Описати Джима Джармуша можна двома місткими словами: аудіал-меломан і синефіл. Одного разу Тільда Суїнтон назвала Джармуша «рок-зіркою кінематографу», і це навряд чи можна вважати лукавством з боку знаменитої акторки, яка помітила основні музичні пристрасті одного із символів американського незалежного кіно. Зрештою, майже всі фільми Джармуша до країв наповнені дуже різножанровою музикою, не кажучи вже про те, що рок-музиканти, зокрема, Іггі Поп, Том Вейтс або Джон Лурі (зірка ранніх кіноробіт режисера, включаючи «Більш дивно, ніж в раю») регулярно з’являються у картинах режисера.
«Я прийшов в кінематограф з музики. Ці люди завжди були колом мого спілкування, деякі – моїми близькими товаришами, соратниками, друзями. Втім, тоді, на рубежі 1970-1980-х, нікому не хотілося замикатися в рамках однієї тільки музичної кар’єри», – зізнавався Джармуш.
У свою чергу, кінематограф Джармуша є тотальним постмодерністським гіпертекстом, що взаємозалежний як від Джона Кассаветіса, так і від Жан-Люка Годара. «У світі немає нічого оригінального. Крадіть звідусіль, де ваша уява може отримати живлення. Розбирайте на частини старі і нові фільми, книги, музику, картини, фотографії, вірші, сни, випадкові розмови, архітектурні споруди, мости, дорожні знаки, дерева, хмари, воду, світло і темряву. Крадіть тільки те, що викликає живий відгук у вашій душі. В такому випадку, ваша робота (точніше підробка) буде автентичною», – маніфестував Джармуш своє ставлення до мистецтва.
Дивніше, ніж в раю
1984
Stranger Than Paradise
режисер: Джордан Піл
країна: Німеччина, США
жанр: драмеді
у головних ролях: Джон Лурі, Рідчар Едсон, Естер Балінт
«Дивніше, ніж в раю» – другий повнометражний фільм Джима Джармуша, який збирався воєдино протягом декількох років. Спершу, в 1982 році Джармуш зняв півгодинну короткометражку «Новий світ», створену на основі спільних сценарних напрацювань Джона Лурі та самого Джармуша, а вже у 1983 році були дозняті інші шматки. Лурі ж вважав за краще написати для фільму меланхолійний саундтрек, підкреслюючи тональність картини. В умовах такого абсолютного співавторства, без прихованого творчого придушення, і з’явився фільм, витканий з автобіографічних подробиць життя Лурі і Джармуша та зі спостережень зсередини за угорською громадою Нью-Йорка. Жанр стрічки умовний: Джармуш знімає насамперед кіно споглядальне і живе, не зосереджуючись виключно на тих чи інших сюжетних поворотах. Персонажі розкриваються поступово, в міру їх наближення чи то до «землі обітованої», чи то до зачарованого оазису, придуманого що Естер, що Белою/Віллі, що Едді.
«Дивніше, ніж в раю» змістовно досить лаконічна стрічка, до того ж її 90-хвилинний хронометраж сприяє посиленню ясності авторського висловлювання. Щільність візуальної і монтажної мови така, що у фільмі немає абсолютно жодного прохідного кадру, мізансцени або відсилки. Та й Джармуш принципово не перевантажує свій фільм словами, як це буде спостерігатися вже у більш пізніх його роботах: від «Ночі на Землі» до «Меж контролю». Слова тут замінені очевидними недомовками, а повітря картини просочене мовчанням і паузами, що попереджають собою про щось дійсно важливе у житті героїв. Оператор Том ДеЧілло знімає статично, фіксуючи навіть порожнечі, коли персонажі виходять з кадру.
Будапешт – Нью-Йорк – Клівленд – Флорида. Такий маршрут, як би це не звучало пафосно і бундючно, буття Естер та її двоюрідного брата.
Із задушливих обіймів невільної Угорщини – у систематичний, але одночасно привабливий хаос Великого Яблука і запорошених американських доріг. Джармуш зображує шлях, що незаперечно римується з метафорами життя, яке тепер вже усі троє героїв фільму починають із чистого аркуша.
Примітно, що Белла, який приїхав у США, прагне максимально швидко стерти зі своєї пам’яті усю свою «угорськість», і влізти у шкіру справжнього, «стовідсоткового» американця, ставши Віллі. Втім, така демонстративна відмова від національної ідентичності означає, звісно ж, небажання Белли бути чужинцем. Його маскування «під Віллі» є захисною реакцією на те невідоме і вороже середовище, яке, однак, режисером все ж практично винесене за кадр, хоч Джармуш і не приховує своєї іронії над так званою американською мрією і способами її досягнення. Не кажучи вже про те, що режисер знімає свою картину наперекір американській міфології кіно, максимально відсторонюючись від архетипів.
Головним же героям важливо бути «тут і зараз», жити одним днем, хвилиною і навіть секундою, наближаючись до своєї заповітної мети. Але чи утопічна вона? Фактично так, і вони це так чи інакше розуміють, але без цієї утопії існування героїв було б справжнім пеклом, без початку і кінця. Втім, відповідь на питання «Куди приводять мрії?» залишається риторичною.
Асоціативний ряд
Катцельмахер
реж. Райнер Вернер Фассбіндер, 1969 рік
Джармуш чимало почерпнув з кінематографа відчуження Фассбіндера, і драма «Катцельмахер» найсильніше перетинається з тією екзистенціальною подорожжю, у яку відправляються герої «Дивніше, ніж в раю». Фактично, між героями спільного навіть більше, ніж здається спочатку: окрім прагнення до кращого життя, ними керує вельми симптоматичний ескапізм, втеча як від себе, так і від тієї нестерпної навколишньої дійсності, тільки ось реальність завжди кусається.
Ленінградські ковбої їдуть до Америки
реж. Акі Каурісмякі, 1989 рік
Іммігрантська комедія Акі Каурісмякі римується зі стрічкою Джима Джармуша своїм вкрай специфічним розкриттям одвічної теми пошуку власного місця під сонцем. Хоча Каурісмякі дозволяє собі більший градус іронії стосовно невдачливих музикантів, ніж Джармуш, втім однаково позбавляє будь-якого романтичного флеру Америку як таку.
Мінні і Московіц
реж. Джон Кассаветіс, 1971 рік
Кассаветіс – один з головних кумирів Джармуша. Особливо гостро його вплив відчувається в ранніх кінострічках Джима. Віллі з «Дивніше, ніж в раю» можна трактувати як дзеркальне відображення Мінні з мелодрами «Мінні і Московіц»: невдаха, мрійник і просто людина, яка марно намагається зрозуміти, що взагалі відбувається в його житті і чому це інколи відбувається саме так, а не інакше.
