Хто це такий: Спайк Лі

Як тебе не любити, Брукліне мій?
Спайк Лі
дата народження: 20 березня 1957 р.

«Оскар» вже не такий білий, як раніше. Афроамериканська культура популярна як ніколи – починаючи від впливу хіп-хопу на масову культуру, і закінчуючи успіхом таких фільмів, як «Чорна Пантера» і «Пастка»: «чорний» більше не вмирає першим. Довгий час навіть ідея «чорного президента» в США була утопічною. Тепер усе це в минулому. Кілька років тому загальний настрій ще можна було охарактеризувати як «bitch, don’t kill my vibe». Зараз реакція на навколишні події одна: «DAMN». І якщо вже ми згадуємо хіп-хоп, то згадаємо й Спайка Лі – афроамериканського режисера родом з Брукліна, першопрохідця, який показав чорну культуру не як маргінальне середовище, а як живе і згуртоване співтовариство, що готове боротися за свої права і спростовувати расові стереотипи . Якби Бруклін дійсно був республікою (Da Republic of Brooklyn, як каже сам Спайк), то його гімном безумовно був би «Fight the Power» Public Enemy.

Справжнє ім’я режисера – Шелтон Джексон Лі. «Спайком» його прозвала мама, за нестерпний характер. Виріс він у великій родині в Брукліні, і, як не дивно, родичі його крек не курили – батько був музикантом (грав навіть із Бобом Діланом), а мати – вчителькою в школі. На початку 80-х Лі вчився у Нью-Йоркській кіношколі разом із Енгом Лі і Джимом Джармушем. Варто нагадати, що в 70-80-х роках режисер-афроамериканець мав два шляхи: зняти жорстоку та безглузду кримінальну гетто-драму (цей жанр умовно називають blaxploitation) або якийсь скромний ситком для ТБ. Отже кумирами Лі були не локальні герої бчорної» культури, як то Гордон Паркс і Річард Прайор, а скоріше Мартін Скорсезе та Вуді Аллен. Свій перший фільм – «Їй це потрібно» – Спайк випустив у 1986 році. Малобюджетна чорно-біла картина про молоду художницю з Брукліна, яка не може визначитися, кого з трьох коханців обрати, моментально виділила Спайка Лі як оригінального автора, який не збирається описувати життя чорних кварталів через призму бідності, насильства або наркотиків. Багато в чому цей дебютний фільм нагадує непримітний фільм Жана-Люка Годара «Дві чи три речі, які я знаю про неї»: Лі, як і Годар, розмірковує про жіночу сексуальність, консюмеризм, гендерні й расові стереотипи. Тут (та й у всіх своїх фільмах) Спайк використовує класичний прийом руйнування четвертої стіни – його персонажі часто діляться із глядачем якимись секретами, розповідають історії, жартують і скаржаться.

Одну з головних ролей у цьому фільмі зіграв сам Спайк (він робитиме це далеко не раз). Його персонаж – Марс Блекмон – такий собі городский піжон-егоїст, головна гордість якого – пара новеньких кросівок Air Jordan’s. Побачивши фільм, керівники Nike вирішили запропонувати Спайку зняти для них нову рекламу – у головній ролі буде він і молода зірка НБА Майкл Джордан. Молодий режисер серйозно підійшов до цього завдання і створив, певно, один з найбільш вражаючих рекламних роликів у історії. Багато в чому завдяки свіжому погляду Спайка, Майкл Джордан став синонімом баскетболу, а кросівки Nike – мрією кожного гравця.

Успіх дебютного фільму і рекламних роликів Спайка привели до того, що він відкрив свій власний продакшн, який існує й дотепер. Завдяки цьому Спайк став дійсно незалежним автором, готовий реалізувати навіть не найпопулярніший проект. Таким проектом став «Роби як треба» – третій фільм режисера і його перший шедевр. Відразу ж після прем’єри на Каннському кінофестивалі 1989 року стрічка розділила критиків на два табори. Роджер Еберт назвав його одним із найкращих фільмів десятиліття, інші ж були не в захваті (Золота пальмова гілка відійшла Стівену Содербергу за «Секс, брехню і відеоплівку»). Та після прем’єри в США фільм розділив ледь не всю країну: одні вважали фільм «культурною подією», інші ж переймалися, що він може викликати масові заворушення. «Роби як треба» номінували на два «Оскари» (за найкращу чоловічу роль другого плану і найкращий оригінальний сценарій), але до номінації на за Найкращий фільм року справа і не дійшла. Натомість на «Оскарі» 1990 року переміг фільм із абсолютно протилежною ідеєю – «Шофер Міс Дейзі» про доброчесного чорного шофера літньої білої пані. Але де втратиш, там і знайдеш: того ж року молодий Дензел Вашингтон виграв свій перший «Оскар» за найкращу чоловічу роль другого плану. В майбутньому дует Лі-Вашингтон подарує нам іще багато незабутніх робіт.

Першою з них став фільм, частково заснований на дитинстві Лі і розповідях його батька про богемне життя музикантів у 60-х – «Блюз про краще життя». Ні політичного висловлювання, ні абиякої любовної лінії, ні чіткої мотивації персонажів у режисера вибудувати не вийшло, однак до гри Вашингтона і джазового музичного супроводу (за яке відповідав Бренфорд Марсаліс) важко висунути будь-які претензії. Другою спільною роботою дуету став біографічний «Малкольм Ікс» – епічний тригодинний фільм про радикального афроамериканського активіста, що боровся за права свого народу. Коли Спайк Лі дізнався, що Warner Bros. збираються зняти про Малкольма фільм, він негайно зв’язався зі студією і домігся того, щоб його призначили режисером. «Хто, як не чорний, може зняти фільм про Малькольма Ікс?», – справедливо вважав Спайк (і мав рацію). Величезний бюджет у 33 мільйони доларів був зібраний завдяки друзям режисера, серед яких Майкл Джордан, Опра, Принц і Джанет Джексон. У боротьбі з великою студією Спайк Лі вийшов переможцем: його фільм потрапив в основний конкурс Берлінале, а Вашингтон отримав свого «Медведя» за найкращу чоловічу роль.

Після автобіографічного «Крукліна», Спайк повертається до своїх основних тем – місця афроамериканців в сучасному суспільстві, боротьби зі стереотипами й міжрасовою ненавистю та критики сучасної політики США. У «Штовхачах» (які спродюсував Мартін Скорсезе) він розповідає про боротьбу дрібного бруклінського драгдилера із продажними і жорстокими поліцейськими. Це був такий собі зріз життя Нью-Йорка 90-х: бруклінське гетто, розквіт хіп-хопу, «штовхачі» і копи на кожному кроці – сравдешнє свято насильства. У номінованому на «Оскар» короткометражному фільмі «4 маленькі дівчинки» Лі відтворює події 1963 року, коли угруповання Ку-Клукс-Клан підірвало баптистську церкву. В результаті теракту загинули чотири маленькі дівчинки. У «Get on the Bus» режисер згадує події Маршу мільйону чоловіків, а у «25-й годині» – Нью-Йорк після трагедії 11-го вересня.

Насильство у місті досягає апогею у «Кривавому літі Сема», заснованому на реальній історії моторошного вбивці Сина Сема, який скоїв ряд убивств аномально спекотним літом 1977 року. Один з останніх фільмів Лі – «Чи-рак» – став далеко не найкращою спробою поговорити про насильство і кланові війни в гетто. Лі звернувся до давньогрецької трагедії («Лісістрата» Арістофана), та це вийшло у нього непереконливо і відсторонено. Минулі його фільми ставали особливими саме завдяки вмінню зловити актуальний момент і дати можливість глядачеві зрозуміти будь-кого з персонажів. У 2018 році на екрани вийде «Чорний кланівець» – чергова реальна історія про чорного копа, що став членом Ку-Клукс-Клану. Головні ролі зіграють Джон Девід Вашингтон (син Дензела) і Адам Драйвер, а серед продюсерів зазначено ім’я Джордана Піла.

фільмографія
1986: Їй це потрібно
1988: Шкільне здивування
1989: Роби як треба
1990: Блюз про краще життя
1991: Тропічна лихоманка
1992: Малкольм Ікс
1994: Круклін
1995: Штовхачі
1996: Дівчина номер шість
1996: Сідай до автобуса
1998: Його гра
1999: Криваве літо Сема
2000: Обдурені
2002: 25-я година
2004: Вона мене ненавидить
2006: Хто не пійман, той не злодій
2008: Диво святої Анни
2012: Літо в Ред-Хук
2013: Олдбой
2014: Солодка кров Ісуса
2015: Чі-рак
2017: Їй це потрібно (ТБ)
2018: Чорний куклукскланівець

Здавалося б, після виробничого пекла під час зйомок «Малькольму Ікс» Спайк Лі більше ніколи не повернеться до студійних проектів. Однак «Хто не пійманий, той не злодій» спростував цю ідею. Спайк може знімати що завгодно: від реклами, кліпів і короткометражок до авторського і масового кіно. Кримінальний трилер про хитре пограбування банку з Дензелом Вашингтоном, Клайвом Оуеном і Джоді Фостер в головних ролях став найкасовішим фільмом режисера, зібравши 184 мільйони доларів у світовому прокаті. Не так удало вийшов у прокат другий великий голлівудський проект – ремейкомкорейського «Олдбоя». Хоча актори впоралися на «відмінно» (серед них Джош Бролін, Елізабет Олсен і Шарлто Коплі), сценарій майже повністю повторював сюжет оригіналу. Візуальний стиль Спайка відзначили критики, проте на екрани вийшла продюсерська версія, що була урізана на 35 хвилин. Бролін стверджує, що режисерська версія набагато крутіша, але в цьому навряд чи хтось уже переконається.

У фільмографії Спайка Лі можна заблукати – знімає він багато і для різних медіумів. Його художні роботи (як і у випадку зі Скорсезе, наприклад) затьмарюють документальні. Окрім короткометражного «4 маленькі дівчинки», Лі зняв два фільми про наслідки урагану Катріна – «When the Levees Broke» і «If God’s Willing and Da Creek Do not Rise». Ці фільми відкривають нам місто-свято Новий Орлеан з абсолютно іншого боку. Ми бачимо напівзруйноване місто, яке відбудовують його жителі, що опинилися жертвами не тільки природи, а й держави, яка не особливо поспішає на допомогу.

Та не всі фільми Спайка Лі такі серйозні. Режисер – величезний фанат Майкла Джексона, і серед його фільмографії є ​​кілька біографічних фільмів про короля попу. Проте, для більшості (американців) Спайк Лі нерозривно пов’язаний з баскетболом – його справедливо можна вважати найбільшим фанатом New York Knicks у світі. У 1996 році він зняв один із найкращих фільмів про баскетбол – «Його гра». У 2009 році на каналі ESPN Спайк вийшов захоплюючий документальний фільм про Кобі Браянта – «Kobe Doin’ Work». Загалом 30 камер і один день з життя баскетболіста, під час якого ми спостерігаємо за його підготовкою до матчу, думками під час гри, тим, що змушує його бути найкращим. Це дозволяє зрозуміти, чому саме його варто вважати кращим гравцем сучасності. Баскетбол – велика частина афроамериканської культури, як і хіп-хоп, який Спайк Лі використовує в кожному своєму фільмі. Не дивно, що для багатьох хіп-хоп виконавців він знімав і кліпи. Серед них Public EnemyМайкл ДжексонПринц і Емінем.

Кожен фільм Лі починається з фірмового титру – A Spike Lee Joint. Фраза багатозначна. Тут або «вкурююєшь» стиль Лі, або ні. Не дивлячись на всю його соціальну активність, Спайка складно назвати файним хлопцем. Він багато в чому бачить  «зраду», легко свариться із мейджорами та топовими продюсерами, звинувачує своїх колег (Клінта Іствуда і Квентіна Тарантіно, наприклад) у расизмі. Його заяви бувають неоднозначними, але його вплив на сучасну культуру переоцінити неможливо. Без нього не було б Раяна Куглера, Баррі Дженкінса, Джордана Піла або Ави Дюверней. Без нього не було б кампанії #OscarsSoWhite. Можна з упевненістю сказати: Спайк Лі був чорним (і гордим) до того, як це стало мейнстрімом. Ya dig?

Вибрана фільмографія

1986

She’s Gotta Have It

жанр: драмеді
у головних ролях: Трейсі Камілла Джонс, Редмонд Хікс, Джон Канада Террелл, Спайк Лі

Їй це потрібно

Молода афроамериканка Нола Дарлінг живе в Брукліні, у вільний час малює і займається сексом з трьома різними партнерами: джентельменом Джеймі, самозакоханим качком-моделлю Гріром і балакучим і незрілим Марсом. Обрати когось між ними складно. Та чи варто обирати взагалі?

У своєму дебютному фільмі Спайк прикидається чорним Вуді Алленом, який надихнувся «Расьомоном» Куросави. Три різні думки про одну людину, і всередині історії – жінка, що користується привілеями, які зазвичай дозволяють собі лише чоловіки. Скромний бюджет у 175 тисяч доларів не завадив проявитися фантазії режисера – йому вдалося оригінальне бруклінське драмеді під джазовий саундтрек (написаний батьком Спайка Біллом Лі), із запалом, гідним кращих представників французької «нової хвилі».

У 2017 році Спайк Лі адаптував свій дебют для Netflix – сам зняв і спродюсував перший сезон. Нещодавно шоу продовжили і на другий сезон.

2011

Do the Right Thing

жанр: драма, комедія
у головних ролях: Спайк Лі, Денні Аєлло, Оссі Девіс, Джанкарло Еспозіто, Джон Туртурро

Роби як треба

Бруклін, легендарний район Бед-Стай. Один із найспекотніших днів літа. У киплячому казані Великого яблука – афроамериканці, білі, корейці, латиноси. Навколо панує, здавалося б, хитка гармонія, яка в будь-який момент може зникнути.

Без сумніву, найкраща режисерська робота Спайка, яку він розпочинає фірмовим прийомом – гучним і яскравим вступом. Тут Розі Перез просто чотири хвилини танцює під «Fight the Power», але як вона це робить! Злість і праведний гнів, які відчуває режисер передаються, нам із перших секунд. Серед домінуючих кольорів у фільмі – червоний і помаранчевий, які тільки підкреслюють пекельну спеку асфальтових джунглів. Інші фірмові прийоми Спайка – руйнування четвертої стіни і наїзди доллі – так само на місці. Окремо варто виділити операторський прийом під назвою «голландський кут» (хоча правильно було б назвати його німецьким – дякуємо вам, експресіоністи) – кадри із заваленим набік горизонтом, які, зазвичай підкреслюють нестабільний емоційний стан персонажів або напругу в кадрі.

Фільм, що був неймовірно актуальним для 1989-го, залишається таким і за майже 30 років. Проблеми расової нетерпимості, насильства, поліцейського беззаконня все ще на порядку денному. Але Спайк не намагається грати у жертву та не розказує, яка важка і несправедлива доля чорної людини. Він дає нам шанс зрозуміти кожного персонажа і його мотивацію, пояснити певні вчинки та налагодити діалог між представниками різних національностей і віросповідань.

1998

He Got Game

жанр: спортивна драма
у головних ролях: Дензел Вашингтон, Рей Аллен, Мілла Йовович, Розаріо Доусон

Його гра

Любов Спайка Лі до баскетболу перетворюється в непросту історію, в якій успішний баскетболіст-старшокласник (майбутня зірка НБА Рей Аллен) повинен прийняти рішення – вступити до університету або йти одразу в НБА. Ускладнює все його батько (Дензел Вашингтон), якого випускають із в’язниці з однією метою – вмовити сина вступити в потрібний університет.

Черговий поетичний вступ показує нам універсальну гру, мова якої зрозуміла кожному. Білий або чорний, асфальт або земля, кільце або відро для сміття – любов до гри стоїть передусім. Один із оригінальних прийомів, які Спайк застосував в цьому фільмі, – класичний double dolly shot. Щоб показати емоційну відстороненість досить сюрреалістичним способом, Лі садить актора на візок і поміщає перед ним камеру. У такий незвичний спосіб йому вдається налагодити асоціації глядача із персонажем у критичні моменти. Вишенька на торті – саундтрек від Public Enemy.

2002

25th Hour

жанр: драма
у головних ролях: Едвард Нортон, Філіп Сеймур Хоффман, Анна Пекуін, Розаріо Доусон, Баррі Пеппер

25-та година

Фільм заснований на романі Девіда Беніоффа (того самого, що став шоураннером «Гри престолів»). Це історія драгдилера (Едвард Нортон), якому залишилося провести на свободі останні 24 години – після цього він сідає у в’язницю на сім років.

На момент 11 вересня 2001 року фільм був уже на стадії розробки, але режисер все одно вирішив включити деталі, що відсилають до трагедії. На думку одного з критиків, «Спайку Лі вдалося зняти великий фільм, який розповідає про трагедію 9/11 … його документальну цінність можна порівняти з «Римом, відкритим містом» Росселліні, що відзняли буквально після закінчення окупації». І хоча безпосередньо до сюжету ця трагедія не має ніякого відношення, Лі ніби вдалося зачепити загальний настрій занепаду і страху розплати, змішаний із надією на краще майбутнє, яке настане нескоро. Принаймні не менше, ніж за сім років. Цей фільм легко можна було б назвати «Невідворотністю» – ми відчуваємо, як час головного героя закінчується, а помилок у минулому скоєно занадто багато. Залишається тільки жаль і страх про наслідки вибору, який належить зробити.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Документалістика
Дмитро Апенько

Влаштуй своє життя, Джеймсе Вайте

Фестиваль американського кіно «Незалежність» стоїть на порозі. Відкриватиме його «Джеймс Вайт» – історія про хлопця двадцяти з гаком років у період між двома втратами

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: