спонукає до невиправданого насилля. Син Девіда Кроненберга зовсім не схожий на батька у своєму другому фільмі. Його кіно винахідливо показує в деталях, чим може обернутися втрата контролю. Якщо для Томаса Вінтерберга в «Ще по одній» – це поштовх до щасливого життя, то в горорі «Володар» – це жахливе відторгнення чужорідного організму, що супроводжується кошмарами для Тасі та глядачів.
У маленькому містечку на релігійну общину нападає екстремістська організація, яка закидує церкву коктейлями Молотова. У повітрі з’являється тривога від повторної загрози нападу. Дружина релігійного лідера Яна переживає з інших причин. Вона втомилися грати роль дружини та матері, тому спалах конфлікту в місті може стати для неї шансом почати нове життя. «Початок» узяв усі головні нагороди на кінофестивалі в Сан-Себастьяні, але й без них заслуговує на увагу. Це головне кінематографічне враження року, після якого хочеться дізнатися, як Деї Кулумбегашвілі вдалося зафільмувати таку красу під музику Ніколаса Джара.
Володар головної нагороди у Венеції так і не вийшов в український кінопрокат, але його можна було двічі подивитися на Київському тижні критики. Це історія про сучасну кочівницю Лінду, яка у 2011 році побивається в пошуках роботи. Великі фабрики та заводи зачиняються внаслідок кризи, тому вона мандрує Америкою в пошуках можливостей. «Земля кочівників» – рідкісний випадок, коли делікатна тема бідності не давить на жалість. Скарбом фільму стала Френсіс Макдорманд, яку режисерка знімає різною: щасливою, пригніченою, розгубленою й із розладом шлунку. Акторка так переконливо потрапила в образ Лінди, що та не відрізняється від справжніх кочівників, яких запросили до участі у фільмі. У рік, коли глядач може мандрувати лише внутрішньо, стрічка Хлої Чжао допомагає відчути, що життя триває далі.
Це фільм-концерт Девіда Бірна – соліста гурту Talking Heads, політичного активіста і, як показує фільм Спайка Лі, вправного танцюриста. На цьому місці спершу хотів поставити «Гамільтона», який і досі залишається недосяжною величиною для мюзиклів, але «Американська утопія» – це незафільмована постановка. Це щось більше завдяки непередбачуваності Девіда Бірна. Своєю енергію він заряджає весь зал, у який наприкінці фільму заходить, щоби водити хороводи. Якщо впустите його до себе додому, добряче підніме настрій.
Саша Барон Коен зручно вмістив сюжет сиквелу в назву фільму – надання надзвичайного хабара американському режиму для отримання вигоди для колись славної нації Казахстану. Це дійсно давання хабара, зафільмоване у 2020 році саме перед виборами президента США. «Бората 2» можна назвати політичною агітацією, яка продовжує добру традицією Коена перевдягатися в тригерних персонажів, щоби провокувати людей навколо на дурощі. Епізод із колишнім мером Нью-Йорка Руді Джуліані спричиняє занепокоєння за персонажів і багато запитань про зйомки. Але полюбилося це кіно не за ризики акторів та знімальної групи, а за вміння зберігати серйозне обличчя перед серйозними загрозами, одна з яких – переобрання Дональда Трампа. Хтозна, якби не «Борат 2», можливо, Джо Байден не став би президентом.
Антиромком про тлінність буття від Чарлі Кауфмана чудово лягає в інтонації 2020 року. Режисер неначе заколисує свого глядача, а потім боляче б’є по голові. Джейк разом з дівчиною вирушають знайомитися з батьками, але дім навіює їй тривогу. Все навколо здається дивним та знайомим і відчуття справжності поволі втрачається. Незграбне знайомство з батьками – не найстрашніший епізод фільму. Найстрашніше глядач може домалювати у своїй уяві сам. А що не зможе – прочитає в розшифровках режисера для Indiewire. Кауфманівський неспокій міг би легко перетворитися на горор, але тримається в рамках драми, в якій персонажі загубилися між реальністю та фантазіями.
Художник Метт Ф’юрі в середині 2000-х намалював своїх друзів у вигляді тварин і підірвав інтернет. Жабеня Пепе з його коміксу стало символом розслабленого стану й повільно перетворилося на символ депресії. Ф’юрі втратив контроль над своїм творінням, але вирішив його повернути, коли Дональд Трамп відчув асоціацію з його персонажем. Це непередбачувана історія про те, як важко зберегти авторські права, коли не ставишся до свого малюнку серйозно. Режисер Артур Джонс візуалізував жабеня Пепе, поговорив із Меттом Ф’юрі, дослідив вплив мему на різні покоління, а наприкінці показав, що у світі все-таки залишилося трохи справедливості.
Загадковий синопсис вміло приховує винахідливе кіно. На перший погляд «Зависнути у Палм-Спрінгз» – це «День бабака» в жанрі ромкому, де хлопець зустрічає дівчину, хоче з нею переспати, а потім вплутує її в часовий парадокс. Але сценарист Енді Сієра додає персонажам суперечливих вчинків, змушує їх щоразу проживати весілля друзів і небанально залагоджує конфлікт пари. Так стрічка Макса Барбакова і зникла би під пилом подібних «санденсівських» драмеді, якби не підписники стрімінгового сервісу Hulu, які зробили її фільмом із набільшою кількістю переглядів. Як у авторів фільму з Енді Сембергом вийшло із заїждженої теми зробити оригінальне кіно – моя головоломка 2020 року.
Піт Девідсон – зірка не лише цього року, але й десятиліття. За скандалами про шлюб і взаємини з Аріаною Гранде, Кейт Бекінсейл та ще купою зірок, можна забути про те, що цей хлопець виріс у передмісті Нью-Йорка без батька, який загинув 11 вересня 2001 року. Режисер Джад Апатоу взяв цей факт за основу та поступово розкрутив із нього сюжет про те, як запізніле дорослішання наздоганяє Піта Девідсона після знайомства з новим бойфрендом мами. Результат одночасно й типовий для самого Апатоу (незграбна комедія ситуації), і допоміг показати вразливість Девідсона, якому постійно видають дивних та смішних персонажів на SNL.
Остання робота Йогана Йоганссона – це візуалізація його музики у вигляді похмурих кам’яних пам’яток війни в колишній Югославії. Безумовно, режисера можна звинувачувати в гігантоманії, але «Останні та перші люди» – від початку й до кінця цілком настроєве кіно. Якщо натрапити на нього в потрібний момент, вам пощастило. А якщо ні, доведеться дивитися на гнітюче чорно-біле кіно, що нагадує про мороз на вулиці. Стрічка ісландця має витверезний ефект, що дозволяє зануритися в атмосферу безнадії й вийти звідти, неначе побував у музеї. Про музику й говорити не варто, бо до пари зображенню режисер зробив найамбітніший саундтрек свого життя.
Зібралися Керрі Фішер, ASAP Rocky, Нік Офферман, Стінг та багато іменитих зірок і розповіли про свій досвід споживання психоделіків. За рівнем правдоподібності їхні історії межують із байками та легендами. Але важливе в цій документалці зовсім інше. Netflix не заохочує, а попереджає про всі наслідки від наркотиків. І байдуже – хороші ці наслідки чи погані. Після перегляду, може, й захочеться поїхати в Мексику та спробувати аяваску, але принаймні ви зробите це відповідально. Замість жахачок усі герої фільму дають дієві поради, що робити, коли вже зловив «бед тріп». І погодьтеся, це значно краще батьківських засторог, які отримуєш занадто пізно у своєму житті.
Є щось магнетичне в електричках. Оксана Карпович теж це помітила й поїхала знімати пасажирів стареньких вагонів, які курсують до Києва. І все навколо здається впізнаваним: від пляшки сидру, що застрягла між дверей до спітнілих чоловіків, які їдуть на роботу. Для мене це кіно відразу стало найкращим, коли в кадр ще не зайшло ранкове сонце, а в потяг лізуть сонні пасажири. У цій пострадянській дійсності впізнаєш мовчазну слухняність сучасного українського села. Якби брати Люм’єри знімали приквел «Вихід робітників із фабрики», неодмінно зробили би його в такому стилі.
Переможці премії PinchukArtCentre 2020 Ярема Малащук та Роман Хімей нарешті вийшли з короткометражних експериментів у повний метр. «Зарваниця» їхнє власне кінематографічне паломництво від відеоарту до досвіду, який став недоступним багатьом українцям у 2020 році. Похід в урочище Зарваниці супроводжується історіями людей, для яких ця мандрівка є значущою в багатьох сенсах. Для когось це зв’язок із Богом, комусь паломництво стане медитацією, а для мене зафільмована хода – це мозаїка різноманітних досвідів, з яких складається Україна.
У добірку потрапила не серія, а спеціальний епізод, який телеканал HBO випустив до Різдва. Я наголошую на тому, що він спеціальний, бо він по-справжньому особливий і ледве поєднаний із першим сезоном серіалу, тому його можна подивитися окремо. Дівчина Ру сидить із дорослим чоловіком у кафе та ділиться переживаннями від незрозумілого їй брейкапу та наркотиків. У клаустрофобному інтер’єрі вона насміхається над релігійністю опонента й наприкінці діалогу залишає заклад спустошеною. Чому? Назва епізоду багато в чому заспокоює та пригнічує. Це різдвяне кіно, у якому питання звучать гостро, а відповіді на них – спокійно.
Пошук форми привів Сергія Буковського до цікавого рішення – розділити фільм на три частини, імітуючи композиційний твір. Перший фільм присвячений репетиціям та запису творів композитора, другий фільм – це бесіда, а третій – репетиція хору «Щедрик». Буковському вдається показати головного героя різним: вимогливим перфекціоністом та ласкавим емпатом. Хіба можна не любити людину, яка називає улюбленим звуком спів пташок? Відчувається прихильність режисера до свого героя, але із Валентином Сильвестровим інакше не можна.
Коли побачив стрічку Елайзи Гітмен на Берлінале, одразу подумав, що вона переможе. «Ніколи рідко іноді завжди» забрав спеціальний приз журі. Це не головна нагорода, але не менш важлива для фільму, який показує аборт та його передумови з максимальною реалістичністю. Режисерка знімала на 16 мм плівку, щоби підкреслити документальну дійсність подорожі двох подруг до Нью-Йорка. Так відверто і водночас ніжно американську юність ще не показували. Моя улюблена сцена року – це епізод із подругою в метро, яка цілується з незнайомцем, поки головна героїня крадькома тримає її за палець.
В український прокат вийшла потужна історична драма Олівера Гіршбігеля про теслю Ельзера, який самотужки здійснив замах на вождя нацистів. З цієї нагоди пригадаємо, які ще небезпеки чигали на Гітлера в кіно.
Інтерв’ю з режисером фільму «Вулкан»
Інтерв’ю з режисером стрічок «Mia Donna» та «Випуск’97»
Я люблю вечорами дивитися фільми онлайн, а іноді для різноманітності заходжу ще й у favbet вхід. Це щось на кшталт іншого «кінотеатру», тільки тут замість стрічки обираєш слот чи спортивну подію. Якщо чесно, favbet вхід став моїм улюбленим способом розважитись після кіно.
Для мене це як альтернатива фільмам: замість чергової комедії чи бойовика можна «переглянути» слот із класною графікою чи матч у live-режимі. І що приємно — бонуси на старті додають трохи драйву, як трейлер перед новим блокбастером.