Як команді «Бачення метелика» вдалося передати жіночий досвід війни

Український фільм про розвідницю, яка пережила полон

«Бачення метелика» Максима Наконечного (раніше – «Спас») задумувався як фільм про наслідки війни, що вже вісім років триває на сході України. Втім, так сталося, що прем’єра стрічки на Каннському кінофестивалі, що відбудеться 25 травня, проходить вже під час нового витка збройного протистояння і реактуалізує порушені у стрічці питання.

Фільм позиціонується як жорстка та сюрреалістична історія про жінку-воїна, яка після звільнення з ворожого полону намагається повернутися до мирного життя в Україні. Біль і травма через пережите повсякчас виринають на поверхню, проте щось всередині неї не дозволяє забути, чому вона мусить жити далі.

Режисер Максим Наконечний вирішив показати війну через жіночий погляд. У цьому йому допомогла колаборація зі сценаристкою Іриною Цілик, а також учасницями команди, серед яких акторка Рита Бурковська, акторська тренерка Ірина Нірша, драматургиня Наталія Ворожбит та інші.

Ми розпитали учасниць команди та режисера про досвіди, які вони внесли у фільм, та роботу із травмами.

Maksym Nakonechnyi_director

Максим Наконечний, режисер

Ідея історії сама прийшла до мене, коли я монтував фільм «Невидимий Батальйон» (до речі, одна з його героїнь, Юлія «Тайра» Паєвська, зараз у полоні). А от розмірковуючи вже потім, чому саме, я зрозумів, що розглядав жінку-військову з болючим травматичним досвідом як моральний ціннісний орієнтир для себе й загалом для усього нашого враженого війною суспільства. Жіноча оптика мені вбачається ширшою, більш інклюзивною, гуманнішою.

90% команди фільму – молоді жінки. Кожна має свою історію, свою позицію, своє ставлення до війни. І всі привнесли це в роботу тим чи іншим чином. Я намагався зробити процес створення «Бачення метелика» колективним досвідом від початку. Цей принцип ми втілювали й на етапі дослідження, збираючи свідчення й історії учасни(ць)ків, жертв і свідків війни. Дехто зрештою в нас знялися, дехто працювали. Впевнений, що в усіх вийшло по-хорошому «присвоїти» собі фільм, і нам вдалося зберегти достовірність жіночої оптики та водночас винести історію на загальніший рівень.

Iryna Tsilyk

Ірина Цілик, співсценаристка

Я думаю, що професійні сценарист(к)и, письменни(ці)ки, режисер(к)и здатні глибоко пропрацювати своїх героїв і героїнь незалежно від власної статі. Тобто очевидно, що чоловіки можуть переконливо зайти на «територію жіночого», й навпаки. Думаю, Макс Наконечний – якраз із таких авторів. І все ж, коли він запропонував мені долучитися до проєкту і додати свій «жіночий погляд», я розумію, чому це було важливо.

Тема цього фільму специфічна, стрічка значною мірою говорить про неприйняття жінкою свого тіла, про травму зґвалтування. Ні, це не означає, що в моєму житті були всі ці досвіди, й тому я краще відчуваю матеріал. І все ж як жінка, що пройшла певний тернистий шлях неприйняття і прийняття власного тіла, сиділа в кріслі гінеколога переляканим підлітком, вагітніла, відчувала в собі розвиток нового життя, народжувала, почувалася безпомічною у владі лікарів, відчувала біль, страх, але водночас і сміливість приймати важливі рішення, я, зі своїм жіночим поглядом на всі ці речі, можливо, була корисною для роботи над цим матеріалом.

Стрічка значною мірою говорить про неприйняття жінкою свого тіла про травму зґвалтування

Коли я допомагала Максу писати сценарій, то перебувала під сильним враженням від спілкування з різними жінками військовими, що брали участь у боях, часом були дискриміновані під час військової служби, мали досвід сексуального переслідування, перебування в полоні тощо. Це такий широкий спектр різних проблем і травм з багатьма відтінками, нюансами… І мені було з ким про все це говорити, вивчати тему, міряти на нашу героїню Лілю досвіди різних жінок.

Працювати над її образом було важко. Дуже складна болюча тема, тонкий лід. Але говорити про це важливо, особливо тепер. Ну і деталі… Без спостережень за тим, чим живуть ветеран(к)и війни, як вони дивляться тепер на світ, як говорять, жартують, плачуть, як п‘ють символічну чарку за загиблих побратимів, виливаючи кілька крапель тощо, було би важко з нуля вигадати цей цілий окремий світ. Таких людей тепер дуже багато, більшість з них по-різному травмовані й потребують допомоги, зокрема психологічної, а ми – ті, що були і є в тилу, – маємо вчитися їх краще розуміти. Не лише для того, щоби розповідати про реальність війни та її наслідки мовою кіно. А для того, щоби допомагати всім нам повертатися в мирне життя. І так, фільми – це теж один зі способів.

Natalka Vorozhbyt_Magpie

Наталія Ворожбит, виконавиця однієї з ролей

Досвід роботи з темою війни допомагав не бути занадто сентиментальною і не боятися складної теми. Бо герої фільму – не абстрактні люди, я багато зустрічала таких у житті. Також допомагало розуміти ті надзвичайні особливі стосунки, що виникають на фронті між побратимами-посестрами, це більше, ніж дружба. І контраст між мирним життям і фронтом, важке повернення ветеранів до звичайного життя, конфлікт із соціумом – це те, за чим я спостерігала зі 2014 року. 

Я не акторка, тому просто принесла себе і нічого не грала, бо не вмію. Головне і найскладніше було залишатися природньою, собою. В мене мало спільного з героїнею, ну так мені здається, бо вона однозначно хороша людина, відкрита, смілива, дуже емпатична і діяльна. Але з вибором режисера не варто сперечатися – він так побачив. Я би хотіла привнести трохи неоднозначності, але все-таки роль невелика, а мій досвід акторський ще менший, тому не впевнена, що це вдалося.

Ірина Нірша,
тренерка з акторської майстерності

Найбільшу увагу перед початком знімального процесу ми присвятили препродакшену та дослідженню. Наша підготовка дозволила команді швидко та ефективно працювати на майданчику. Ми з Максом (режисер) точно знали архітектуру сцен, залишаючи при цьому місце для маневру, адже камера та простір часом вимагають гнучкості мислення та імпровізації, зміни мізансцени.

До репетиційного процесу ми підійшли доволі серйозно. Кожного дня впродовж двох місяців працювали по шість-вісім годин. Першою умовою був фізичний тренінг. Я маю театральний бекграунд, тому завжди починаю роботу над роллю з тіла – це база. Особливо це стосується складного матеріалу та проживання травми персонажів.

Я давала багато вправ акторам та акторкам на імпульси, тобто події та реакції персонажів досліджуються ними через фізичні реакції. Ти ніби запускаєш певні теми у своє тіло та споглядаєш, як воно відповідає. Якщо бути уважним до свого тіла, то можна побачити, що воно завжди реагує першим: страх, тривога, стрес, довіра чи любов – кожен емоційний імпульс має конкретне місце в тілі. Нашим завданням було шукати такі точки та проживати події через ці «брами». Це дозволяє розширити емоційний діапазон та досягнути органіки в кадрі – тіло має неймовірну пам’ять і в потрібний момент активує потрібні реакції. Ми намагалися уникнути завченості та повторювання тексту, інтонування.

Страх, тривога, стрес, довіра чи любов – кожен емоційний імпульс має конкретне місце в тілі

Другий момент – це голос та дихання. Тяжкі, складні емоційні стани неможливо «відпрацювати», потрібно шукати в собі тригери, які дозволять в короткий термін на майданчику натиснути на спусковий гачок і відкрити потік. Не «надумувати» завчасно, не перетворювати існування в розумовий процес. Наприклад, ми з Ритою (виконавицею головної ролі Лілі «Метелика») шукали вирішення складної сцени через звук, через мелодію, яку потім вона могла би відтворити й згадати те, що переживала в моменті.

Також, одним із елементів над яким ми працювали був контрапункт – спроба існувати в матеріалі протилежним, несподіваним чином. Ми напрацьовували біографії персонажів, відтворювали сцени, яких немає у сценарії. Особливо мені запам’яталася репетиція, коли ми з Максом відтворили для Любомира (виконавець головної ролі Тохи) сцену бою, захоплення та утримання в полоні Лілі. Ми одягли його у форму, важку амуніцію, відтворювали бій, потім Макс дзвонив ніби з ворожого полону, де Лілю катували.

Важливою була участь Макса у всіх тренінгах, за що я йому дуже вдячна – він на рівні з усіма працював та залучався в репетиції як актор. Цим ми досягли довіри в ансамблі, актори відчували, що ми їм емпатуємо, не тримаємо дистанції, це був наш спільний досвід.

У цьому процесі була необхідна культура згоди. Ми спілкуємося з акторами, мені важлива громадянська та їх власна етична позиція до теми. Це головне – людина має розуміти контекст та бути свідомою. Я відверто обговорюю те, чого очікую від залученості акторів, попереджаю про ризики, ми обговорюємо прийоми психологічного захисту. Але головне – це довіра: люди мають відчувати, що знімальна група не просто очікує від них результату, а готова підтримати в складні моменти, коли щось не виходить, чи актори хочуть запропонувати рішення.

Повага до акторів з боку групи – дуже важливий елемент роботи. Всі, хто присутні на майданчику (особливо технічна група) мають концентруватися на них, не відволікати, не випадати з процесу, і не грати, наприклад, в ігри на телефоні, навіть, якщо в моменті люди не залучені безпосередньо. Правильний стан акторів на майданчику – це комплексний, складний процес, що досягається кропіткою працею та концентрацією. Всі мають це розуміти та робити все можливе і неможливе, щоб не порушити якісь крихкі, тонкі речі, що дозволяють досягти акторам справжнього сяяння в кадрі. Того, що я називаю існуванням, природнім, як дихання, а не грою.

278299608_417366706926171_5771235001059397547_n

Рита Бурковська, виконавиця головної ролі

Для ролі я набирала вагу, скидала вагу, займалася професійно з тренеркою, яка була аеророзвідницею та ветеранкою. Ми десь пів року займалися в тренажерному залі. Про війну вона не хотіла говорити, тому ми не зачіпали цю тему. Референсів я не шукала, а відштовхувалася від своїх основних почуттів, які у мене виникають щодо війни й людей, які на неї пішли. Власне, я передивилася багато фільмів, щоби просто зрозуміти, які кліше використовуються зазвичай при оповіді про посттравматичний досвід.

Корисним був вишкіл, який я пройшла у Госпітальєрів із парамедицини. Це потужний досвід, тому що він був повністю фізичний. Тиждень ми були на базі, в Павлограді, в повній амуніції. Бігали, робили всі вправи в наближених до військових умовах.

Слухати зовсім неважко, тому що людині, яка розповідає, набагато важче

Мені допомогла книжка Кеті Карут «Почути травму». Вона досить професійна і там вдало описані наслідки ментальних травм. Потім я спілкувалася, зустрічалася з ветеранами й із тими, хто були в полоні: з жінками, чоловіками, психологом військовим. Власне, досвід цих людей і надавав мені якоїсь глибини. Вони ділилися ним зі мною навіть не через слова, а просто перебування з ними давало мені оце розуміння.

Допомогла при підготовці до ролі й комунікація з журналістами, тому що вони багато чого бачили й знають. Колись мені сказав один журналіст, що слухати зовсім неважко, тому що людині, яка розповідає, набагато важче. І дійсно важче людині, яка має цей досвід, а не людині, яка слухає. Тому я була готова до того, щоби втілювати таку роль і таку тему, тому я не можу сказати, що я себе травмувала.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

5 1 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: