Обережно – спойлери!
Наситившись увагою до дебюту «Леді Птаха», Ґрета Ґервіґ вирішила грати по-справжньому. Вона екранізувала настільну книгу багатьох американок – «Маленькі жінки» – і знову зірвала джекпот. Шість номінацій на «Оскар, серед яких знайшлося місце потенційній премії за адаптований сценарій, – говорять чимало про успішну екранізацію книги Луїзи Мей-Олкотт. У контексті адаптації цього роману відбувалося чимало цікавих речей. Під назвою «Маленькі жінки» вже виходило чотири стрічки та мінісеріал, а також аніме з продовженням. Ґрета Ґервіґ підсилила акторський склад Сіршею Ронан, Еммою Вотсон, Флоренс П’ю, Тімоті Шаламе та Меріл Стріп (куди ж без неї). Для українського читача «Маленькі жінки» не так важать, як для американського. Тому будь-які втручання в текст сприймаються не так гостро. Ґервіґ переписала діалоги, перекрутила події двох частин і, водночас, не розгнівала прихильників класичної американської літератури. Тож хочеться докладніше розглянути, як режисерка працює з оригіналом, трансформуючи його під власний світогляд.
Сюжет
Луїза Мей-Олкотт не може похвалитися багатим сюжетом, і тому переказ «Маленьких жінок» власними словами здаватиметься марною справою. Її головна перевага над іншими авторами – розробка яскравих персонажів. Чотири сестри Мег, Джо, Емі та Бет зростають у Новій Англії під час Громадянської війни. Їхній тато на фронті, а мати піклується про сьогодення та майбутнє сім’ї. Короткі скетчі, у які потрапляють сестри, мають на меті навчити маленьких читачів, як боротися із життєвими труднощами. «Маленькі жінки» – це дитяча література, тому авторці важко уникнути патетичних звертань до читача та частої сентиментальності. Такий підхід може виправдовувати себе хіба що альтруїзмом головних героїнь, який, втім, скидається на погану інтерпретацію Чарлза Дікенса.
Книга Мей-Олкотт – це, фактично, історія, що розвивається від Різдва до Різдва, де до солодкого хепі-енду не відбувається жодних загострень. Мова йде тільки про першу частину, яку в Україні видали окремою книгою. Усі хворі видужують, усі фронтовики повертаються і, врешті-решт, усі стають щасливими. Авторка вкраплює лише одну смерть між сторінок – маленької дівчинки, що загинула від скарлатини на руках Бет. Сильне потрясіння найменшої сестри підкошує її здоров’я, але видужання відбувається вельми швидко. Луїза Мей-Олкотт не заглиблюється й у емоційний стан своїх персонажок. Ба більше, навіть, Громадянська війна майорить так далеко, що її майже не згадують, хоча, нагадаю, батько воює за Союз.
На відміну від обачності письменниці в загострюванні конфліктів, Ґрета Ґервіґ вибудовує свою історію більш кмітливо, перекручуючи часові проміжки один із одним. Із одного боку, це ускладнює розуміння фільму, його дійових осіб та, власне, часу, коли відбуваються події. З іншого – драматургічний ефект від кожного рішення сестер має своє миттєве завершення в майбутньому. Усі книжкові трикрапки режисерка замінює знаком оклику.
Мова
Від альтруїзму персонажок усе ж таки важко відмовитися. Але для його розуміння потрібно переписати їхні діалоги. Можна звинувачувати Мей-Олкотт у надлишковому пафосі, хоча й помітно, як вона його уникає. У кількох шматках тексту вона лишає читача сам на сам із власною вигадкою. Коли мати повертається після тривалої розлуки, авторка відмовляється змальовувати цю зустріч. Це відкриває неабиякі можливості для Ґрети Ґервіґ, і вона ними користується. Підкреслюючи надзвичайно емоційні сцени музикою Александра Деспла, вона губить усі зойки та вигуки чотирьох сестер. Залишаються лише кмітливі розмови, які глибше виокремлюють характери головних героїнь.
Не важко побачити, що вустами своїх персонажок говорить сама Ґрета. У цьому можна переконатися, переглянувши ще раз «Леді Птаху» – войовничу напівавтобіографію, яка показує труднощі протагоністки через монологи Сірші Ронан. У «Маленьких жінках» вона немов продовжує йти прокладеною стежкою до мети, але її голос поширений і на трьох інших сестер. Джо хіба що не вистачає більшої впертості, адже вона йде на компроміс із собою й із видавцем. Таке було й у першоджерелі, лише масштаби у фільмі Ґервіґ більші.
Дивовижно, як акторки зуміли бути правдоподібними й у підлітковому, і в дорослому віці. Це також стосується і їхньої мови. «Маленькі жінки» позбавлені дитячого базікання й кожну хвилину екранного часу намагаються використати на свою користь. Це можна зрозуміти, адже коли стрічка перевалює за дві години, слова персонажок мусять діяти ще сильніше на глядача, ніж зазвичай, аби побороти втому. Тим паче, коли мова йде про першу закоханість та ностальгію за нею. Чи впоралася режисерка із сентиментальністю молодих героїнь та героїв? Так! Але в цьому більше заслуги акторів, які грають впевнено, професійно та з превеликими задоволенням. І це помітно.
Метаконтекст
Луїза Мей-Олкотт писала свій роман у несприятливих умовах, адже випуск у світ жіночої книги в 1868 році можна порівняти хіба що з польотом людини на Марс. У стрічці є діалог між Флоренс П’ю та Тімоті Шаламе про те, чому немає жінок-геніїв, який поступово розкриває суть не лише фільму, але і книги. Це історія про реалізацію власних можливостей незалежно від статі. Якщо авторка роману непрозоро про це натякала, але все ж закінчила першу частину оповіді одруженням старшої сестри, для режисерки втілення власних ідей грає ключову роль. Довгий час на Ґрету Ґервіґ прихильники кіно дивилися, як на акторку, що назавжди застрягла в трагікомедіях Ноя Баумбаха. А сьогодні її фільм змагається зі його ж стрічкою «Історія шлюбу». Є певна несправедливість, що Ґрету не номінували на «Оскар» саме за режисуру, але й «Маленькі жінки» повні несправедливостей та суперечок. Таке самоусвідомлення в кіно доволі іронічно проходить повз суто маскулінні «Джокера», «Ірландця» та «1917». Але фільм Ґервіґ у дечому сильніший за них та першоджерело – до нього хочеться повертатися знову і знову.
