Чому «Кролик Джоджо» Тайки Вайтіті неможливий в Україні

...і це добре

Після глядацького та касового успіху третьої частини про Тора новозеландський режисер уже готував проєкт, який мав би стати найбільш контроверсійним у його кар’єрі. Сценарій був написаний ще у 2011 році, просто чекав свого часу. Хлопчик із «Гітлер’югенду» зазнає булінгу серед своїх однолітків. Для того, щоби психологічно ухилятися від їхніх атак, він вигадує собі друга, який зовнішньо копіює лідера Третього Рейху. Звісно ж, Тайка знову грається в комедію, й це знову історія про дорослішання, яку ми вже бачили в його роботах «Хлопчик» та «Полювання на дикунів». Утім, інтер’єри нацистської Німеччини все-таки диктують свої правила сторітелінгу. Заразом, Вайтіті усвідомлює ризики, тому вирішив узяти роль Гітлера на себе, чим врятував будь-якого актора цього фільму від постійних запитань журналістів «То як воно було, приміряти нацистську форму?» Помітно, що режисеру теж не вельми комфортно відповідати на закиди щодо режисування фільму з гітлерівськими вусами. Хоча самоіронія рятує його й від цього. Для наполовину маорця й наполовину єврея, це найкращий спосіб сказати Гітлеру «Fuck you».

На прем’єрі в Торонто глядачі прийняли стрічку значно тепліше, ніж критики. Історія RottenTomatoes не збреше. Та тепер у «Кролика Джоджо» є не лише фестивальний досвід із Канади. Стрічку номінували на шість премій «Оскар». Номінант головної кінонагороди за найкращий фільм отримує більше заслуженої уваги й саме з такою додатковою вартістю приходить в український прокат. Сатира, яка показує Третій Рейх кольоровим та модним містечком, поступово змушує замислитися над ідеєю, яка покладена в підкірку такої фешенебельності. Аудиторія звикла дивитися похмурі фільми на тему Другої світової війни. Тайка ж робить цю історію перевертнем, що по-справжньому демонструє підступність та жахи нацистських офіцерів та солдатів. Позаяк американські глядачі зуміли розгледіти істинні наміри режисера, цікаво, як на нього реагують у решті світу. Вихід фільму в Україні цікавий тим, що в нашому кінематографі так оригінально до «Гітлерюгенду» та Голокосту ще не підступалися й навряд збираються.

Міністерство культури України та ДержКіно як органи виконавчої влади воліють бачити патріотичне кіно, яке не грається з очевидністю. Пам’ять – це основний лікнеп, що простягається від «Поводиря» до «Крут 1918». Через війну з Росією важко уявити воєнні/військові комедії, тож їх немає в прокаті. Порушити стан справ можуть хіба «Наші котики» Володимира Тихого, які позиціонуються нехай як і патріотична, але неполіткоректна комедія. Уявити «Кролика Джоджо» принаймні на пітчингу в Держкіно теж майже неможливо, адже на рівні ідеї він навряд зможе пройти випробування. Короткий тизер теж не врятує презентації, а можливо, відлякає ще більше. А все тому, що у свідомості українського глядача телебачення та кіно досі культивують образ суцільного зла в образі Гітлера. І зламати цей образ означає зрадити власним моральним орієнтирам (якими б вони не були). Щоби справді зрозуміти це зло, варто зняти з нього маску, натягнену суспільством.

Відсутність десакралізації «вождів» – це проблема не лише українського суспільства. Переосмислення фігури Гітлера важко далося й німцям. У рік виходу «Бункера» Олівера Гіршбіґеля на горіхи добряче дісталося головному актору Бруно Ґанцу. Незважаючи на численні заслуги перед кіноспільнотою, його зображення Адольфа слабкою людиною, а не монстром, викликало багато суперечок у пресі. Втім, за свідками очевидців, Гітлер в останні дні життя був саме таким – немічним дідусем, що миттєво постарів унаслідок переляку від радянських військ у Берліні. З часом стало зрозуміло, наскільки тонко Бруно Ґанц відчув цю емоцію приреченості й не злякався критики від суспільства, коли одягнув на себе нацистську форму. До слова, Тіль Швайгер колись навідріз відмовився від ролі у «Врятувати рядового Раяна», бо не хоче, аби його ім’я асоціювалося з нацистами. 

Тайка Вайтіті сконструював фільм так, що його головний твіст не показували в трейлерах, зберігаючи справжню драму як сюрприз. Тим більше це шокує, адже знайомим із творчістю новозеландця відома його любов до скетчів та знущання над жанровими штампами. У «Кролику Джоджо» режисер стає на кілька миттєвостей серйозним і вміло проносить крізь фільм слова Рільке про те, що жодне відчуття не буде останнім. Така відвертість та зворушливість дійсно роззброює. Останнім, хто так наблизився до нагородного сезону та любові глядачів був Роберто Беніньї, якого часто згадують у контексті фільму Тайки. Його «Життя прекрасне» теж має багато сюрпризів всередині й робить усе можливе, аби аудиторія стрічки не була готова до потужного фіналу. Та на відміну від свого італійського колеги Вайтіті закріплює свою казку поверхневим символізмом – звучить «Heroes» Девіда Бові про двох коханців, розділених Берлінською стіною. Однак, цю поверхневість ще теж потрібно знайти і вхопити. Тому культовий трек Бові не лунає банально, хоча й міг би, з огляду на те, скільки режисерів до нього вмикали пісні британського співака у своїх фільмах.

Прояв сміливої креативності все-таки окупився Тайці Вайтіті. Така стрічка могла з’явитися лише в його уяві й завдяки послужному списку йому вдалося втілити її в життя, хоча й на американській землі. Але давайте пофантазуємо. Якби стрічка пройшла пітчинг в Україні й чудом вийшла у світ, є ймовірність, що її прийняли б гостріше, ніж у Північній Америці. У Європі (включно з Україною) досі з’являються голослівні відгуки тих, хто фільм ще навіть не подивився. Тому суто з маркетингової кампанії часто складають своє раннє враження, хоронячи стрічку до того, як вона вийшла в кінопрокат. З «Кроликом Джоджо» ситуація ще гостріша, адже комедійного переосмислення теми Другої світової в Україні поки ще не було. З останніх років світового контексту з’явилося лише «Залізне небо» від фінського режисера Тумо Вуоренсоли, але воно позиціонує себе як треш-сатира з альтернативною історією. Тому поки що нацисти живуть у чудернацьких фантазіях, виринаючи у свідомості лише для того, щоби нагадати про жахи війни нетривіальним способом.

Безумовно, «Кролика Джоджо» важко продати як ідею якомусь продюсеру, зволікаючи на сучасні тенденції в українському кіно. Рушаючи в сторону патріотики та безпечних комедій про українське село, оригінальність та креативність з’являється лише як виняток, а не правило. Вимагати такої комедії, яку створив Тайка Вайтіті, не має сенсу. Поки що його ніхто не мімікрував, хоча, безперечно, намагався. Винахідливість Вайтіті неможливо перенести з одних реалій на інші, з мозку новозеландця до мозку українця. Тому й добре, що стрічка про маленького гітлер’югендівця народилася в потрібний час і в потрібномі місці. На пітчингах українських кінофестивалів та ДержКіно теж мають з’являтися сміливі проєкти. І хоча вони зустрінуть переважно спротив комісії, продюсерів та врешті-решт друзів автора ідеї, вони необхідні задля того, щоби раз і назавжди відучити українського глядача від комфорту комедій про секс. Такі в кінопрокаті зараз переважають. До цього етапу ще шкандибати довго, але ж і Тайка Вайтіті здував пил зі свого сценарію вісім років.

Jojo Rabbit
2019
режисер: Тайка Вайтіті
жанр: трагікомедія
у головних ролях: Тайка Вайтіті, Роман Гріффін Девіс, Скарлетт Йоганссон

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

Залиште коментар

0 0 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: