Віктор працює диригентом у хорі. Його невимовних бажань досягнути кар’єри в музиці глядач так і не дізнається. Однак дізнається про нестримне бажання виразити свої почуття до однієї з хористок Зули. Вона ламає сіру буденність післявоєнної Польщі і разом з тим розбиває серце головному герою – Зула не прийшла на заплановану зустріч у секретному місці. Початок холодних 50-х змінюється іншими країнами, де раз у раз Віктор зустрічатиме Зулу на різних етапах свого життя. Вона, неначе примара, буде переслідувати його протягом десятиліття – така ж невловима та бездоганна, як при першій зустрічі.
Після «Іди» Павела Павліковського можна було очікувати від нього чого завгодно, однак польський режисер знову здивував своїх прихильників, розмістивши історію кохання на, здавалося б, вкрай неочевидній території Холодної війни. Стрічка розпочинається епічним розмахом розспіву хору, який вправляється у виконанні народної пісні. Взагалі цей розмах знаходиться всередині стрічки, адже хронометраж у 82 хвилини не дозволяє сповна відчути всю тугу головних героїв. Замість того, щоб витрачати час на демонстрацію вокальних здібностей хору, хочеться ще більше побачити Віктора та Зулу самотніми, аби смак їхньої зустрічі крізь роки ставав солодшим. Зустрічаються вони в різних європейських місцях і Павліковський підкреслює не лише різницю у віці персонажів зміною їхніх характерів, ходи та міміки, але стилістично забарвлює місце перебування головних героїв операторськими прийомами. Наприклад, у джаз-клубі Парижа камера оператора Лукаша Зала різко перемикається із задушливих труб саксофоністів на меланхолійного Віктора, який вносить у свою партію клавішних весь гнів та несправедливість власного життя.
Насправді стрічка Павліковського нагадує коротку прогулянку по трилогії Річарда Лінклейтера «Перед світанком – Перед заходом сонця – Перед північчю» своїм запереченням минулих почуттів. З кожною новою зустріччю Віктор та Зула, наче школярі, соромляться один одного, але пристрасний поцілунок зміцнює їхню норовливість, що зростала у їхній стосунках роками. В одному з епізодів Зула взагалі з’являється з новиною, що вийшла заміж, однак це все таки не стає проблемою для Віктора і він навіть вигляду не подає, що йому боляче це чути. У своїй голові Віктор давно зробив Зулу своєю музою, мрією та вічною коханкою, яка знайде його чи у напіврозваленій Польщі, чи задимленому Парижі, чи навіть у в’язниці.
Вкрай мало часу у персонажів, щоб насолодитися поцілунком та обіймами один одного. Так само мало часу у глядача, щоб відчути через чорно-білі кадри весь жах, який оточує головних героїв фільму. Вся ненависть народу до минулого залишається десь на периферії. Так, у кадрі з’являється чоловік, який вішає на палаці культури напис «Ми вітаємо майбутнє», але іронічно падає, натякаючи глядачу, що соціум ще не готовий до змін. Часи Другої світової війни можливо і пройшли, але відчуття персонажів фільму говорять дещо інше. Назва «Холодна війна» для Павліковського може означати відсутність будь-якого запалу для створення справжнього майбутнього для своєї країни та життя. Повсюдні портрети Сталіна час від часу переслідують Віктора та Зулу, але, осліплені коханням, вони не помічають трагедії, яка знищує все навколо них. Події намагаються розлучити їх або стерти з пам’яті образи один одного. Однак за Павліковським пам’ять – це найцінніше, що може мати людина у страшні часи. Пам’ять і робить нас людьми.
Есть в этой истории что-то от пьесы “Варшавская мелодия”