Хто це такий: Джафар Панагі

Майстер документального речитативу
Джафар Панагі
дата народження: 11 липня 1960 р.

У 2018 році двоє режисерів не змогли приїхати в Канни на презентацію власних стрічок через політичні обставини. Для заарештованого Кирила Серебреннікова, котрий мав на Лазуровому березі показ «Літа», номінація на Золоту пальмову гілку стала актом підтримки з боку кіноспільноти. Для іранського режисера Джафара Панагі заборона відвідати Канни не стала несподіванкою: з 2010-го року він не має права виїжджати з країни за рішенням революційного суду Іранської Ісламської Республіки.

З того ж моменту стрічки одного з найяскравіших іранських режисерів перетворилися на мовчазний кінопротест, який усіма правдами та неправдами все ж покидає межі Ірану та досягає світової публіки. Остання стрічка режисера – «Три обличчя» – отримала в Каннах нагороду за найкращий сценарій та була показана на Одеському міжнародному кінофестивалі. Ми спробуємо поглянути на майстра поєднання ігрового та документального через різні призми, побачивши в ньому документаліста, митця, політичного дисидента та соціального режисера.

Панагі-документаліст

У грудні 2010-го року Джафар Панагі зв’язався зі своїм адвокатом та дізнався, що найімовірніше він отримає 20-річну заборону на зйомки фільмів, написання сценаріїв та надання інтерв’ю будь-яким виданням. Також режисерові заборонили покидати країну (за винятком лікування та відвідування Мекки), визнавши його винним в організації таємної змови проти державної безпеки та у пропаганді проти Ісламської Республіки Іран. Панагі, котрий починав свій шлях в якості військового режисера, висвітлюючи ірано-іракську війну, відповів на заборону як справжній документаліст. Діставши камеру, він почав фіксувати все, що відбувалося із ним після засудження. Так з’явився «Це не фільм». Його назва водночас іронічно оминає заборону уряду та перегукується із «Віроломством образів» Рене Магрітта, порушуючи більш складне й нагальне питання про те, чим є фільм сьогодні.

Саме тому «Це не фільм», що спершу нагадує відеоблог з YouTube, видає в Панагі сучасного митця, який тонко відчуває кризу старих означників та грається із нею як досвідчений жонглер. Ось Джафар снідає й документує свій день удома, а пізніше спілкується із адвокатом та дізнається, що скоріш за все його засудять до позбавлення волі та заборонять знімати. Далі він фактично представляє нам зафільмований перформанс, адже Панагі «читає» на камеру власний сценарій, не маючи змоги зняти його й постійно уточнюючи: «виходить, таким чином я не порушую заборони? А що, як я просто покажу, яким мав би бути мій фільм, якби не заборона?».

Майстерність Панагі видає те, що навіть незнайомий з його справою глядач побачить цілком самодостатню історію. Спершу кіно балансує між ігровим та документальним, та все ж більше нагадує постановку за готовим сценарієм. Ми бачимо кризову ситуацію митця, якого позбавили можливості творити. Далі він переходить до іронічного перформансу-протесту. Та несподівано Панагі задумується й питає у друга, який його знімає: «Навіщо взагалі знімати кіно, якщо можна його от так розказати?» У відчаї режисер виходить на балкон та палить, а після цього все ж повертається та вирішує «знімати все, що зараз відбувається, і, можливо, щось із цього та й вийде».

При цьому він настільки майстерно змішує документальні та ігрові сцени, що вгадати їх бодай із якоюсь точністю стає неможливо. Як досвідчений документаліст, Панагі береться висвітлювати дрібні складові суспільства, а не береться за справу від загального та за допомогою лозунгів. Саме тому в автобіографічний фільм про арешт потрапила історія його сусіда, який навчається на факультеті мистецтв, але змушений працювати не за спеціальністю й не знає, чи взагалі знайде роботу. Саме за допомогою таких засобів – чіткої відстороненої фіксації – Панагі творить свій протест. І кадри, на яких Панагі створює локації для зйомки з клейкої стрічки на килимі власної квартири, б’ють по іранському уряду сильніше, ніж сотні влучних лозунгів.

фільмографія
1992 — «Останній іспит»
1995 — «Біла куля»
1997 — «Дзеркало»
2000 — «Коло»
2003 — «Багряне золото»
2006 — «Офсайд»
2010 — «Це не фільм»
2013 — «Закрита завіса»

Панагі-митець

Починаючи як документаліст, що висвітлював війну та відпрацьовував свою кіномову на складних соціальних явищах, Панагі поступово почав поєднувати документальну оповідь із елементами ігрового кіно. Після роботи на телебаченні та навчання кіномистецтву в колледжі він влаштовується асистентом до режисера Камбуціо Партові та знімає дві художні короткометражки за участю непрофесійних акторів, які отримують нагороди на фестивалі телевізійних проектів. Одна із них була оммажем на стрічку Аббаса Кіаростамі – чи не найяскравішого представника іранської нової хвилі, яким Панагі захоплювався ще з дитинства.

Він вирішує написати режисерові листа, в якому просить взяти до себе на будь-яку посаду – і Панагі стає асистентом класика. Саме Кіаростамі став одним із перших іранських режисерів, що почали експериментувати з поетикою документального кіно. У «Білій кульці» – першій повнометражній стрічці Панагі – ми бачимо значний вплив Кіаростамі (він допомагав молодому режисерові розробляти сценарій), та водночас фільм містить саме те, що хвилювало Панагі, та його авторську критику іранського суспільства.

На перший погляд, це просте дитяче кіно про дівчинку, яка хотіла купити на Новий рік велику золоту рибку замість малих, яких розводять на продаж її батьки. Але події стрічки відбуваються у Тегерані 90-х років, тож Панагі, як документаліст, мав простір для того, аби натяками та напівнатяками змалювати картину тогочасного суспільства. Стереотипізована східна гостинність тут ледь не повністю заміщується прагматичними ринковими рядами, в яких маленька Разьєх губиться й почувається ледь не як у Нью-Йорку. До того ж, сюжет будується навколо великої й жаданої золотої рибки, що видається ледь не святом порівняно із буденними золотими рибками, яких вирощує сімейство.

Ставити золотих рибок на новорічний стіл – традиція, без якої не обходиться традиційне іранське святкування. Але не варто забувати, що золота рибка цілком може читатися і як архетип людського бажання, що зустрічається в казках братів Грімм та Олександра Пушкіна. У дещо іншому вимірі золоті риби постають і в буддійській Аштамангалі – вони символізують багатство як певну кінцеву мету, що призводить до духовного очищення. Можливо, саме тому батьки до останнього не дають дівчинці дістатися дитячого, чистого й незаплямованого матеріалізмом бажання. Так, через родину – складову традиційного суспільства – Панагі показує тиск іранської культури на мрійників. Навіть батько, який застосовує насилля до свого сина, ні разу не з’являється у кадрі, тож його агресія видається знеособленою та наче посланим звище. Після виходу стрічка закріпила за Панагі зацікавлення каннської публіки – він отримав «Золоту камеру» за найкращий повнометражний дебют 1995 року.

Подальші стрічки Панагі намітили його власний шлях, хоча усе одно ще значно надихалися методами Кіаростамі. Найбільш явно це прослідковується у «Дзеркалі». У ньому Панагі розповідає просту історію про дівчинку, яку забули забрати зі школи. Вона намагається самостійно повернутися додому й зустрічає на шляху дорослих, які намагаються їй допомогти або лишаються осторонь. Саме в цій роботі Панагі вперше, у дусі метра Кіаростамі, поєднав документальний підхід із ігровим. Коли після довгих пошуків Міна сідає в автобус, вона несподівано починає дивитися прямо у камеру. Режисер робить їй зауваження з-за кадру, та раптом дівчинка зриває мікрофон, каже, що не хоче більше зніматися й тікає.

Якщо у першому фільмі режисера Разьєх цілком віддається ситуації та перебуває під контролем батьків, то вже у другому маленька Міна не піддається наказові не дивитися в камеру й покидає обставини, які її не влаштовують. Вибір маленької дівчинки на головну роль (до речі, її зіграла сестра юної акторки з «Білої кульки») пояснюється особливостями цензури. Режисери іранської нової хвилі часто писали сценарії саме під дитячі ролі, адже таким чином легше пройти цензуру – фільми про дорослих, що можуть містити елементи статевих стосунків, знаходяться під більш жорстким контролем. Так Панагі вдалося вкласти феміністичні мотиви у фільм, що, на перший погляд, зображав просту дитячу історію.

Панагі-дисидент

Переламною для кар’єри режисера стала стрічка «Коло», вихід якої позначив перехід Панагі до кінопротесту. В ній Панагі відступає від складного символізму та натяків і наповнює стрічку зрозумілими кожному образами. «Коло» – це історія про колишніх ув’язнених жінок, яких усіляко відкидає соціум. Цього разу ролі зіграли дорослі акторки, щоправда, як часто в Панагі, – непрофесійні. Відокремлюючи історії одна від одної, Панагі висвітлює проблеми покинутих дітей, колишніх ув’язнених, влади жінки над власним тілом та побутову дискримінацію. Героїні стрічки не можуть вийти на вулицю без паранджі та купити квиток на автобус без супроводу чоловіка. При цьому, попри реалістично й зворушливо змальовані соціальні теми, Панагі вміє відсторонювати своїх героїв. Відтак навіть епізоди із найскладнішими випробуваннями вдається утримати на рівні, коли глядач все ще роздумує, а не лише емоційно співпереживає героям. Саме тому режисер майже не показує насилля на екрані, а говорить про нього вустами акторів.

Реакція на фільм із прямою соціальною критикою, в якому, до того ж, знімаються дорослі, не змусила на себе чекати. Стрічка потрапила під заборону ще до прем’єри, і з кожним наступним фільмом режисер ставатиме для влади все незручнішим. Після заборони «Кола» жодна його робота так і не потрапила в іранський прокат. Та, маючи нагороди фестивалів у Венеції, Каннах і Локарно й можливість переїхати, Панагі все одно вважає себе іранським режисером, який творить в іранському контексті. Він усе ще не зняв жодної стрічки англійською і у своїй гуманності не йде на компроміси із іранською цензурою, відстоюючи кожен відзнятий епізод (щоправда, завжди невдало).

Фільм «Офсайд», який вдалося розповсюдити на неліцензійних DVD-дисках, прямо критикував дискримінацію жінок в Ірані. Стрічка оповідає про жінок, які переодягаються у чоловічий одяг, аби потрапити на футбольний матч між збірними Ірану та Бахрейну. «Офсайд» у футболі означає положення поза грою – таким чином назва стрічки проводить паралель із роллю жінок в іранському суспільстві. Навіть тут Панагі переплітає й заплутує ігрове та документальне, адже фільм частково знімався на футбольному матчі, про який йдеться в історії. Про те, що фільм побачили глядачі всередині країни, свідчить протест іранських феміністок після прем’єри «Офсайду». Під час матчу між Іраном та Коста-Рікою вони намагалися пройти на стадіон, тримаючи в руках плакат із написом «Ми не хочемо бути офсайд», посилаючись таким чином до назви фільму.

Панагі-соціальний режисер

Звичайно, після «Це не фільм» очікувати від Панагі покірності було б дивним – і режисер фільмує ще дві стрічки, «Закриту завісу» й «Таксі». Остання отримала у 2015-му Золотого ведмедя Берлінале та, подібно до «Це не фільм», скидається на документальний кінопротест. У ній ми бачимо знаного в Ірані режисера, який їздить за кермом таксі та підвозить випадкових пасажирів і знайомих. Вони розповідають свої історії, через які крок за кроком проливаються проблеми іранської держави – прийом, який Панагі використовував у «Білій кульці». Та цього разу Панагі знову формально не знімає фільм, а лишається таксистом.

Тут ми зустрічаємо мотиви з минулих стрічок режисера, нелегальний продаж західних фільмів (подібним чином Панагі розповсюджував «Офсайд») та навіть адвоката режисера, яка радить йому не включати ці кадри до стрічки. Панагі знову грає із документальністю і ніколи не дає до кінця зрозуміти, який епізод став спогляданням, а який автор попросив розіграти знайомих. Цією стрічкою він наче надсилає європейській публіці вітання з ісламського Тегерану, і при цьому знову робить вигляд, що він не знімає кіно.

То ким із цих образів у більшій мірі є Джафар Панагі? Навряд чи варто вдаватися до спрощення й називати його документалістом, поборником художнього (тісно переплетеного ігрового з документальним) кіно чи то суто політичним дисидентом. За що б Панагі не брався, його творчість пронизана гуманністю та емпатією, що фільм за фільмом утверджує свою віру в людину.

Вибрана фільмографія

1995

Badkonake sefid

жанр: сімейна драма
у головних ролях: Aida Mohammadkhani, Fereshteh Sadre Orafaee, Mohsen Kafili

Біла кулька

Панагі змальовує суспільство Тегерану з точки зору дітей. Таким чином йому вдається оминути і цензуру, і показати, наскільки відрізняється точка нормальності в дитячій уяві від суспільства дорослих. Написана за сприяння Аббаса Кіаростамі, ця стрічка лише намітила подальший шлях стилю Панагі, який усе більше звертатиметься до маніпуляцій з документальним-ігровим.

1997

Ayneh

жанр: драма
у головних ролях: Mina Mohammad Khani, Kazem Mojdehi, Naser Omuni

Дзеркало

У другому фільмі Панагі момент різкого переходу до документальності неможливо не порівняти із трансгресією Фуко – переходом межі, яку неможливо перейти. Так, більшу частину стрічки здається, що Міна приречена на те, аби блукати містом та бути частиною фільму – та раптом Панагі розриває цей стан. Маленька дівчинка, що до останнього мала б лишатися в похмурій безнадії, вольовим поглядом порушує настанови режисера і дивиться прямо в камеру. Панагі також порушує межу можливого, проговорюючи в ігровому кіно прямо до акторки – і вимагає від неї не дивитися в камеру. Злість та обурення, із якими маленька акторка покидає знімальний майданчик (а разом із ним і ігрову частину «Дзеркала»), зрештою розривають межу можливого, а Панагі-документалісту вдається майстерно зафіксувати цю мить засобами кіномистецтва.

2000

Dayereh

жанр: драма
у головних ролях: Nargess Mamizadeh, Maryiam Parvin Almani, Mojgan Faramarzi

Коло

Чи не найбільш пряме кіновисловлювання Панагі ледь-ледь балансує, аби не зірватися на крик відчаю та співчуття жінкам в Ірані. Та документальна відстороненість і довгі плани дозволяють режисеру створити у стрічці другий змістовий пласт, який підкреслено музичними, світловими та операторськими рішеннями. Саме в цьому фільмі Панагі кинув виклик іранській владі та пішов на неї із відкритим забралом.

2006

Offside

жанр: спортивна драма
у головних ролях: Sima Mobarak-Shahi, Shayesteh Irani, Ayda Sadeqi

Офсайд

Якщо в іранського фемінізму існує власне обличчя в кіно, то воно виглядає саме так. Натхненні, вільні та нахабні дівчата, що прориваються на футбольний матч у Тегерані, викликають у Панагі водночас співчуття й захоплення. Підсилений документальними кадрами, цей фільм також змальовує загальний настрій іранського суспільства через дрібні деталі, які, однак не перевантажують його.

2011

In film nist

жанр: документалістика

Це не фільм

Ця стрічка потрапила в Канни на usb-флешці, схованій у торті й показала, що Панагі не бачить будь-яких обмежень, що можуть стосуватися кіномистецтва. Справжній фільм-перформанс, ця робота є відчаєм, надією та зневірою Джафара Панагі. А доволі нервові роздуми Панагі про кіномистецтво й аналіз попередніх фільмів перед телевізором з DVD-дисками вкотре акцентують гуманізм іранського режисера.

2015

Taxi

жанр: драмеді
у головних ролях: Джафар Панагі, Гана Саеіді

Таксі

Таксі Панагі стає зоною для вільних дискусій, і пасажири обговорюють з покараним режисером вічні питання моралі. Життєрадісність та ледь не дитяча зацікавленість пасажирами видає у Панагі стоїка, який здобув свободу всередині свого таксі й не потребує жодного схвалення чи сподівань із зовнішнього світу.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: