«Три обличчя». Слідство веде Джафар Панагі

Самогубство та примирення в іранській глибинці

Стрічки Джафара Панагі важко об’єднати тематично, та вони безперечно належать до міської культури. За винятком «Закритої завіси», всі фільми режисера знято в Тегерані, де Панагі вперше потрапив на знімальний майданчик, сформувався як режисер та живе сьогодні із родиною. У «Трьох обличчях» режисер несподівано вирішив відійти від міста. Свій шлях селами Іранського Азейбарджану він перетворив на справжній роудмуві з елементами детективу, який ми мали змогу побачити на цьогорічному Одеському міжнародному кінофестивалі.

Оскільки йдеться про фільм Джафара Панагі, який постійно експериментує із рецептами поєднання реальності та вигадки, одразу представимо героїв. У ролі відомого у вузьких колах режисера під забороною – Джафар Панагі. У ролі відомої акторки, що супроводжує відомого у вузьких колах режисера, – Бехназ Джафарі, відома в Ірані за співпрацею із Самірою Махмальбаф та Бахманом Фарманарою. Разом герої вирушають на пошуки студентки, що надіслала Бехназ Джафарі відеоповідомлення в Telegram. У ньому дівчина розповідає про свої намагання стати акторкою. Через тиск родини їй довелося кинути навчання, а інший іранський режисер не відповів на її прохання про проби. У відчаї вона чинить самогубство, та погано зафільмований момент повішення не дозволяє сказати, чи дійсно студентка перейшла межу між життям та смертю. Можливо, все це лише постановка?

Запитання, яке можна поставити будь-якому фільму Панагі, відтепер адресує сам фільм – адже розслідування постановки, зрештою, саме може виявитися постановкою. Натрапляючи на докази, які у найкращих традиціях конандойлівського детективу ведуть героїв до розгадки, Бехназ Джафарі здається, що все це якийсь розіграш. Вона показує Панагі відео, і за його оцінкою зробити таку підробку міг би лише майстер монтажу, якого навряд чи можна знайти в азербайджанських селах. Остаточно заплутавшись, Джафарі у відчаї просить Панагі присягнутися, що відео, яке надіслала їй молода студентка, точно не є підробкою. В цей момент вона промовляє водночас і до Панагі-розслідувача, і до Панагі-сценариста. «Якісь ігри» із документальним та ігровим, що заважають розслідуванню і завжди присутні у фільмах Панагі, перетворюються на метаігри. Проводячи паралель із класичним детективним жанром, Шерлок Холмс міг би досягти такого ефекту, якби в одному з романів виявилося, що він не просто викликав підозру Ватсона і може бути «незвичайним злочинцем і мозком злочинного світу». Холмс – автор цієї підозри, кожного її слова та всієї історії, яку він видав під ім’ям Конан-Дойла.

Саме завдяки майстерному поєднанню сумнівів, непевності та метаіронії Панагі вдається утримувати увагу глядача. Автор сценарію та режисер прекрасно усвідомлює, що якби його роль зіграв будь-який інший актор, стрічка перетворилася б на доволі нудний і вторинний детектив із довгими планами і надбуденними розмовами. Від сухого наративу залишився б лише пласт соціальної критики, який традиційно супроводжує історії Панагі. У «Таксі» випадкові пасажири експресивними штрихами замальовували стан іранського суспільства через сварки, відчай і гумор. В «Офсайді» та «Колі» історії дискримінованих жінок яскравими й розлогими мазками викривали самісіньке нутро режиму – настільки влучно, що Панагі потрапив під заборону та арешт. Та у «Трьох обличчях» він обирає дещо іншу техніку. Перш ніж нанести бодай дрібний штрих, Панагі роздумує. До класичної для нього критики, яка тут виконана філігранними штрихами, додається новий елемент – рефлексія та діалог між міським-сучасним і сільським-традиційним.

Режисер та відома акторка, носії міської культури, потрапляють у села Іранського Азербайджану. На перший погляд, конфлікт очевидний. Режисер, відомий жорсткою критикою суспільства з ліберальних (а революціонерів – навіть «прозахідних») позицій, має побачити в традиційній культурі витоки несправедливості. Та замість радикальної боротьби Панагі, якому нещодавно виповнилося 58 років, розпочинає східну споглядальну рефлексію. Режисер зізнається, що в селі іранської глибинки він почувається «безпечніше, ніж будь-де». Він не нападає на наївний і споконвічний ісламський світогляд. Із хірургічною точністю Панагі відділяє дискримінацію, тиск і неприйняття від гостинності, солідарності та патріотизму жителів села. Відповідальність за несправедливість та насилля переносяться з традиційної культури Ірану на політичний режим, що розпалює міжнаціональну ворожнечу і загострює соціальні конфлікти.

Навіть відверте насилля, яке Панагі майже ніколи не показує на екрані й описує вербально, чиниться у «Трьох обличчях» представником міської культури. А системна несправедливість, яке потрапляє в об’єктив режисера, сприймається ним не із колишнім запалом і відчайдушним викриттям. Здається, з позиції збройного опору Панагі поступово переходить до ролі арбітра, що має на меті встановити гармонію. Саме тут і розкривається назва стрічки – Панагі йдеться про три обличчя іранського суспільства. Одне з них він втілив в образі дореволюційної акторки із поглядами лібертіна. Ісламська революція висуває її на околиці села й засуджує. Друге обличчя – Бехназ Джафарі та він сам, митці постреволюційного ісламського Ірану, які знаходяться в опозиції натяків та напівтонів.

Третє обличчя – іранська молодь – на перший погляд погляд перебуває у протистоянні із двома попередніми. Для дореволюційного покоління вона – справжній феномен неоконсерватизму. Для дітей революції покоління інтернету та Telegram навпаки становить ліберальну загрозу. Та Панагі дивиться на третє обличчя як на гегелівський синтез – і в «Трьох обличчях» саме молодь встановлює і висвітлює втрачену єдність між двома протиставленими поколіннями. Схоже, саме в майбутньому іранському поколінні, яке Панагі відмежовує від свого, він вбачає можливість для примирення. Тож дореволюційна акторка, яка спершу не захотіла зустрічатися із «всіма цими післяреволюційними» Панагі та Фархаді, наприкінці дарує режисерові власну книгу.

Порозуміння – новий рецепт протесту, і у «Трьох обличчях» він становить значно більшу цінність, ніж боротьба із недолугим консерватизмом, яка велася в минулих стрічках режисера.  Зрештою, конфлікт між традиціями та особистою свободою розв’язується вигнанням. Та справжнім вигнанцем опиняється не дореволюційна акторка на околицях села, а іранський політичний режим, який протягом усього фільму не може вставити бодай слово.

Se rokh
2018
режисер: Джафар Панагі
жанр: драма
у головних ролях: Джафар Панагі, Бехназ Джафарі, Maedeh Erteghae

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: