«Венери»: від еротичного фільму до соціального експерименту.

Режисерка Леа Ґлоб запросила до своєї вітальні сто молодих жительок Копенгагену, аби інсценізувати їх найпотаємніші фантазії.

Режисерка Леа Ґлоб запросила до своєї вітальні сто молодих жительок Копенгагену, аби інсценізувати їхні найпотаємніші фантазії. Швидко ідея стала ширшою за власні рамки, а її реалізація тривала чотири роки. В результаті Ґлоб і Метте Карла Альбрехстен створили фільм-інтерв’ю з неочевидними відповідями про секс, красу та місце жінки в сучасному світі.

У «Венерах» близько десяти героїнь, їхній вік коливається від 20 до 30 років. Вони неподібні між собою за темпераментом, зовнішністю, стилем і вихованням. Досвід цих жінок, які розмовляють 70% екранного часу, стає головним простором фільму. Цей вербальний простір із надлишком компенсує відсутність екранного. Усвідомлення того, що за весь фільм ви ні на крок не рушили з цієї вітальні, прийде наприкінці… але не матиме значення.

Єдиним виходом назовні стає кадр прологу, в якому повільний рух камери відкриває античну скульптуру жінки, нереальну в своїй довершеності. Краса скульптури як крихкий і мінливий стандарт жіночої краси, зовнішності, поведінки. І хоча епоха античності минула, ЗМІ, соціум, політики, інші чоловіки, навіть інші жінки й далі складатимуть «міф про жінку», якою вам ніколи не стати. Написаний невидимою рукою, той міф уже пояснив вам, який мусить мати вигляд та як має почуватись справжній ідеал жінки. Ось її міфічний об‘єм стегон та грудей, міфічно регламентований вік «першого разу» та міфічна кількість оргазмів і коханців. Крок вліво-крок вправо, і ви ризикуєте лишитись у найкращому випадку незрозумілими. Дослідженням цих стереотипів, невидимих оку, що не озброєне документальним кіно, і займаються Леа Ґлоб і Метте Карла Альбрехстен. Хто саме створює стереотипи? Це більш складне питання, на яке вони й не збираються відповідати – авторок хвилює швидкоплинний момент жіночої щирості, через який вони припрошують критично поглянути на власні переконання та розібратись: які з них власні, а які – нав‘язані ззовні?

Роль чоловіка і його погляду виконує камера та оманливий концепт кастингу, який змушує дівчат виступати звабницями. Це тому жінки-режисери не з‘являються у кадрі власного фільму: беручи на себе «чоловічу роль», вони знайомляться та випробовують межі дозволеного кожної окремої героїні. «Ти не могла б роздягнутись на камеру?», «Це все? Можливо більше?» , «Ти будеш не проти, якщо ми знімемо на камеру, як ти цілуєшся або займаєшся сексом із тим, хто тобі подобається?». Режисерки умисно вдаються до старого порно-кліше, з якого ще 20 років тому збиткувався Пол Томас Андерсон в «Останніх днях бугі». Звісно, трохи здивує, що прогресивні європейки взагалі відгукнулись на дещо шовіністський експеримент. Найцікавішими кадрами в цій частині фільму стає секунда розгубленості менш розкутих героїнь. В їхніх очах читається німе питання: наскільки несексуальною і непривабливою в цей момент виглядатиме моя відмова? Це сум’яття і стає вихідною точкою фільму. Наскільки наші бажання та сексуальній фантазії є справді «нашими»? Вони особисті та самобутні, а чи рухаються по одноманітних коліях порносюжетів, нав‘язаних культурою споживання та гедонізму?

Режисерки не шукатимуть винних і зацікавлених у подібному стані речей. Але й без цього очевидно: секс сьогодні перестав бути особистою справою кожного, це новий вид соціальних стосунків – майже соціальний інститут. Тут є свої двієчники та відмінники, ба навіть, прогульники. Слова двадцятирічної героїні озвучать усе, що ви думали, але боялись запитати: «Я багато разів займалась сексом із кимось не з бажання, а щоб набути досвіду чи щоб сказати, що я це зробила. Не тому, що ти набуваєш статусу, коли говориш, що в тебе з багатьма людьми був секс, але досвід надає тобі статусу». Чи як вам таке зізнання іншої жінки: «Секс – це влада. Коли ти зустрічаєш когось, хто є дуже добрим в сексі, ця людина може легко отримати над тобою деяку владу». Товсті, худі, високі, низенькі, аристократичні або без гальм – у більшості ми переживаємо одні й ті самі проблеми, і просто боїмося не сподобатись. Можливо, вам буде легко впізнати себе в цих розмовах про перший раз, кохання та зраду, еротичні фантазії, власне тіло та прірву між кількістю партнерів і оргазмів.

Не треба бути знайомим із практикою психологічного сеансу особисто, щоб відчути, як режисерки роблять для своїх героїнь та глядачів дещо більше, аніж просто фільмують матеріал. Фактично, вони займаються індивідуальною терапією: просять оголюватись невпевнених у собі жінок, які не люблять своє тіло; не тільки про секс, але й про стосунки говорять ті, хто переживав біль зради; та ж статистична прірва, в якій на 32 партнери отримуєш 2 оргазми – просвітницьке заспокійливе для усіх, хто думав, що з ним щось не так. Це подеколи сумне, а частіше – дуже веселе і щире феміністичне кіно. І хоч авторки мали на меті викрити усе потаємне, їм вдалось зберегти магію та інтимність щирої розмови, в якій учасники по обидва боки екрана почуваються у безпеці. Єдина сексуальна фантазія на межі девіації знята з великим почуттям такту та бажанням лишити героїню захищеною. Інцестуальні бажання дорослої жінки, яка заплітає коси і радіє, що нарешті зустріла собі «хтивого татуся», знята без обличчя героїні. Є тільки голос, шия, коси і ноги у довгих гетрах, що своїм погойдуванням нагадують дитячі. Але й після всього почутого замість осудження відчуваєш співчуття, по-людськи замислюючись про дитинство героїні, яке лишається поза фільмом. Уявний сценарій уявного інцесту знову навертає до питання впливу порнографії на наше сприйняття сексуальності.

Це питання стало одним з вирішальних в 90-ті для «третьої хвилі» фемінізму: порнографія – це спосіб експлуатації жінки патріархальним суспільством чи таке ж задоволення, як і для чоловіка? Різні відповіді на це питання частково утворили дві несхожі гілки фемінізму, які існують і досі. «Антипорнографічні» феміністки розпочали власну війну з порно-індустрією, наслідуючи в цьому феміністок «другої хвилі», натомість ліберальні не зовсім визначили своє ставлення, але не відмовили собі у задоволенні діяти за власним натхненням. Авторки фільму, Ґлоб та Альбрехстен, схиляються саме до другого modus operandi. Секс для їхніх героїнь в першу чергу – спосіб особистого самовираження. Малювати лобковим волоссям, роздумувати, що звучить тепліше, «вульва» або «піхва», не боятись поглянути на себе в дзеркало, прийняти свою орієнтацію – смішні, незручні або ж серйозні сходинки до усвідомлення себе жінкою. Тож після усього сказаного кульмінаційний момент оголення не шокує і не провокує, як могло би статись у випадку іншого фільму. Товсті, худі, високі, низькі, збочені, активні, цнотливі, гомо- або гетеросексуальні – так чи інакше, цей півторагодинний душевний стриптиз вже зробив їх вашими друзями.

Venus
2016
режисер: Леа Ґлоб
жанр: документалістика

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: