Як це дивитися: «Неоновий демон» Ніколаса Віндінга Рефна

The Wicked Die Young
Обережно – спойлери!

Данський демон

Сюжетна простота пізніх робіт Рефна вправно замаскована розгалуженою символьною системою та винахідливими візуальними метафорами. Наприклад, «Бронсон», сповнений жорстоких перформансів героя Тома Гарді, скидається на експериментальний маніфест чи то Бронсона, чи то самого Рефна, лишаючи по собі глузливий портрет одіозного художника, поета і негідника. Візуальне враження виявляється сильнішим за уривчасту оповідь, і це стає моделлю кінематографічного методу Рефна, якою він залюбки керується донині.

«Драйв», що зробив Рефнові ім‘я і став найбільшим із фестивальних тріумфів режисера, можна розглядати як вправу з розуміння класичних архетипів. Водій, втілений Раяном Гослінгом, має вельми сумнівні мотивації, аби розгортати цілу кампанію із захисту героїні Кері Малліган. Але Рефн спілкується із нами на рівні візуального коду, тож стилізоване зображення із самого початку спонукає сприймати Водія жанровою умовністю: наприклад, архетипом лицаря. Тоді все враз опиняється на належних місцях: і діва у біді, і невдаха-помічник, і могутній лиходій, і саундтрек, чий рефрен («’cause you are real hero, real human being») часом звучить цілковитим знущанням на фоні естетизованого ультранасилля.

Дієвий механізм фільму «Тільки Бог пробачить» – персоніфікована карма, уособлена літнім копом із катаною. Образ настільки ж анахронічний і водночас актуальний поза часом, як і сама концепція карми, еге ж? Але режисер не заглиблюється у концепції – цього разу вони тихенько лежать в основі його стрічки, ніби монстр на дні річки у режисерському дебюті Раяна Гослінга, який актор знімав явно під неабияким враженням від співпраці з Рефном. На поверхні ж – вакханалія жорстокості, де проштрикують очі, рубають руки і товчуть на м’ясо сердешного Гослінга. До слова, Ларсу фон Трієру, нахабному й більш іменитому данському колезі Рефна, аудиторія вибачає такі претензії не кожного разу, навіть зважаючи на те, що останні два фільми Трієр перестраховується глузливими поясненнями за допомогою колажів, схем і закадрового голосу. Що й казати про «Тільки Бог пробачить» – критика знищила його вщент. Що й казати – Рефнові це здебільшого байдуже. Більш байдуже, напевне, тільки Трієрові.

Вочевидь, не варто очікувати філософського підґрунтя від Рефна, великого прихильника іграшкових роботів (про це можна дізнатись із документальної стрічки «NWR»). Режисер казав, що «Тільки Бог пробачить» – «трилер, спродюсований як вестерн, що відбувається на Далекому Сході та з сучасним ковбоєм». А потім заявив, що це казка – уявляєте собі таку суміш? На таких непередбачуваних зустрічах і побудований кінематограф Рефна. Більше за неон і цілий бестіарій своїх демонів данський режисер любить хіба що жанрову еклектику: вигадливу, але рухому дещо інфантильним завзяттям – мовляв, «а що буде, якщо..?» Що буде, якщо вікінги зустрінуть індіанців? Буде «Вальгалла». Що буде, якщо мелодрама зустріне ультранасилля? Буде «Драйв». Що буде, якщо маніфест сучасного мистецтва писатиметься у в‘язниці? Буде «Бронсон». Що буде, якщо нуарну хижість Лос-Анджелесу поєднати з історією графині Баторі? Буде «Неоновий демон».

Неоновий демон​

2016

The Neon Demon

режисер: Ніколас Віндінг Рефн
країна: Франція, Данія Данія, США
жанр: трилер
у головних ролях: Ель Феннінг, Еббі Лі, Джена Мелоун, Белла Гіткот

Синопсис фільму змушує припустити, що Рефн знову вдався до архетипів. Юна Джессі (Ель Фаннінг) приїздить підкорювати Лос-Анджелес і зустрічає хижих у буквальному розумінні колег по модельному бізнесу – що може бути класичнішим за варіацію на тему Попелюшки? Та вже на цій стадії Рефн перетворюється на ненадійного оповідача, адже насправді ми знаємо про Джессі стільки ж, скільки Сара, ДжіДжі та Рубі й судимо про неї за наївною і чарівною зовнішністю, враження від якої посилює романтична лінія з фотографом Діном – не надто тривала, але й того вистачає. Небагатослівний «Неоновий демон» належить до тих стрічок, що провокують глядача домислювати самим. Нерідко це обертається специфічним співавторством. У «Демоні» – самообманом.

Рефн цілком міг би позичити у поета Вільяма Блейка назву «Пісні невинності та досвіду», щоправда, у випадку із Джессі невинність та досвід цілком втратили б антонімічність на користь послідовності. Пригадайте сцену першого зіткнення Джессі з колежанками. Сара та ДжіДжі випробовують потенційну супротивницю, Рубі ж не втручається: із огляду на тужливі мрії про Джессі ближче до фіналу, їй вочевидь цікавіше за інших, хто ж новенька – секс чи їжа. Джессі здебільшого мовчить, але наприкінці імпровізованого допиту відверто глузує з ДжіДжі, сумніваючись, що біонічна жінка – це комплімент. Вже тоді розуміємо, що (анти)героїня не беззахисна, але разом із розкриттям характеру бачимо, як її мовчання, що помилково видається зніяковінням, обертається на презирливу зверхність.

Неоновим демоном Рефн змальовує не когось зі своїх героїнь (хоча кожна того варта), а Лос-Анджелес: принадний ззовні, токсичний зсередини. Героїня Ель Фаннінг намагається бути його втіленням; пригадайте монолог про мати, що називала її небезпечною. Також можете пригадати, що саме цей монолог вартував Джессі життя – ми усвідомлюємо, що враження чистоти грунтується на їі зовнішності, але промова над порожнім басейном остаточно викриває героїню, сильніше за демонічні метаморфози під час першого – і єдиного – тріумфу на подіумі. Джессі потрапила не до ворожого середовища, вона – в одній парадигмі суперництва із Сарою та ДжіДжі. От тільки колежанки значно досвідченіші, тож декларація про наміри обертається для Джессі катастрофою: її з‘їдають, а Рефн навіть не прикидається, що намагається викликати у глядача співчуття до недолугої героїні Ель Фаннінг.

У фіналі розуміємо, наскільки обдурили себе з легкої (і трохи закривавленої) руки Рефна: Джессі виявилась не головною дійовою особою, а лиш рушієм сюжету. Усвідомлення нестачі вимагає негайної компенсації, але сцена, нещодавно повна вщент, виявляється порожньою: на головну героїню не тягне ні виключена з фіналу Рубі, ні Сара, з якою ми знайомі надто поверхово, вважати, що ним є Лос-Анджелес надто наївно з огляду на глузливого ненадійного оповідача. Що важливіше, Рефн – стовідсотковий візіонер, тому смисли «Неонового демона» можуть собі розлітатися на дрібні скалки, лишаючи естетичну картину неушкодженою.

Якщо відмовитись приймати чергу епізодів стрічки за єдиний сюжет і вважати їх такими собі похмурими скетчами, отримаємо значно промовистішу панораму, яка не потребує формулювання та зчитується на емоційному рівні, як-от близькі до сакральних видіння Джессі. Пума, що з‘являється нізвідки у вбогенькому мотелі; фотограф, що вимащує юну модель фарбою з шиммером, наче вкриває успіхом; естетизована некрофілія, що розповідає про розбите серце Рубі краще за будь-які слова; криваве омолодження в місячному сяйві; самогубиця ДжіДжі, нездатна перетравити щось досконаліше за неї саму та Сара, що йде у фіналі геть порожньою пустелею, посеред якої й знаходиться Лос-Анджелес. Все це складає розлоге освідчення в коханні екранній красі та її темній стороні. Пригадайте влучну цитату з фільму, що стала одним із його слоганів: «Beauty isn’t everything. It’s the only thing». Чи є тут місце справжньому демону? Авжеж. У глядацькій уяві та у викликаному яскравими образами калейдоскопі асоціацій.

Асоціативний демон

Ла Ла Ленд

реж. Демієн Шазелл

З хітовим мюзиклом «Неонового демона» поєднує не лише місце дії, а й мотив Попелюшки: героїня Емми Стоун приїздить підкорювати Лос-Анджелес так само, як Джессі-Ель Фаннінг. Локації ліричних сподівань також вельми подібні – на нічних пагорбах Стоун танцює з Раяном Гослінгом, а Фаннінг дивиться на небо з Карлом Глусманом. Звісно, у «Ла Ла Ленді» нікого не їдять, але візуальна спорідненість епізодів навіть у таких несхожих стрічках – зайвий аргумент на користь екранної універсальності Ел Ей, якою так щедро скористався Рефн.

Малголленд Драйв

реж. Девід Лінч

Автор «Синього оксамиту» добре знається на тузі і рідко повторюється у розмаїтті її зображення. Сцена, де героїня Наомі Воттс пестить себе і плаче, згадуючи зрадливу коханку – емоційна копія меланхолійної некрофілії у виконанні Рубі-Джени Мелоун. Наслідки психосексуальної сублімації однаково травматичні: обидві знехтувані мстяться і стають вбивцями.

Андалузький пес

реж. Луїс Бунюель
Епізод на початку «Андалузького пса», де хмара, що наповзає на повний місяць, римується з лезом, яке перерізає око – славетна класика, маніфест сюрреалізму, що породив безліч трактувань, подеколи химерніших за саму сцену. Шкода, що актуальність візуальних загадок такого рівня давно минула, інакше фінал «Неонового демона» неодмінно поповнив би їхню скарбницю. Бунюель і Далі наче застерігають глядача про те, що далі на екрані відбуватиметься щось травматичне, Рефн же підбиває підсумки і робить око Джессі вишенькою на торті свого візуального шалу. Що це означає – що переможе найстійкіша? Що «Неоновий демон» зжирає всю нашу когнітивну здатність, лишаючи самі очі? Що «біонічна жінка» не втримає природну красу навіть насильно? Хтозна. Подібно до «Андалузького пса», ця сцена матиме саме те значення, котрим ви її наділите.

Любов

реж. Гаспар Ное
Гаспар Ное відкрив своїм шанувальникам Карла Глусман у ролі Мерфі, режисера-початківця з Америки, що трохи втрачає глузд від європейської свободи і псує життя собі та коханій Електрі. Більших ролей у Глусмана поки не було, тож коли актор з’являється на екрані, «Любов» пригадується сама собою. До слова, у «Неоновому демоні» Глусману також не щастить у коханні. Можливо, саме після невдачі з Джессі він і поїхав до Франції, де зустрів Електру?

Нафта

реж. Пол Томас Андерсон

У грандіозному фіналі проповідник Ілай, герой Пола Дано, повністю викриває себе, погоджуючись заради грошей уголос зректися віри. Після чого нафтовий магнат Деніел Плейнвью, втілений Деніелом Дей-Льюїсом, що й змусив Ілая до цієї зради, забиває сердешного насмерть, наче мстивий бог Старого Заповіту, який сам посилає випробування і сам карає за виявлену слабкість. Джессі, власне, ніхто не змушував до одкровень над порожнім басейном, але схема тут працює та сама: герой\героїня словами розкривають свою сутність, за що одразу жорстоко розплачуються.

Заборонений прийом

реж. Зак Снайдер
У цій недооціненній стрічці Снайдер – ще той ненадійний оповідач: до самого фіналу ми впевнені, що головна дійова особа цієї історії – Лялечка, героїні Емілі Браунінг, аж поки вона сама не вказує нам на зворотнє. Джессі не нищить четверту стіну, але переходить зі стану персонажів до категорії наїдків без особливої шкоди для оповіді. Лялечка сама передає пальму першості коліжанці, Джессі ж не встигає лишити заповіту. То хто головний герой «Неонового демону»? Як і в епізоді з оком, відповідей тут безліч. Цілком можливо, що сам глядач.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: