Протягом останніх років в Україні зняли чимало фільмів, присвячених темі війни з росією. «Цей дощ ніколи не скінчиться», «Атлантида», «Відблиск», «Погані дороги» та інші залітали на міжнародні фестивалі, прокати та телеефіри, де їх дивилася розумна та обізнана авдиторія.
Ці фільми, якими б вони хорошими не були, не пояснювали причин конфлікту. А глядачі та глядачки приймали показану війну як факт, і не такий великий відсоток ішов самостійно гуглити, хто там на кого напав.
Тож не дивно, що для більшості світу відлік війни в Україні починається з 24 лютого 2022 року, коли росія спробувала знищити нас як націю.
Ретроспективно зрозуміло, що було вагоме недопрацювання, але не режисерів та режисерок (перекладати на них ці зобов’язання було би неправильно), а, швидше, усвідомленої державної політики.
Додатковим підтвердженням цієї думки є «Суперсила» Шона Пенна та Аарона Кауфмана, де режисери мало не пів фільму пояснюють як Зеленський прийшов до влади та що сталося після Майдану. Вони приділяють «довідці» так багато уваги, бо для них все це стало відкриттям (на круглому столі з журналіст(-к)ами Шон Пенн навіть дивувався, як так сталося, що американці не помітили війну у 2014-му).
Павло Пелешок, ветеран АТО і режисер «Життя на межі», дізнався, що американці не в курсі нашої війни ще у 2016-му. Тоді він був військовослужбовцем, який поїхав у нетривале звільнення на церемонію «Оскар» як продюсер «Зими у вогні». Нерозуміння наших проблем та довіра міжнародної авдиторії до пропаганди згодом стануть тригером для зйомок свого фільму, де по поличках буде розкладено хто кого бомбить та до чого тут росія.
Так і народився док «Життя на межі», який намагається зрозуміло показати світові останні дев’ять років української історії. Як позиціонує себе стрічка, – це «перший і поки що єдиний фільм, який охоплює весь період російсько-української війни – від 2014 року до сьогодення».
Насправді це твердження трошки спірне. Є стрічка-експлейнер, яку вже раніше робили з подібною ж інтенцією. Навіть амбітнішою. Мова йде про The Long Breakup Каті Солдак, де розповідь про родину режисерки у Харкові накладається на всі ключові події новітньої історії України – від розпаду радянського союзу і до війни з росією.
Обидва фільми споріднює ще один момент. І там, і там за основу сюжету взяті особисті історії авторів. Це цікавий прийом, який робить картину більш емоційною, нібито суб’єктивною, але сам фактаж при цьому набирає більшої ваги – як персональний досвід.
Тому не дивує, що за 100+ хвилин «Життя на межі» нам показують Майдан, окупацію Криму, сепаратистські заворушення на сході України, падіння МН-17, Іловайськ, бойові дії на території Донецької та Луганської областей і церемонію «Оскар». Глядачі/глядачки розуміють, що якщо все це не переживав особисто Павло, то принаймні верифікував інформацію та джерела.
Такий об’єм інформації зібрати в одну структуру не дуже просто, а тим паче – пов’язати всі ці події зрозуміло. Часом фільму вдається це на 10 із 10, а часом щось іде не так і при не дуже уважному перегляді легко можна втратити суть подій. Це відбувається через постійні стрибки у хронології, які, ймовірно, піддивилися у «Першої сотні» Юрія Грузінова, Слави Пілунського та Юлії Шашкової.
«Перша сотня» використовує флешбеки та флешфорварди, щоб підтримувати динаміку картини, а «Життя на межі» швидше стає заручником обраного прийому. Дійсно насичені кадри нашої непростої історії перебиваються нудьгуючими продюсерами десь у Каннах, що окрім контрасту ставить питання драматургії стрічки.
Суб’єктивно, «Життя на межі» дуже заграється з часом і не може до кінця впоратися зі своєю рамковою історією. Але чи працювала би вся конструкція фільму, якщо витягнути ці елементи зі «структурної дженги» – питання відкрите.
Зрештою, всі формальні ігри тут – це лише приємний бонус, який стає тією вантажівкою, що доставить корисну інформацію. Навіть у такому вигляді, недосконалому та з певними творчими промахами, цей фільм доступно пояснює глядач(-к)ам передумови та наслідки російського вторгнення в Україну.
Тому якщо вам набридло збирати десятки статей інтернетом, щоб допомогти вашим іноземним знайомим розібратися, що ж у нас відбувається, у чому винна росія та подібні речі – сміливо радьте «Життя на межі». Якщо ж ви все це переживали, то цілком можете обійтися без фільму.
