Скорботна маска «Жалю» Бабіса Макрідіса

Де шукати співчуття, коли його нема

Грецький режисер Бабіс Макрідіс продовжує з хірургічної пунктуальністю і досить жорстким почуттям гумору вивчати людську психологію, аналізуючи пристрасті. У дебютній повнометражній картині постановника «L» 2012 року прихильність головного героя – безіменного водія – до власного автомобіля була гострою необхідністю; втративши машину, герой позбувся як банального інструменту виживання, так і сенсу свого скромного життя, адже все воно була підпорядкована служінню машині. Нова ж картина Макрідіса, «Жаль», говорить вже не про прихильності людини до неживого, але про близьку до патології залежність від інших і від почуттів, що ними виражаються.

Головний герой «Жалю» буквально купається в цій самій жалості, а також скорботі і співчуттях, знімаючи  з себе будь-яку відповідальність за життя своєї дружини, що знаходиться в комі . Саме в постійному стражданні себе, що повторюється по колу,  і співчутті з боку інших – часто незнайомців – приховується парадоксальний і лякаючий для героя шлях до особистого щастя. Та чи справді щастя? І чи є реальним для героя здобуття хоч якоїсь гармонії, коли він поступово починає заглиблюватися в самокатування, а потім і в саморуйнування, аж до абсолютного знищення в собі будь-яких моральних норм? Вочевидь, саме шопенгауерівська відсутність почуття власної гідності (яку філософ називав єдиним справжнім духовним стражданням) штовхає героя «Жалю» на кошмарні і водночас дико абсурдні спроби піти від своїх проблем, адже простіше не вирішувати їх, а піддатися імпульсу руйнування і продовжувати навмисно маніпулювати своїм емпатичним оточенням.

Сама людська жалість виявляється вкрай небезпечним почуттям. Її надмірність стосовно тих,  хто, можливо, й заслужив жалість, здатна викликати найнепередбачуваніші події. Герой картини «L» змінив всього лише об’єкт своєї внутрішньої прихильності, аж ніяк символічно не поховавши рідний для себе автомобіль, і сівши за мотоцикл. Герой «Жалю» не в силах піднестися над натовпами скорботних і здатний лише на посилення своєї патології, оскільки поза нею він себе аж ніяк не представляє. Цікавий тут і погляд Макрідіса на механізм звикання людини до скорботи, бо перш за все людина, що перебуває у стані втрати, хоче мати хоч якісь прояви любові до себе. Режисер, тим не менше, точний в прояві в картині типових життєвих ситуацій, коли жалість поступово перестає бути щирою, й постає лише актом ввічливості – саме їх герой стрічки не мав бажання навіть розпізнавати.

При всій трагічності і часом дикості, що відбувається на екрані, Бабіс Макрідіс зберігає протягом всієї стрічки здоровий цинізм, характерний для багатьох режисерів грецької «нової хвилі». Однак фільм ідейно близький не Лантімосу або Цангарі, а трохи більше раннім зразкам грецького кінематографу. Очевидно, що «Жалість» досить легко заримувати з сюрреалістичними кіновидіннями Нікоса Ніколаїдіса, хіба що очищеними від надмірно брутального насильства. Макрідіс, змішуючи абсурдну комічність з трагедією, в першу чергу зосереджений на створенні психологічно переконливого головного героя, який перемагає власну нікчемність за рахунок інших, не усвідомлюючи до кінця наслідків свого захоплення скорботою.

Pity
2018
режисер: Бабіс Макрідіс
жанр: драма
у головних ролях: Макіс Пападідітріу, Яніс Дракопулос, Ієв Саулідоу

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: