«Думаю, як покінчити з усім цим»: Чарлі Кауфман проти ілюзій

Антиромком про тлінність буття

У довгих списках рекомендацій часто трапляється фільм, який варто дивитися обережно. Передусім, потрібно начитатися спеціалізованої літератури, подивитися пояснювальні відео про творчість режисера й сценариста та лише потім вимкнути гаджети й почати перегляд. Творчість Чарлі Кауфмана здається саме таким прикладом, адже рекомендувати його проєкти для вечірнього дозвілля – як пропонувати отруту для тих, хто хоче жити. Цей режисер може здаватися песимістичним мізантропом, адже його персонажі переживають розставання, депресії та життєві труднощі. Втім, міряти настрої автора за його персонажами не варто, бо часто реальність – не те, чим здається. Цю модель найлегше застосувати до фільму «Думаю, як покінчити з усім цим» – екранізації однойменного оповідання Йена Рейда.

Починається історія засніженого вечора в машині з чоловіком та жінкою. Шість тижнів взаємин і, відтак, чоловік хоче познайомити свою дівчину з батьками. Приїзд супроводжується дивними подіями. Спершу батьки залишають тривожне враження людей із тинітусом та деменцією, а потім і будинок натякає на втручання містичних сил. Ім’я гості постійно змінюється, як і її професії, говірка та одяг. Водночас Чарлі Кауфман підозріло акцентує увагу на шкільному прибиральнику, який дивиться вигадану романтичну комедію від Роберта Земекіса та, схоже, мріє про велике кохання. Сніговий шторм мало не замикає головних героїв у пастці. Та поки фільм поволі рухається до фіналу, стає зрозуміло, що головна пастка – це свідомість одного з героїв.

Західні рецензенти часто розбирають нове кіно Чарлі Кауфмана в контексті його ранніх робіт. Це зрозуміло, адже порпатися у голові автора легше, коли бачиш повну картину. Режисер зняв «Синекдоха, Нью-Йорк» про автора п’єси, що імітує життя, та «Аномалізу» – стоп-моушн анімацію про самотнього комівояжера в готелі. Але найбільше він запам’ятався написанням сценаріїв до «Вічного сяйва чистого розуму» та «Бути Джоном Малковичем». Чарлі Кауфман ніколи не був із тих сценаристів, яким вимощували дорогу до виробництва радісні продюсери. Його стрічки ніколи не приносили касового успіху, хоча за його плечима є один сценарний «Оскар» за «Вічне сяйво чистого розуму» і ще більше номінацій. «Думаю, як покінчити з усім цим» підібрав Netflix без жодних показів на фестивалях, що для такого кіно велика рідкість. Така ж рідкість, як власне і фільм від Чарлі Кауфмана, адже з часів виходу його минулого проєкту «Аномаліза» минуло п’ять років.

«Думаю, як покінчити з усім цим» – це антиглядацьке кіно у привабливому сенсі, бо режисер заганяє аудиторію в нудьгу замкненими середовищами, але водночас змушує досліджувати внутрішній світ стрічки. Усі три акти відбуваються в машині, в будинку батьків та в школі з рідкісними вилазками надвір. Утім, Кауфман відверто шарлатанить, нагадуючи аудиторії, що дивимось ми не трилер, а психологічну драму про ілюзорність людських утіх. Інакше й не можна пояснити мало не дитяче захоплення головного героя мюзиклом «Оклахома!» та текстами Полін Кейл і Вільяма Вордсворта. Перевантажуючи свою супутницю інформацією про свої вподобання, чоловік не втомлюється перебивати її думки про те, що з усім цим треба справді покінчити. Підсилюють тривогу музика Джея Водлі та операторські прийоми Лукаша Зала, який зняв для Павела Павліковсього «Іду» й «Холодну війну».



Музика у фільмі також робить неабиякий внесок у створення довершеної картини. Композитор Фуміо Хаясака, який постійно працював із Акірою Куросавою, написав для «Семи самураїв» видатний саундтрек. Музика не тільки доповнює те, що відбувається на екрані, а й стає самостійним художнім засобом. Композиції настільки самодостатні, що далі живуть незалежно від «батьківського» фільму – творчість Фуміо Хаясака, наприклад, слугувала натхненням для голлівудських режисерів. Надсильне аудіальне оздоблення влучно передає ще одну характерну рису режисера та цього фільму зокрема – поєднання східних та західних мотивів.

Та якщо вилізти зі словесного пінг-понгу головних героїв на поверхню історії, все стає на свої місця. Щоправда, ніхто не поспішає розкрити твіст фільму, й урешті-решт Чарлі Кауфман робить унікальну річ – сюжетний поворот без кульмінаційного катарсису. Тому результат перегляду скидається на посттравматичний синдром, адже поволі картина збирається в єдиний пазл.

Стрічка від початку може здаватися бед-трипом, який досягає апогею у фіналі. Зрештою, кожне знайомство з батьками в реальному житті схоже на бед-трип, бо воно сповнене незграбними моментами, які одна зі сторін намагається приховати. Свого часу це підмітив ще Девід Лінч, коли знімав «Голову-гумку». У Чарлі Кауфмана епізод із вечерею реалістичніший, а тому ще жахливіший. Прохолодні взаємини чоловіка та жінки накладаються на бесіду з батьками особливо вдало: допити щодо професії, розмови про дитинство сина – повний набір тригерів. Утім, головна мета режисера не полягає в детальному відтворенні соціальних конструктів та традиційних ритуалів. У численних рецензіях-дешифраторах губляться основні мотиви Чарлі Кауфмана.



Якщо «Тенет» Крістофера Нолана був звичайним фокусом із сюжетом рівня перших «Джеймсів Бондів», то гра з часом у фільмі Netflix має логічне пояснення, нехай воно і ґрунтується на сплутанні свідомості. Перекидаючи героїню в різні часові проміжки, протагоніст ніяк не може вигадати для неї правильне місце у своєму житті. Плутанина із цитуванням улюблених авторів прози та поезії перетворюється на фарс, що досягає піку під час переносу дійсності в рамки мюзиклу – єдиного жанру, де мрії справді здійснюватися.

Так, Чарлі Кауфмана дійсно можна звинуватити в депресивному зображенні світу, з якого висмоктали всю надію. Але він завжди виступав за раціональне, а не емоційне. Мета його персонажів – ілюзорна, стосунки – вимушені, а плани на краще життя – неможливі. Довкілля принципово відповідає їм тією ж монетою.

То чому ж цей осінній реліз на Netflix став єдиним, вартим уваги? Бо Чарлі Кауфман – один із небагатьох авторів, який не вмикає мотиваційний спіч, не романтизує та грає без жодних сентиментів. У «Думаю, як покінчити з усім цим» нобелівська промова головного героя у фіналі взагалі має пародійний характер. Творчість Кауфмана – це нагадування про те, що головним ворогом у боротьбі з болючою реальністю є наша свідомість. І останній фільм американця лише меланхолійно підтверджує той факт, що зайва рефлексія власних здібностей та знань доведе тебе на кушетку до психотерапевта, а не до ефемерних вершин успіху. Сумно визнавати страшнішу біду: Чарлі Кауфман старіє і відчуває, як час рухається крізь нього. Він промовляє це вустами персонажів і дозволяє їм мріяти, як ніхто не мріяв.

i think of ending things
2020
режисер: Чарлі Кауфман
жанр: драма
у головних ролях: Джессі Баклі, Джессі Племонс, Тоні Коллетт, Девід Тьюліс

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

Залиште коментар

0 0 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: