«Піна днів»: Борис Віан vs Мішель Гондрі

Розбираємося що краще: екранізація чи літературне першоджерело

Інтернет-спільнота уже давно звикла до мему «книга краще», який люди різної вікової категорії, віросповідання, гендеру тощо використовують щоразу, коли відбувається діалог мистецтв і на екрані з’являється «переклад» книги мовою кіно.

Звісно, якщо йдеться про відверто погані екранізації або перемогу візуалізації над книгою, надати комусь перевагу буде вкрай просто. Але коли мова заходить про «Піну днів» – треба бути прискіпливим, жовчним і вкрай безжалісним, аби обрати, якому із видів мистецтва цього разу одягнути лавровий вінок на голову.

Гондрі наче був народжений для того, аби екранізовувати Бориса Віана. Мішель з 14 років захоплювався його роботами і побудував елементи власного кіностилю, позичивши віанівську гру із неживим, мультиплікаційність і «поетику ніжності». Текст же «Піни днів» ідеально підходить для «монтажної піни» кіно – тут і поєднання різних стилів, настроїв та жанрів, і колоритні персонажі, і структура оповіді чергується від однієї до іншої персонажевої перспективи – є де розгулятися всій знімальній групі.

Спробуємо порівняти роман 1946-го року з кінофільмом 2013-го і виявити, який з мистецьких продуктів  усе-таки «кращий».

VS

Сюжет

Фабулу «Піни днів» коротко описав сам Віан: «Це історія про чоловіка, який кохає жінку, вона хворіє та помирає». Знявши шар сарказму, можна сказати, що це також філософський пасаж на тему любові та смерті і карикатура на післявоєнне ХХ століття з його захопленням прекрасним, танцями, джазом і екзистенціалізмом.

Важко було б знайти багато прикладів екранізацій, у яких сюжет та історія були б сильнішими за книжкові. І «Піна днів» Гондрі також не побила першоджерело Віана. Дивно, адже режисер відтворює події та навіть діалоги із книги «каламбур до каламбуру». Виною всьому є, звісно ж, обмеженість кіно у часі. Через свою любов до віанового тексту і намагання запхнути у сценарій якомога більше книжкових історій видається, що фільм надто поспішає. Це чудово доповнює «мрійливу» частину сюжету, але погано впливає на емоційне наснаження «реальної».

Але декілька поворотів  у фільмі все ж більш вдалі та дотепніші за книжкові. Патологічне, докручене до абсолюту захоплення Партром (капітан Очевидність підказує, що Жан-Соль Партр — це пародія на постать Сартра) перетворюється на форму наркоманії, де лекції і книги «філософського ідола», зокрема «Блювоту», можна приймати і в таблетках, і в очних краплях, і у вигляді опіумного диму. Та деякі лінії, докручені до іще більшого абсурду, не вписуються в логіку історії. Перед фіналом фільм іде далі за віанівський текст у створенні гнітючої атмосфери – мотиви зради (як дружби, так і кохання), які у книзі змальовані досить наївно, у кіноадаптації доведені до пафосно-фальшивої ноти, а мелодраматичні мотиви у кульмінації помітно вибиваються із загального тону.

Гондрі згладжує кути у розв’язці, у той час коли Віан, навпаки, «рубає з плеча», не шкодуючи нікого – навіть мишки із чорними вусами. Ламання «четвертої стіни» і вплетення історії, яка пишеться у ретрофутуристичній конторі (напевно так Гондрі метафоризує мойр, що плетуть долі героїв), самоусвідомлення героями себе як вигаданих – це все режисерські знахідки, які додають «тексту екранізації» нових сенсів і збагачують кіно більшим ідейним простором.

Але, знову-таки, перемагає книга. «Піна днів» – це матеріалізований каламбур, інтелектуальний кітч, текст, який замкнений у в’язниці мови. І як би Гондрі не старався прописати персонажа «доктора Жрирукава», кіно, на жаль, не в змозі матеріалізувати всі вибрики Віана із описами їжі, одягу, оточення та мовлення.

0
книга
0
фільм

Персонажі

На перший погляд, у текста набагато більше можливостей для того, щоб прописати цілісних героїв. Та чи справді ця формула спрацює з Віаном?

Головні персонажі

У випадку із «Піною днів» різко постає питання, чи варто прискіпливо відтворювати деталі зовнішності, які у тексті відіграють важливу роль. У Гондрі деякі деталі зовнішності відтворено не достеменно. Наприклад, у книзі Колен розчісує свою «світлу шевелюру» (хоча у фільмі його аж ніяк не назвеш блондином), а ролі Ніколя та Алізи автори виконують темношкірі актори. Втім, це лише на користь для сучасного прочитання тексту — більший простір для асоціювання із героями, та й акторам не доводиться носити карикатурних перук.

Режисер навмисне підібрав зірковий каст, оскільки персонажі Віана зовсім забули відростити собі харизму, загубившись у фантасмагоричних винаходах і словесних шарадах. Тому за Хлою говорить не Одрі Тоту, а фільмографія Одрі Тоту до моменту прем’єри. Та попри усі загублені деталі головні персонажі вийшли у Гондрі сповнені життя. Їхня еволюція виглядає органічною, а «хімія» між Коленом та Хлоєю досить природною – вона не абсурдна й випадкова, як у книзі. Важливим мінусом залишається лише вік, оскільки 22-річних героїв Віана грають на той момент уже 39-річний Дюріс та 37-річна Тоту, і лінія наївного кохання, яке руйнується сірою буденністю та усвідомленням смертності, від цього «змивається» піною років.

Утім, у протистоянні книжкових та кінематографічних персонажів виграють останні. Причина – в образі Хлої. Віанівська героїня у тексті не викликає співчуття так, як це виходить у Одрі Тоту. Книжкова Хлоя – це в основному об’єкт кохання Колена і формальний рушій сюжету, у той час як у Гондрі дівчина «обростає м’язами» і поводиться як реальна людина зі смертельною хворобою, не втрачаючи оптимізму до самого кінця. Вона змушує глядача раз у раз милуватись своєю невимушеністю та, врешті-решт, діє самостійно – без тиску інших персонажів.

0
книга
0
фільм

Другорядні персонажі

Важко впевнено стверджувати, де «ролі другого плану» були відіграні краще – у книзі чи фільмі. Ніколя (Омар Сі) та Аліза (Аїса Маїґа) із пласких характерів із деякими вкрапленнями індивідуальності перетворюються на тривимірних повнокровних людей, за історіями яких слідкувати подекуди цікавіше, ніж за головною сюжетною лінією. Доктор Жрирукав, якого зіграв сам Гондрі, із нейтрально-карикатурного книжкового стає добрим та іронічним кіногероєм, який додає настроєві історії іще трохи ніжності.

Питання лише в доцільності карикатуризації без того гіперболізованих Шика та Жан-Соля Партра. Так у Віана найкращий друг Колена – залежний, але залежний за наївністю. Проте чіткі паралелі з наркоманією у фільмі змушують забути про будь-яке співчуття до нього. Кінематографічне збільшення ролі Жан-Соль Партра теж шкодить загальній ідеї. Якщо у книзі ми так і ніколи не дізнаємося змісту «Блювоти» чи праці «Сервілізм — це гуманізм», то тарабарщина про «людину-бутерброда» у фільмі вульгаризує і без того карикатурний образ філософа. Абсолютно негативні священнослужителі, бюрократи та військові теж різняться за настроєм і подачею, але створюють однаковий емоційний малюнок.

Тож умовна нагорода за «найкращі другорядні ролі» відходить книзі, оскільки від надмірної карикатуризації фільму страждає невимушеність першої половини історії і різкість другої.

0
книга
0
фільм

Поетика та естетика

Яких тільки визначень не давали роману Віана – і сюрреалістичний роман, і сумна казка, і утопія, що переростає у антиутопію, і елітарний «стьоб». «Піна днів» – це складний колаж стилів, жанрів та прийомів, який зображає післявоєнну епоху. Що ж, подивімося, як сформований у 1946-му році світ перенісся на екрани 2013-го.

Гондрі навмисно відступає від оригіналу, створюючи враження майбутнього із ретро-технікою 70-х. Світ Віана більш органічно б виглядав у естетиці, схожій на стім-панк, але тоді зникла б авторська ностальгія і відчуття молодості та наївності. Органічно у картині Гондрі виглядають і жуки-будильники, і самоочисні столи, і карикатурний снобізм у одязі та їжі, і трансформації будинку Колена та Хлої, де від музики Еллінгтона кімнати круглішають, а під тиском обставин та наростанням трагедії будинок миршавіє та зменшується.

Говорячи про Віана, не можна забувати про музичний супровід. Джаз, основний лейтмотив юності і захоплення прекрасним, відіграє у тексті «Піни днів» колосальну роль – навіть дає ім’я головні героїні за піснею того ж таки Дюка Еллінгтона. Гондрі від основної джазової теми подекуди відходить, але це не псує загальне враження, а «Spring» Мії Дої Тодд у кульмінації узагалі наганяє такий щем, що хочеться поставити кіно на паузу і закурити люльку, як Жан-Соль Партр.

Як не дивно, у цій категорії фільм відбирає бал у книги. Якщо коротко – просто тому, що це Гондрі у всій красі – у композиції кадрів, які виглядають як майстерні колажі, у поєднанні мультиплікаційного і серйозного, у пластиці зйомок, у загальному настрої. Навіть у такій депресивній історії, як «Піна днів», Гондрі зумів розбавити фінал крапелькою добра (що, звичайно, не на користь емоційного враження, але, поклавши руку на серце, глядачеві потрібна ця крихта оптимізму). Окремої похвали заслуговують тонкі авторські деталі і метафори життя у мильній кульці (буквально і фігурально), а також вирішення трансформації історії: кольори поступово втрачають яскравість та насиченість, перетворюючись на чорно-біле кіно, а формат картини  звужується, як будинок Колена та його світ.

0
книга
0
фільм

Підсумок

Формально ми маємо нічию із рахунком 2-2. «Піна днів» – це той випадок, коли книга, що стала свідченням і яскравим артефактом епохи, отримує нове дихання і авторське трактування. У діалозі «Віан-Гондрі» у виграші і кіно, і текст. Сумна іронія лише в тому, що неприйнятий свого часу прекрасний роман втілився у так само недооціннену (і прекрасну) стрічку. 

P.S. Рекомендовано прочитати книгу до перегляду фільму, а не навпаки. Дивакуватість і поспіх перших хвилин можуть відштовхнути від перегляду непідготовлену публіку, яка не знайома із текстом Віана або стилем Мішеля Гондрі.

L'écume des jours
2013
режисер: Мішель Гондрі
автор першоджерела: Борис Віан
жанр: сюрреалістична драма
у головних ролях: Одрі Тоту, Ромен Дюріс, Омар Сі

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: