Як це дивитися: «Оксамитова бензопила» Дена Гілроя

Втрачена душа мистецтва

Лос-Анджелес очима перфекціонізму

Якщо зачитуватися біографією Дена Гілроя, рано чи пізно розумієш, як everything is connected у його родині та фільмографії. Його батько Френк Д. Гілрой, лауреат премії «Тоні» та Пулітцера – один із найкращих драматургів Америки XX століття, прищепив своїм синам любов до письменництва. Спершу своє визнання отримав брат Тоні, який працював над сценаріями до трилогії про Джейсона Борна, а потім узявся і за режисерування четвертого фільму. Далі свої сили спробував і Ден у «Стрінгері» – сатирі на індустрію локальних новин, де перфекціонізм знищує тебе швидше, ніж Джейк Джилленгол худне для ролі у цьому фільмі. Одна із особливостей Дена Гілроя у кіновиробництві полягає у залученні родини для зйомок. Брат Тоні продюсує, дружина Рене Руссо грає другорядні ролі, а брат-близнюк Джон займається монтажем. Завдяки злагодженій роботі такого собі сімейного продакшену Ден Гілрой поступово набив собі руку міцними трилерами, дія яких розгортається в улюбленому Лос-Анджелесі.

«На мою думку, Лос-Анджелес – це місце, про яке ви можете розповісти нескінченну кількість історій, і воно має дику енергію – розповідає Гілрой про причини зйомок у «місті янголів» для Vulture. – Ця енергія ніби нецивілізована і неформальна, і відчувається, що Земля може у будь-який момент вирішити позбутися її». Крім центральної теми Лос-Анджелеса у всіх трьох фільмах Гілроя спільним є образ головного героя. На думку режисера він перфекціоніст, непідкупний оголений нерв, який рухається за внутрішніми принципами і обов’язково виражає свою думку у найбільш індивідуальній манері. Можливо, саме тому чоловік на ім’я Морф із «Оксамитової бензопили» найчіткіше підкреслює ідею індивідууму у корупційній системі цінностей та моралі. Навіть якщо ця цінність в інформації, як у «Стрінгері»; принциповості, як у «Роман Дж. Ізраель, Esq»; та, власне, має візуальну привабливість в уособленні мистецтва, як у «Оксамитовій бензопилі».

Оксамитова бензопила

2019

Velvet Buzzsaw

режисер: Ден Гілрой
країна: США
жанр: детективна драма / трилер
у головних ролях: Джейк Джилленгол, Наталія Дайер, Джон Малкович

Netflix цього разу якось швидко зіпсував очікування від нового фільму Гілроя своїм занадто довгим і детальним трейлером. У ньому Джейк Джилленгол у манірному тоні оцінює мистецтво вигадливою мовою претензійного критика. Решті персонажів лише залишається помирати не менш вигадливою смертю від руки привида, що вилазить з об’єктів мистецтва. Після перегляду стрічки скоріше постає питання «Як на це реагувати?», аніж «Як це дивитися», адже з останнім все стає зрозуміло відразу після першої смерті на екрані. Молодий хлопець на своєму пікапі перевозить картини, на ньому спалахує футболка. Аби якось полегшити біль від рубців на тілі, хлопець забігає до туалету на заправці з промовистою назвою Humble. І вже там з картини над умивальником на нього нападають намальовані мавпи. Навіть у переказі сухою мовою від цього неможливо не засміятися. І кожне наступне вбивство лише підкреслює кітчевість подій.

На самому початку фільму Ден Гілрой рухається подалі від очікування глядачів, розвиваючи романтичні сюжетні лінії мало не всіх персонажів. Той спить з тим, той ревнує до іншого. Ця «Санта-Барбара» зав’язується у вузлик, але розв’язувати режисер його не хоче, маскуючи решту фільму арт-горором, який користувачі інтернету чемно розібрали на цитати. Найкумеднішим у фільмі видаються не самі вбивства і не реакція головних героїв на їхнє виконання. Смішним скоріше буде позиція автора до власного меседжу про те, що мистецтво вбиває. Настрій фільму сконструйований настільки кострубато, що викликає щиру посмішку над товстим шаром іронії про цінність Kunst. Так, Гілрой дивиться на всіх цих критиків, модераторів, арт-дилерів з упередженням перехожого, який випадково заглянув на виставку сучасного мистецтва. І від такої наївності кіно лише виграє. Прем’єра спочатку на кінофестивалі «Санденс», а потім і на Netflix не тонко натякає на широку доступність стрічки. Шкода, що у порівнянні з перспективним кінодебютом, Гілрой потроху забуває, як по-справжньому наганяти дрижаки перед невідомістю. Але якщо дивитися «Оксамитову бензопилу» без скептицизму, який притаманний головним героям фільму, то є шанс отримати найкращий Guilty Pleasure 2019 року.

Асоціативний ряд

Пункт призначення

реж. Джеймс Вонг

Лише лінивий не порівняв стрічку Гілроя із франшизою про вигадливі способи померти. Але перед тим, як звинувачувати у наслідуванні західних кіножурналістів, вислухайте: «Оксамитова бензопила» – це точно такий же молодіжний атракціон, як і «Пункти призначення». І відкритий фінал стрічки Гілроя лише підкреслює можливість заробляти на цій ідеї гроші, а можливо, навіть запустити серіал за мотивами. У цьому немає нічого поганого. Зрештою, вбивства, схожі на повішання через міцно зав’язаний шалик на шиї власника галереї, роблять з фільму хороше експлуатаційне кіно.

Портрет Доріана Грея

Оскара Вальда

На поверхні асоціативного ряду буде і згадка єдиного роману Оскара Вальда. У «Оксамитовій бензопилі» вбиває привабливість мистецтва, його краса. Щоправда, кожен персонаж фільму Гілроя платить лише одну ціну – смерть, не пропонуючи нічого натомість. Власне тут навколо стрічки утворюється велика сюжетна чорна діра, адже не зрозуміло, чи є якась альтернатива для персонажів у вигляді спокутування гріхів перед привидом. Ціна краси доволі чітко римується із ціною на мистецтво, що власне і споріднює ці два твори. До того ж, у мові і висловлюваннях Морфа точно читається Вальд з його витонченими порівняннями.

Стрінгер

реж. Ден Гілрой

Ще один очевидний на перший погляд претендент зі списку асоціацій. Обидві стрічки поєднує максималізм головних героїв, які не бачать жодних перешкод у своїх вчинках. На заднику знову Лос-Анджелес із його краєвидами сонця, що заходить за горизонт. Стривайте, та це ж неначе ті самі кадри, що і зі «Стрінгера». Здається, Гілрой нас добряче так надурив.

Диявол носить Prada

реж. Девід Френкель

Світ мистецтва міцно тримає за руку світ моди. Вони обидва полюбляють трендовість і тому скрупульозно приглядаються  один до одного. Уявіть собі один такий світ, в якому персонаж Джейка Джилленгола зустрічається з Меріл Стріп часів «Диявол носить Prada». Чи будуть вони приглядатися, чи відразу почнуть оцінювати один одного у властивій лише їм манері? Відповіді ми не дізнаємось, але помріяти можна.

Квадрат

реж. Рубен Естлунд

«Квадрат» – це по суті віддзеркалення «Оксамитової бензопили». Її зведений брат, який насмілився завоювати прихильність каннської аудиторії і тепер живе своїм життям у дорогих сонцезахисних окулярах. Фільм Дена Гілроя скоріше знаходиться в тіні цього брата, але теж спромігся підняти низку тем, одна з яких – утопічний матеріалізм людей зі світу мистецтва. У цих людей на думці лише одне: якомога швидше та ґрунтовніше оцінити наданий їм об’єкт.

Ольга Носко
Ольга Носко

піарниця Центру сучасного мистецтва М17 та коммунікаційниця Музею Ханенків

ЯК ЦЕ ДИВИТИСЬ…

…коли ти працюєш в галереї сучасного мистецтва

Жарти про сучасне мистецтво безжальні – ось, знову купа сміття, яку можна переплутати з експонатом. Начебто якщо ти не пошуткував про це під час свого візиту на виставку, то вважай і не сходив. Будь ласка, ну досить вже. Шкільна екскурсійна група, що починає бавитися в калюжах крові і розносить її по музею (боже, як жахливо це звучить!) й те дотепніша.

Чесно кажучи, фільм не те що справив на мене сильне враження з художньої сторони, але дуже зачепив з професійної. Вся ця біготня навколо грошей в арт-середовищі дійсно іноді пригнічує. Але «Оксамитова бензопила» більше дає того, чого мені особисто, наприклад, не вистачило в «Квадраті» Естлунда – хоча б трішечки залаштунків. Переманювання художників, підняття вартості колекцій через виставки в музеї, не зовсім етичні стеження за рецензіями впливових критиків для закупівлі експонатів – я б хотіла такий серіал.

А ще зверніть увагу, який акцент на технологізації всього і творів мистецтва зокрема. Всюди роботи та віртуальна реальність. Аж тут на сцену виносять ці хтонічні полотна і починається помста неупокоєного духа. Чомусь ніяк не могла позбавитися від думки, що десь пробігав Оскар зі своїм Доріаном. Дослідниця у фільмі з великою гамою емоцій повідомляє, що художник домішував у фарби свої органічні матеріали. Пфф, начебто сьогодні художники не використовують усі свої ресурси для того, аби хоч якось вирізнитися з поміж інших: на полотнах опиняються і кров, і сеча, і лайно – все, що може виділити людина, впевнена, вже побувало в ролі арт-об‘єкту. Про що ми говоримо, якщо люди роблять собі клізми фарбою (Кейт Боадві) та блюють фарбою (Міллі Браун), щоб створити картину. Всі ми по своєму намагаємося привернути увагу відвідувачів до мистецтва, але все одно на теплових картах музеїв і галерей найбільше людей товчуться біля планшетів та екранів. Дзеркало епохи?

Мистецтво дійсно вбиває. Під цим розпишуться усі, хто з ним працює.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: