Рита Бурковська: «Кожен із нас має травму, бо життя загалом травмує»

Спілкуємося з виконавицею головної ролі у фільмі «Бачення метелика»

На Каннському кінофестивалі у секції «Особливий погляд» відбулася прем’єра фільму Максима Наконечного «Бачення метелика». Повнометражний дебют Наконечного запам’ятався сильною драматургічною історією, над створенням якої автор працював разом із Іриною Цілик, та грою акторки Рити Бурковської.

Рита зіграла аеророзвідницю, яка після знущань, пережитих у полоні, відмовляється від того, щоби суспільство і вона вважали її жертвою. Про те, як акторка готувалася до цієї важкої ролі, про важливість достовірності та почуття дотичності до військових подій, а також про відсутність сентиментів до російської культури – ми поговорили з Ритою Бурковською а Каннах.

Коли ти вперше прочитала сценарій, яке в тебе було враження?

Коли я прочитала сценарій, подумала про те, чи зможе ця команда, з якою я зустрінуся на кастингу, зробити фільм про війну. Оскільки я відчуваю дотичність до подій та війни, для мене було важливо, щоби команда також була дотичною. Тоді війна вже була на слуху і можна було зробити «гарячий топік» (девелопмент проєкту почався у 2018 році – Moviegram). Але виявилося, що Максим (режисер) дуже дотичний до всього.

Що ти маєш на увазі, коли говориш, що була дотичною до війни?

Я за всім слідкувала. Я знала про все: про Дебальцеве, про 33 блокпост, про Іловайськ. Я була в темі. І потім, коли ми робили кастинг, щоби знайти актора на чоловічу роль, я побачила, що деякі претенденти абсолютно не дотичні до подій.

Тобто приходить людина і каже російською: «А я проти війни, я тут типу в театрі граю». У мене просто закипав мозок від цього, бо я розуміла, що людина буде нам наярювати емоції, які незрозуміло звідки вона бере, бо вона взагалі не в темі. 

Оскільки я відчуваю дотичність до подій та війни, для мене було важливо, щоби команда також була дотичною

Тобто після того, як ти прочитала сценарій, ти ще не була впевнена, що команда спроможна зробити це достовірним?

Коли я прочитала сценарій, точніше, тритмент, там було так багато подій, що я подумала: «О боже, якийсь серіал». На нашому першому кастингу було п’ять акторок, із якими Максим робив інтерв’ю. Він питає: «Які ваші відчуття щодо війни?». Деякі акторки сказали: «А я не знаю, чому відбувається війна». І я подумала: «Окей, хай режисер отримує таку акторку, яку він заслуговує».

Важко грати війну, бо є 18-річні хлопці чи 25-річні дівчата, які з тобою можуть їхати в ліфті, а ти навіть не знаєш, що це ветеран чи ветеранка. Багато людей, які можуть виставити тобі оцінку, тобто грати щось не дуже вийде. Тут потрібно базуватися на своєму досвіді й на своєму переживанні цього, щоби не дати кліше.

Як ти налаштовувалася на це переживання?

Я подивилася десь 20 фільмів про посттравматичний синдром. Один із фільмів був про військову журналістку Мері Колвін. Вона висвітлювала події війни та загинула у Сирії. Колвін має класний матеріал про те, як вона тікала горами Чечні від росіян. Потім про неї та її посттравматичний досвід зняли фільм «Приватна війна». Це класний фільм, але посттравматичний досвід там знятий клішовано, на кшталт проблем із алкоголем, щось таке.

А ми зустрічалися з полоненими, це був Ігор Козловський, це був Діма, який служив на Донбасі, потрапив до Іловайська й потім у полон. Це була дівчина, яку нещодавно обміняли, вона співпрацювала з СБУ та перебувала в «Ізоляції». Ми також читали книгу Станіслава Асєєва «Світлий Шлях»: історія одного концтабору». Ми дивилися обміни, які відбувалися.

Тебе щось вразило в цих відео реальних обмінів?

Ми ж маємо таку сцену обміну у фільмі. Продюсери запитували нас: «А чому вона, моя героїня, така задоволена?» Коли я передивилася купу документальних [відео] обмінів, я побачила, що це відбувається так буденно. Це зовсім не так, як люди собі уявляють: Друга світова, виснажена людина виходить із полону. Буває різна війна та різні полони. Після бою – це один полон та одні наслідки, якщо ти військова чи військовий. А для цивільної людини це щось інше.

До «Бачення метелика» ти грала у фільмі «Парфенон» Мантаса Кведаравічюса. Ти говорила, що фільм Мантаса про те, що тіло має пам’ять болю. Можна сказати, що «Бачення метелика» також про це. Чому ти обираєш такі фільми?

Так, виходить, що «Бачення метелика» також про це. Але перш за все мене вразив імпульс людей з Майдану, які пішли воювати. І я пам’ятаю свій імпульс. Ти бачиш, що люди віддають життя на Майдані за цінність правди. Бачиш далі ескалацію і думаєш: «Ок, і що я буду в цьому робити?».

Зараз, у другому витку війни, ти або заплющуєш очі й кажеш: «Я тут не при справах, я просто людина», або намагаєшся щось зробити й допомогти. Та думаєш, як можна наблизити нашу перемогу.

Для мене «Бачення метелика» більше про відповідальність, про свій шлях, ніж про біль. Ми цікаво розбирали сцену, де Тоха, чоловік головної героїні, все громить. Ми спочатку думали, що вона [героїня] має злякатися, після полону у неї має бути низький рівень чутливості, тож будь-який крик для неї – це щось важке. А потім, коли ми зробили дослідження, я подумала: «Ні, якщо людина багато часу перебувала поряд із насиллям, то перекидання стола – це для неї ні про що».

Або це може бути реакцією травмованої людини, яка, коли знову зустрічається з насиллям, впадає в ступор та не реагує.

Так, така реакція теж може бути. Але мені імпонує психолог Франкл та книга Кеті Карут «Почути травму. Розмови з провідними спеціалістами з теорії та лікування катастрофічних досвідів». Це професійна література, яку було важко читати. Але завдяки Кеті Карут та Франклу я зрозуміла, що є адаптація до травми.

Кожен із нас має травму, бо життя загалом травмує. Звісно, що зґвалтування на війні – це один вид травми, а вчителька у школі – це інший вид травми. Але можна відкривати себе, такого травмованого чи травмовану, і щось робити далі.

Потрібно розуміти, що все має свою ціну. Я знаю прекрасних людей, які пішли в батальйон «Донбас», потрапили в полон та отримали посттравматичний досвід. Тобто навіть якщо ти відчув поклик до чогось і йдеш своїм шляхом, це все одно матиме свою ціну. Але з цим можна жити далі.

Як ти вважаєш, чому чоловік твоєї героїні саме цього не зміг зробити – жити далі?

Я не знаю. Моя героїня змогла, окрім травми, побачити себе. Вона служить. Мені взагалі подобається слово «служити». Ми всі можемо якось служити – як солдати або не як солдати. Це також релігійне поняття. Моя героїня відчула це, навіть попри на дитину. А він, її чоловік, – ні, він не зміг.

Як ти думаєш, чому вона залишає дитину?

Це складне запитання. Я хотіла уникнути якогось релігійного поняття. Бо спочатку наш фільм називався «Спас». І ми всі сміялися, що це «яблуневий спас». Я, до речі, релігійних переживань людина, а більшість команди – ні. Але я розуміла, що це буде дуже просте рішення, якщо ми скажемо: вона не захотіла вбивати життя. Тому ми вирішили, що вона фізично не змогла зробити аборт.

Ми всі можемо якось служити – як солдати або не як солдати

Тобі був потрібен час, щоб вийти з цієї ролі?

Ні. Але зараз я працювала фіксеркою з журналістами, які хотіли займатися темою насильства на війні, зокрема сексуального. Мабуть, для мене було важливо закрити цей гештальт.

Що ти з ними робила?

Ми мали знайти жертв та їхні свідчення. Це були гарні медіа з етичними позиціями. Але ми переважно говорили з професіоналами, які вже розмовляли з травмованими людьми. Вони розуміли, що буде загострення на фронті та провели такі тренінги для журналістів.

Ти знала заздалегідь, як зніматиметься сцена зґвалтування? І чи було для тебе важливо, що насильство не буде показано експліцитно?

Для мене було важливо, щоб це було реалістично. Я вела щоденник з полону (це була ідея Макса) і виписувала за секундами й хвилинами, що я там робила.

Тобто вигадувала?

Так. Спочатку ми зробили дослідження, а потім я писала в щоденнику. Там я також описала зґвалтування, базуючися на своїх розуміннях та на тому, що мені розповів військовий психолог, який працював із жертвами насилля.

Зазвичай ми уявляємо собі зґвалтування, як у кіно. Але одна з жертв розповідала, що в її випадку чувак прийшов до неї, сказав: «Привіт. Як справи?», – і далі він її зґвалтував. Але це було якось буденно, а не жорстоко, як у фільмах. І я подумала: напевно, ніхто з нас не навчений професійно гвалтувати людей. Я просила каскадера, який грав зі мною цю сцену, робити навмисно все недолуго. Думаю, що люди, які ґвалтують, навіть від себе такого не очікують.

В одному з інтерв'ю ти розповідала, як захотіла стати акторкою, ти посилалася на книгу Галини Вишневської та на її історію з Ростроповичем і Солженіциним. Чи правильно я розумію, що для тебе якусь роль грала російська культура? І що ти думаєш зараз з цього приводу?

Оскільки я виросла в постколоніальній країні, яка була окупована Радянським Союзом, що насаджував російську мову та культуру, це в мені так чи інакше присутнє, як у всіх нас. Я не можу сказати, що вона має для мене значення. Я давно вже це переосмислила.

Я вчилася на російському курсі в театральному університеті. Я жила та працювала два роки в Москві. І коли ти зустрічаєшся один на один із деякими речима, ти швидко схоплюєш свою ідентичність. Зі мною це відбулося до Майдану.

Мені соромно було говорити українською, бо постійно було засудження, але в мене бабуся та дідусь – українськомовні. Я хотіла насильно перейти на українську. Так не сталося. Але потім я робила певні медитації. І мені подобалися певні звуки, як вони оформлюються у моєму роті. І так я перейшла на мову.

Уже років зо три я ніколи не переходжу на російську. Я не відчуваю жодного сантименту до російської культури. У мене немає жодного ставлення ні до Чехова, ні до Достоєвського, ні до Толстого, ні до Толстоєвського. А росіяни, які сюди (у Канни – Moviegram) приїжджають і презентують свої фільми, відкривають рот та хочуть поговорити про щось, мають просто піти на мітинг, а не знімати кіно. Вони наглі, зверхні, вони мають абсолютно імперську ментальність. Їм усе це не зрозуміти, але я до них не апелюю. Хай мальчікі-дєвочкі, які грають у «вот ето всьо», вдягнуть штанішкі й підуть в окоп. А потім ми поговоримо.

Мені соромно було говорити українською бо постійно було засудження, але в мене бабуся та дідусь – українськомовні

Тобі хтось казав, що ти схожа на Катю Голубєву (акторка, яка знімалася у фільмах Шарунаса Бартаса, Клер Дені та Леоса Каракса – Moviegram)?

Це для мене суперкомплімент. Це одна з людей, яка мені близька. Бартас і Голубєва – це ці люди, через яких я відкрила для себе розуміння кіно.

Я думала, що Мантас (Кведаравічюс – литовський режисер, який зняв Риту у «Парфеноні» – Moviegram) тебе обрав із цієї причини.

Мантас мене покликав, бо, як він казав, я не хотіла йому сподобатися. Він щось мені навалював про міф, а в мене було своє відчуття. Коли я вставала після проб, він мовчав так злісно. І я подумала: «Ну й іди собі». Але він потім сказав, що був вражений.

Ти була на зв'язку з Мантасом, коли він вирішив поїхати до Маріуполя?

Ні, ми не контактували з ним останнім часом. Це був його вибір. Але шкода, що його ніхто не відмовив. Це було надто ризиковано. Це питання митця та війни мене хвилює. Чому митець вважає, що він має приїхати та щось зняти? Але я, чесно кажучи, ще сама не розібралася з цим питанням. 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

1 1 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: