a horror fan
Джордан Піл може похвалитися, що народився у той час і у тому місці. Його санденсівська «Пастка» несподівано вистрілила у холодному січневому прокаті США. Після цього стрічку носили на руках усі. Дійшло навіть до сценарного «Оскара». Цілком справедливо, що далі від Піла чекали справжнього відродження жанру. Тим паче у кінопрокаті 2018 року роздирали на візуальні цитати вже горор-фільми Джона Красінські та Арі Астера. Полум’я, яке запалив Піл своїм соціальним жахом про знайомство білої родини з темношкірим, підтримувалося завдяки дровам таких же прихильників жанру. Втім, важливо розуміти сінефільство Джордана, яке розростається не лише із вже звичної нам ностальгії по вісімдесятих. Піл у другому фільмі показує себе, як і знавець Гічкока та Кубрика, так і що добряче розуміється на європейських фільмах жахів. Та найголовніше: режисер усвідомлює властивість страху і як використати це відчуття полегшення після джамп-скера, перетворивши його на сміх. Хорошим прикладом тут буде сцена з Елізабет Мосс, яка зі своїм чоловіком слухає The Beach boys (the whitest band in the world), а потім у найнебезпечніший момент замість поліції змушує випадково колонку Alexa грати трек N.W.A. «Fuck the Police». При цьому посмішка глядача не переходить у істерику. Ні, Піл контролює ситуацію і контролює свої стрічки від початку до кінця, що, можливо, і робить його найбільш впізнаваним автором горору нині.
Виростаючи зі скетч-комедії «Кі та Піл», Джордан всотував зі зйомок найважливіше, а саме кінематографічність цього серіалу. Кожен епізод знімався так, наче його можна переглядати на великому екрані. І саме на великий екран Піл переносить найбільш придатні для цього історії, найбільш гучні та найбільш гостросоціальні. Після успіху «Пастки» він скористався можливостями своєї студії Monkeypaw Productions і продюсує відродження серіалу «Сутінкова зона», документалку «Лорена» та підтримує легенд світового кіно на хвилі свого хайпу. Якби «Чорний куклукскланівець» отримав «Оскар» за найкращий фільм, Джордан Піл теж вийшов би за нагородою, адже був одним із продюсерів. Власне за такі речі його і люблять сінефіли. Його ім’я автоматично маркує якість, але водночас за нього турбуєшся, наче за рідного брата, який вийшов у люди та може припуститися помилки. Втім, як показують рекордні збори горору «Ми» за перший вікенд (70 мільйонів), турбуємось ми марно.
Ми
2019
Us
режисер: Джордан Піл
країна: Бразилія, Німеччина, США
жанр: детективний трилер
у головних ролях: Люпіта Ніонго, Вінстон Дюк, Елізабет Мосс
Обережно – спойлери!
Після прем’єри у США Енді Крамп із The Hollywood Reporter написав, що це кіно варто дивитися двічі. Так насправді відбувається з кожним фільмом Джордана Піла, адже він конструює стрічку з максимальним попитом на повторний перегляд. У «Ми» приходять на допомогу твісти, що здіймають історію з ніг на голову. Тому Крамп має рацію, тим паче режисер не покладається лише на горор-елементи. «Ми» – це ще й довершена стрічка з візуальної та звукової точок зору. Майкл Абельс, який писав музику і до «Пастки», знову експериментував зі скрипками і змусив їх звучати небанально. Та все ж Джордан найбільше уваги у своєму сценарії приділяє історії.
На відміну від очевидної соціальщини «Пастки», «Ми» здається спершу звичайним фільмом жахів із міцною фабулою. У 1986 році дівчинка губиться на пляжі, заходить до дзеркального лабіринту і зустрічає там свого допельгангера. Через роки дивні події повторюються на тому ж місці і вже замість однієї дівчини, схожої на неї, з’являється ціла родина у червоних костюмах на порозі будинку. Піл дає волю своєї фантазії, аби сконструювати свою міфологію допельгангерам (у фільмі їх називають Тінями). Щоправда, її доводиться додумувати. Звідки у Тіней свої костюми, свої золотисті ножиці та здатність не помирати від одного удару аксесуарів для каміна? Ймовірно, прихильники будуть знаходити підказки після кількаразових переглядів, але Піл славиться своєю прямолінійністю. Наприклад, в одному з інтерв’ю, він говорить, що улюбленим тропом жанру горор для нього стали несподівані предмети для вбивства. І вуаля, у «Ми» Тіней вбивають і вищезгаданими палицями для розведення вогню, веслом та, звісно ж, ножицями, що заявлені на офіційному постері.
Як справжній гік, Піл щедро сиплеться цитатами з «Кошмару на вулиці В’язів», «П’ятниці, 13-е» та улюблених стрічок Ніколаса Роуга та Джона Карпентера, залишаючи простір для своїх загадок. Тема з кроликами певно буде мучити глядача до самих титрів. Допельгангери згадують, що їдять їх у своєму підземеллі, але чому ж на початкових титрах режисер так багато приділяє їм уваги? Насправді кролики мучать кінематографістів вже давно. Ще минулого року Лантімос римував свій останній кадр жалюгідності Емми Стоун \ величі Олівії Колман із пухнастими прихильниками моркви. І через такий погляд, у цих тваринах дійсно можна побачити щось жахаюче. Ці вухасті, міцно асоціюються у кіно з експериментами, зокрема під час Холодної війни, якою пронизана історія фільму «Ми», хоча дія і відбувається вже давно після перегонів США та СРСР.
Режисер не цурається цитувати Біблію (принаймні не прямолінійно), а саме вірш Єремія 11:11: «Ось Я лихо на них наведу, що вийти із нього не зможуть, і кликати будуть до Мене, але не почую Я їх!» І апокаліпсис дійсно трапляється, зокрема, у вигляді відомого американцям флешмобу «Hands across America». У травні 1986 року мільйони людей по всій Америці мали триматися за руки, аби створити живий ланцюг, що символізував єдність у боротьбі проти голоду та бездомності. У ході цієї акції зібрали 34 мільйони доларів, але лише 15 мільйонів пішло у фонд допомоги бідним. Решта грошей покривала витрати на створення реклами та організацію цього флешмобу. Це насправді іронічно, адже капіталізм перемагає і в цій історії. Джордан Піл вставляє рекламу такої акції на початку стрічки та, врешті-решт, Тіні тримаються за руки у фіналі фільму, символізуючи примарність об’єднаності, що звучить у назві «Ми». Власне, це і стає тим самим ключовим меседжем режисера у горорі, де головним ворогом він показує самих людей. Символічно, що така прямолінійність вбиває найбільшу перевагу Джордана Піла – оригінальність.
Розкидаючи цитати по двох годинах свого кіно, знаходиш менше креативу, ніж у «Пастці». Сумно, що другий фільм неминуче і підсвідомо порівнюєш з дебютним, тому завжди боїшся розчарування. Але ніхто не скаже своєму внутрішньому «я» перед першим переглядом, що не потрібно будувати високих очікувань. На цю вудочку потрапляєш переважно лише на виході з кінотеатру під трек Мінні Ріпертон – знаної пацифістки та хіпі. Ось тут ховається ще одна відгадка до «Ми». Піл продає свій фільм, як стрічку про травму цілого покоління. Ця травма повертається до нас з циклічною регулярністю. Якщо раніше Джордан оперував расовими пересудами, то тепер його голос лунає значно гучніше, пропагандуючи замість уявного примирення та банального об’єднання за руки щось краще: порозуміння та усвідомлення власної злостивості, якої ми ніколи не зможемо позбутися. Кіно ще з початку XX століття не приховувало від людини прихильність до насилля (байдуже, чи фізичного, чи психологічного). Іноді потрібно заколоти у собі ображеного допельгангера гострим штирем, яким ще недавно розпалював вогонь у затишному будинку на березі океану. Нехай ця метафора звучить і прямолінійно у фільмі Піла, та принаймні зрозуміло.
Асоціативний ряд
Американські «Кумедні ігри»
Міхаеля Ганеке
Пам’ятаєте, як Наомі Воттс та Тім Рот їхали автомобілем до свого будиночка біля річки? А як до них завітали сусіди, які хотіли позичити яєць, а потім в масках мордували родину психологічно та фізично? Ймовірно, Піл бачив стрічку Міхаеля Ганеке, але сумніви відпадають, коли дізнаєшся цікавий факт. «Кумедні ігри» були одним із десяти фільмів, які режисер дав акторці Лупіті Ньянго перед зйомкою у кіно.
Місячне сяйво
Баррі Дженкінса
Крупні плани темношкірих при місячному світлі зробили Дженкінса одним із найпомітніших кінематографістів сучасності. Нарешті Піл підхопив цю естафету і майстерно керує світлом та камерою, коли знімає сутички між родиною та Тінями вночі. Додайте ще хороший саундтрек Абельса і отримаєте стильний горор, якому не соромно роздати всі нагороди світу.
Птахи
Альфреда Гічкока
Від гічкоківських «Птахів» Піл взяв колір стрічки та тривогу головної героїні. «Ми» – це якоюсь мірою і феміністичний трилер, у якому дружина бере ситуацію у свої руки та контролює становище. І, овва, ми зовсім забули, що Гічкок знімав феміністичні горори та драми ще кільканадцять років тому і про це досі говорять не так багато. Обидва режисери вміло вибудовують саспенс, показуючи страх максимально довго, але знаходячи потрібну міру, щоб не перетворити побачене у пародію.
Стенлі Кубрика
На одному з інтерв’ю Джордан Піл жартома з’явився в одязі Джека Торренса і відразу стало зрозуміло, хто тут справжній горор-фан. Та на цьому асоціації не закінчуються. Ідилічний епізод приїзду до пляжного будиночка, фінальні кадри та сцена з першим нападом Тіней цілком і повністю мімікрують славетний фільм Стенлі Кубрика. Зрештою, ці кадри не так легко впізнавані недосвідченому оку. Та погодьтеся, що цитувати таких класиків в рази приємніше, якщо це зроблено вдало.
Воно слідує за тобою
Девіда Роберта Мітчелла
Стрічка Мітчелла – це ще один must see від Джордана Піла у списку для Лупіти Ньянго. Власне на її схожому наративі режисер і будує свій саспенс. Тіні рухаються повільно. І частіше їхня присутність та рухи здаються страшнішими за саму смерть. Це прекрасно ілюструє перший епізод із нападом та довгі погляди допельгангерів у пляжному будиночку. Мабуть, це найбільш вражаючі кадри з точки зору саспенсу та інших елементів трилеру. Тому виходить, що нова школа вчиться у самої себе.
Ворог
Дені Вільнова
Португальський письменник Жозе Сарамаго використав фабулу про людину, як найгіршого ворога для самого себе, у своєму романі «Двійник». Вільньову лишилося згустити фарби завдяки харизматичному Джейку Джилленголу та показати, як божевілля римується з насиллям. У «Ворозі» майже немає джамп-скерів та й горором його назвати вкрай важко. Протягом стрічки не зникає лише те саме тривожне відчуття, від якого страждає герой Джилленгола, і яке притаманне і Лупіті у «Ми». Тому в асоціативному ряді «Ворог» і посідає чинне місце. І нехай жодні павуки наприкінці фільму Вільнова вас не заплутають.
Марія Бліндюк
літкритикиня
ЯК ЦЕ ДИВИТИСЬ…
якщо не боїшся горорів
Сюжет про темний бік свідомості не новий: історії про допельгангерів лякали ще у XVIII столітті (пам’ятаєте бридкого «Крихітку Цахеса» Гофмана?). Він може проявлятися як голос зла у голові («Твін Пікс», наприклад), так і буквально – у вигляді близнюка, який зазвичай дзеркально відбиває риси героя («Двійник» Федора Достоєвського). Та популярність теми не завадила Джордану Пілу зробити захопливе кіно. Просто він вибудовує трилер не навколо загадки про те, що є злом, а навколо причини появи цього зла та його мети – герої не втомлюються повторювати: «Чого вони хочуть?», глядачі не втомлюються чекати на відповідь.
Якщо йти на «Ми» як на горор, можна сильно розчаруватися. Тому що як фільм жахів він не працює. Натомість вийшов хороший трилер – він не лякає, а тримає в напрузі. Усі рушниці на стінах, що розвісили на початку, вистрілюють у розв’язці. Хай трохи розжовано й надто прямолінійно, та все одно цікаво слідкувати, як поступово й методично дають відповіді на запитання. Окрім останнього – кінцівки. Питання щодо кріповатої усмішки в мене зникне лише у випадку, якщо в «Ми» буде продовження. Остання сцена більш схожа на гачок до сиквелу (чи, радше, приквелу), ніж на три крапки. Більше того, кіно вийшло надзвичайно стильним візуально та з крутим саундтреком – тому в нього всі шанси стати мейнстримним
