«Одного разу в… Голлівуді» жили бунтарі з причинами

Листівка всім, хто любить кіно

Обережно – спойлери!

У дев’ятому фільмі Квентіна Тарантіно кіно починається, власне, з кіно. Молодий актор Рік Далтон стріляє на Дикому Заході у серіалі «Мисливський закон» – вестерні, який уособлює всі жанрові кліше. У нього складається непогана кар’єра, але це кар’єра його персонажів. У акторському житті Далтон постійно бідує через перехід із серіального світу до повнометражного кіно, в якому йому просто немає місця. Після скандалу з Гарві Вайнштайном Квентін Тарантіно теж довго не міг знайти собі студію, яка б стала надійним партнером для виробництва. Подейкують, що він розіслав свій запит усім, окрім студії Disney (засновника якої, до речі, теж згадують у фільмі з любов’ю). Відгукнулися Sony, дали йому повну свободу творчості. І на цьому епізоді шляхи Ріка Далтона та Квентіна Тарантіно розходяться, хоча ностальгійний настрій в обох за хорошими часами залишається. І персонаж, і режисер відчувають гостру потребу свободи самовираження. Якщо Таранітіно має можливість вибирати та крутити носом, то Далтону у найважчі часи підставляє плече його товариш та за сумісництвом дублер Кліфф Бут. Обом доведеться познайомитися з іншою стороною Голлівуду завдяки сусідству з Шерон Тейт.

«Одного разу… в Голлівуді» –  не зовсім традиційний фільм для Тарантіно. У ньому немає кількох впізнаваних для нього речей: значно менше діалогів і більше атмосферних прольотів камери над лос-анджелеськими автівками, немає поділу на розділи, закадровий голос супроводжує персонажів не весь хронометраж, музика тепер цілком відповідає епосі (кінця шістдесятих). Разом з тим, є кілька речей, що легко видають тарантінівський вайб: кульмінаційна сцена з катарсичним відчуттям помсти, жіночі стопи та здорова доля самоіронії. Та любимо ми режисера не лише за його естетичний смак та прийоми, що повторюються з фільму у фільм, а саме за синефілію у найширшому зі значень. Квентін проєкціює свої спогади з різноманітних стрічок на свою, створюючи різноманітні омажі: від маловідомих до середньовідомих фільмів. Тим самим він все ще зберігає паритет, адже знімає не ремейки, а мальовничі позажанрові речі, сповнені щирого захоплення кінематографом. «Одного разу в… Голлівуді» підводить товсту риску під цією любов’ю, залишаючи простір для фантазій глядача. 

У чому проявляється цей простір? Тарантіно відкрив для себе можливість деміфологізації історичних подій. Крім смерті Адольфа Гітлера у кінотеатрі («Безславні виродки») та раннього повстання рабів на півдні США («Джанго»), режисер не переписував історію, але у дев’ятому фільмі повернувся до цього прийому і зробив дещо більше. Реальність 8 серпня 1969 року змінюється на догоду автору, який тим самим продовжує ревізію найкращої (за враженням самого ж автора) доби Голлівуду. Він органічно розставляє предмети інтер’єру у кімнатах, відтворює кольори з власних спогадів і зловісний епізод нападу банди Чарльза Менсона з точністю до хвилини. Маленькому Квентіну було лише 6 років, коли 8 серпня 1969 року всю Америку сколихнула новина про вбивство Шерон Тейт. Певною мірою вона була символом Голлівуду, а Чарльз Менсон став антигероєм, хоча і не антагоністом. Тарантіно зберігає ці пріоритети. Менсон та Тейт нехай і залишаються на другому плані його стрічки, але грають важливу роль у цьому світі безумства та можливостей. Найкращі епізоди безумовно пов’язані із самою Шерон і режисер цього ніяк не приховує. Спробуйте не відчути смак літнього повітря Лос-Анджелесу, коли навколо запалюється світло вивісок на кінотеатрах та ресторанах, а Марго Роббі на повні груди вдихає запах вдалого вечора, проведеного на показі власного фільму.

Ймовірно, і сам Квентін досяг піку своїх можливостей у вседозволеності. Він дозволяє максимально довго зупинитися у цьому часу, тому ми і проводимо його у машині Кліффа Бута (у Лос-Анджелесі на автівках тільки й можна пересуватися), а також тривало спостерігати за ходою трьох посіпак Менсона, які ніяк не дійдуть стежкою до будинку кінозірки. Це ще один кивок в сторону архітектурних рішень у Лос-Анджелесі. Звивисті дороги та заплутані перехрестя роблять все, щоб гість залишився навіки у місті, оточеному пустелею. Місто зірок дійсно виокремлюється на фоні решти мегаполісів завдяки своєму світу нескінченних казино та знімальних майданчиків. Це й місто для тих, хто вже виграв, тому Рік Далтон висловлює своєму товаришу радість з приводу купівлі будинку по сусідству з Романом Полянським. Адже з орендованою квартирою на цьому місці він би залишився нікчемою, а з придбаним маєтком вже має статусне визнання серед знаменитостей. Цікаво, що Тарантіно ніколи не займався оспівуванням окремих міст. Йому завжди були цікаві історія та персонажі, але він ніколи не розглядав місцевість третім обличчям у своєму фільм. А Лос-Анджелес у цій стрічці безумовно грає надважливого супутника для всіх героїв.

Чи не вперше автор виходить на новий метарівень. Квентін полюбляв з’являтися у якості камео у попередніх стрічках або ж навіть ставав оповідачем власної історії. Така гра скидалася на гічкоківський реверанс для кіноспільноти, що безумовно підкреслювало культовість його фільмів. Для «Одного разу в… Голлівуді» Тарантіно здійснив негласну мрію багатьох серіальних акторів знятися у великому кіно. Якщо Рік Далтон бідкається щодо своєї невпевненості у майбутньому і лише прагне стати кінозіркою, то режисер надає можливість Ліні Данем, Тімоті Оліфанту, Дакоті Фаннінг, Люку Перрі та Дамієну Льюїсу засяяти на повну, але лише коротку мить. Цей перехід підкреслюється і ще одним метатекстом. У фільмі з’являються доньки Кевіна Сміта та Брюса Вілліса – Гарлі Квін Сміт та Румер Вілліс відповідно. Зазвичай це може бути чистою випадковістю, де по старій дружбі режисери попросили про буст кар’єри своїх дітей. Втім, у новому фільмі Тарантіно це схоже на цілком зрозумілу естафетну паличку акторських амбіцій, яка сприймається з посмішкою, а не відразою хабарництва.

Увага до деталей у «Одного разу… в Голлівуді» вказує на віддачу шани загиблим жертв «сім’ї» Менсона. Ця уважність проявляється у послідовному відтворенні подій до самої кульмінації, яка вже за традицією тарантінівських фільмів перетворюється на емоційний експлоутейшн, коли антагоністам роздають заслужену смерть найбільш жорстоким способом. Актори перетворюються на своїх героїв, вороги показують свою жалюгідну неспроможність і Тарантіно ще й підкреслює побачене «кислотним» тріпом Кліффа, який на правду полегшує цю сцену своїм комічним виконанням ролі. Кіно про нерівноцінну дружбу Кліффа та Ріка завершується милим перехресним кепкуванням із ситуації і здавалося, що годі бажати кращого кінця їхнім теплим взаєминам. Та епілогом Тарантіно виносить метафоричну сцену відкриття воріт маєтку Полянського для Далтона, який несміливим кроком заходить до нового Голлівуду, створеного режисером. Це маленький крок для актора, але великий ривок для персонажа, що протягом фільму не знаходив собі місця, втоплюючи свою самооцінку у віскі сауерах. Його рішення здається і не таким великим у рамках набутого прогресу. Втім, вперше Квентін Тарантіно вибудовує епізод так майстерно, що у його Лос-Анджелес шістдесятих хочеться потрапити крізь екран для проєктора. 

Через п’ять років після смерті Шерон Тейт Роман Полянський випустив «Китайський квартал» – злу та саркастичну драму з Джеком Ніколсоном про корупційну змову у Лос-Анджелесі. Безумовно, режисер не залишив і краплі співчуття для міста після того, що там відбулося. Можливо, саме тому Квентін Тарантіно зайняв протилежну позицію, надаючи яскравих барв «місту янголів» та мотивацій своїм персонажам. Детективна та нуарна складові змушували персонажів «Китайського кварталу» просунутися вглиб пошуків правди. Врешті-решт вони втрачають причини свого бунтарства і кіно завершується культовим висловом Фей Данавей «Забудь вже, Джейку! Це китайський квартал», ставлячи крапку у спробі розкрити злочин. І навпаки, в «Одного разу в… Голлівуді» персонажі олюднюються, розв’язують свої проблеми та досягають умовного хепі-енду, який задовольняє їхнє его. Тобто це кіно реваншизму не лише перед сумною реальністю, де Шерон Тейт немає в живих, але й інтонаційно виправляє культуру Голлівуду, яка цілком ймовірно далі вироблятиме розважальні вестерни та пародійні фільми про шпигунів. Жодних «Китайських кварталів», «Таксистів» та «Собачих півднів» після входу Ріка Далтона до маєтку Полянського ми можливо і не побачимо, але досі залишимося жити у казці, де бунтарі без причини існують по інший бік екрану.

once upon a time in hollywood
2019
режисер: Квентін Тарантіно
жанр: тарантінівщина
у головних ролях: Леонардо Ді Капріо, Бред Пітт, Марго Роббі

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: